Бора стоїть біля плити — газ вимкнутий, усі конфорки вільні, жодного банячка. Навіть чайник стоїть собі збоку, на підставці, біля заварника у червоних маках, біля великого горнятка з намальованими на ньому півнем та куркою.
5
Бора геть забула, що мають прийти тополю пиляти. Хтось постукав у двері — вона відчинила.
На порозі стояв худорлявий чолов’яга, впевнено розставивши ноги у важких військових черевиках. Кривий ніс, немов збитий ударом набік. Одягнутий «як дідько на гриби». На голові — якесь плетене неподобство, недбало насаджене на маківку. Схожий на розбійника, що перестрів у лісі гномика й забрав у нього синю шапочку.
— Що різати? — запитав хлоп, піднявши руку, в якій тримав важку з вигляду брезентову валізу.
— Там. У саду. — Бора швидко прийшла до тями. — Тополя впала. Чи ви не знаєте?
Той лише хмикнув. Бора накинула на себе куртку, запхала босі ноги у гумові чоботи, які привезла з дому, й поспішила за чоловіком, намагаючись не дріботіти. Перед очима — куртка болотяного кольору, дитяча дивна шапочка, камуфляжні штани, заправлені у високі черевики.
— Тут роботи на два дні, — сказав він, пройшовшись вздовж поваленого стовбура та переступаючи через грубі гілки. — Якщо чоловік мені помагатиме, зробимо удвічі швидше.
— Який чоловік?
— Ваш чоловік, — глянув на Бору. — Є у хаті чоловіки?
— Усі на роботі, — чомусь збрехала Бора.
— Тут самому буде важко. Здалося, щоб хтось допоміг тримати.
— А ви чому один? — перейшла Бора у наступ. — Де ваш помічник?
— Я сам працюю, — дядько їй у відповідь. — Глянув на вашу тополю здалеку, а зблизька бачу, що роботи тут багатецько.
Поставив валізу на траву:
— Як нема кому допомогти, сам зроблю. Але це буде довше.
Бора кивнула, погоджуючись.
— І дорожче, — монотонно додав той.
Ось до чого він веде.
— Про ціну ж домовились… — нагадала вона йому.
— Обсяг роботи цілковито інший. Треба було пояснити як слід, а не казати «деревце».
Голос у нього відсторонений, ніби не має відношення до теми розмови: голос окремо — непорозуміння окремо.
— А ви не зі мною, а з моєю товаришкою говорили, — холодно відповіла Бора. — А товаришка якщо каже «деревце», то це не означає, що йдеться про якусь гіллячку, що треба попиляти.
— А що це означає? — дядько припинив смикати блискавку на валізі, виструнчився та дивився тепер в очі. З іронією дивився.
— … що їй шкода того дерева! — пояснила Бора. — Тому й «деревце».
— Хм!
Його «хм!» прозвучало дуже симпатично, як короткий доброзичливий смішок, але він на цьому не зупинився.
— Чорт забирай, — на його обличчі з’явилася усмішка, — хто б міг подумати, що це говорить зовсім не про те, про що говорить!
Він коротко реготнув, а тоді погодився:
— Гаразд. Але я теж маю свої особливості, які теж слід брати до уваги. Про остаточну ціну я зазвичай домовляюся на місці. То що скажете? Яке ваше рішення?
— Пиляйте. Що з вами зробиш! — каже Бора. — А дрова, будь ласка, складайте під хатою з цього боку.
— Дрова? — у голосі чоловіка — щире здивування. — Пані, я зрізаю гілки та пиляю дерево на ковби, а дрова — це зовсім інший поворот діла. І неабиякий шмат роботи. Про дрова мови не було.
Голос у нього і далі рівний, але Борі ввижаються зверхньо-терплячі нотки, немов він пояснює щось тупуватому учню.
— Хочете дрова — будуть і дрова, — веде він далі. — За окрему платню. Треба ж чітко ставити завдання і обговорювати умови.
Борі дуже кортить відправити нахабу подалі. Але стримує його готовність негайно братися за роботу та іскорки усміху у світло-сірих очах. Вони абсолютно не пасують до його кривого носа. «Йому, мабуть, нелегко дихати цим збитим на бік шнобелем», — раптом думає Бора.
— Беріться вже до роботи, — каже вона. — Бо з балачками, бачу, у вас усе гаразд.
Їй не вдається його присадити. Він усміхається, ніби вона сказала йому приємне, починає розчохлювати бензопилку.
— Жлоб! — каже до себе Бора, повертаючись до кривоноса спиною, й, натиснувши пальцями ніс з одного боку, втягує повітря. Як він так дихає? Кривоніс-дереворіз.
Вищання пилки, що вгризається у дерево, чути в усіх кутках будинку. Подивитись на те, що робиться у саду, можна з кімнати Івана Івановича або з горішньої Бориної. Бора піднімається до себе і встає навпроти вікна, відступивши на крок углиб. У цього хлопа виважені, позбавлені метушливості рухи. Гумка від захисних окулярів утримує на потилиці край шапочки, інакше вона б давно вже впала з голови. Для чого таку носити? Ні тепла, ні краси.
Під Дженіс Джоплін — щоб заглушити шум знадвору — Бора редагує текст, який отримала з видавництва. Увесь голосовий діапазон королеви року 70-х — від неймовірного фальцету до низького хрипу — в ефектних комбінаціях зливається зі звуками пилки. У несподіваному дуеті зберігаються і певний ритм, і певна логіка: гаряче соло Дженіс — звук металу, що ріже дерево, — коротка пауза; і — разом. Писала б Бора музику, занотувала б зараз кілька оригінальних музичних фраз.
Тиша з вулиці триває відчутно довше, а тоді пилка береться за роботу веселіше. Бора бачить, як Іван Іванович, відвернувши обличчя від феєрверка тирси, сидить на стовбурі верхи, утримуючи його від похитування власною вагою, а дереворіз, наступивши одною ногою на дерево, вводить гостре лезо у серцевину тополі.
Бора знаходить у сумці навушники, затуляє вуха, аби чути лише музику, а коли за деякий час стягує їх з голови, навколо стоїть тиша. У чоловіків — перерва. Іван Іванович щось розповідає, зосереджено пощипуючи брову. Кривоніс курить цигарку, збиває попіл у траву.
«Треба їх, мабуть, погодувати», — спадає Борі на думку, і вона спускається на кухню. Вранці вони з Іваном Івановичем за півгодини, у чотири руки, звели піраміду з налисників. Іван Іванович випередив будь-які спроби почати розмову, запитавши: «Дозволите?» — й увімкнув радіо. Узявся за справу, постеливши на коліна чистий рушник. Його руки підхоплювали паруючі млинці, які Бора смажила на пательні, викладаючи на кожен по горбочку солодкого сиру. Загортав начинку у акуратні рульки, схожі на мисливські патрони крупного калібру. Відпрацьовані точні рухи. Зосереджена увага на голосах акторів з радіоп’єси. Він не потребував розмов. Вигадана історія зараз цікавила його понад усе.
Бора долила у чайник води, поставила на плиту та вийшла запросити чоловіків на чай та млинці. Кривоніс, глипнувши на неї, стрельнув недопалком у кущі і відмовився. І від налисників, і від чаю. Ще годину попрацював, зачохлив пилу та пообіцяв бути завтра зранку.
— Його звати Гордій, — повідомив Іван Іванович, хоча Бора про це не запитувала.
По обіді за парканом пригальмував «Фольксваген-гольф», але Лідія навіть з авто не вийшла, посигналила, пояснивши перед тим по телефону: спізнюємось, мовляв, давайте швидше. Іван Іванович вже з годину як був готовий, він з самого ранку пам’ятав, що записаний на консультацію до лікаря. І двох хвилин не минуло, як автівка прошурхотіла шинами і стало чути, як легкий вітер бавиться листям берези над головою. Бора повернулась у дім. Тепер навушники зайві, ідеальні умови для роботи — абсолютна тиша. Сиди, пиши. Ні. Спустилась на кухню, поклала десяток налисників у пластикову коробку і, видзвонивши сина, поїхала до нього на іподром.
У довгій стайні — жодної людини. По обидва боки від проходу тягнулися заґратовані кімнатки-бокси. Коні косили на Бору великими масляними очима, тягнулися мордами до ґрат, голосно фиркали. Або навпаки — не звертали на неї уваги, зосереджено хрумтіли сіном, нахилившись над яслами. Деякі закутки були порожніми, хоча усі металеві двері мали таблички з іменами коней. Шоколадна кобила ніби чекала, коли Бора проходитиме повз неї — тулилась мордою до надпису «Зара», дивилась на гостю вологим поглядом. Бора торкнулась оксамитової шкіри над ніздрями — кобила зробила обережний рух, оголивши жовті зуби, потягнулася до долоні губами. Раптом позаду вдарив грім — Бора відсахнулася. У загорожі навпроти трусив гривою сірий кінь, буцав копитом у залізні двері.
— Ма! — голос Влада.
Йде до неї — такий рідний і такий незвичний у синьому комбінезоні на лямках, з щіткою у руці. У Бори стискається серце від того, наскільки син зараз подібний на свого батька. Бора приходила до Славка на станцію техобслуговування, де він працював, і чоловік виходив до неї у комбінезоні: розпашіле обличчя, руки вимащені у мазуті…
— Та я бач який? — сміється Влад, приймаючи мамині обійми із розкиданими руками, аби не замастити її. — Орлика вигулював, чищу тепер нехлюя забрьоханого, — і без паузи: — Що, солодкоїжко? Цукерку чуєш? — просуває руку через ґрати, гладить морду Зари.
Навпроти сірий нетерпляче б’є у залізо, нагадує про себе: комусь, мовляв, усе — і цукерки, і увага, а комусь — нічого.
Бора спостерігає за сином. «Хороша… хороша…» — примовляє він до Зари, заходячи всередину, на її територію. Впевнено проводить долонею вздовж морди, і усмішка у нього зараз особлива, і тон незвичний. Кобила підставляє під щітку лискучі боки, сіпає шкірою. Її охоплює нетерплячість — вона переступає на легких струнких ногах, трясе гривою: випускай. «Почекай», — каже він впевнено. Кобила фиркає, затихає: почекати — то почекати.
«…Де ж я їм кімнату облаштую на ті дні, коли вони залишатимуться у мене? — думає Бора на зворотному шляху, у тролейбусі. — А! Самі виберуть…»
Син щойно пообіцяв, проводжаючи її: «От ми приїдемо та й подивимось, куди ти від нас втекла». — «Коли приїдете?» — зраділа Бора. — «Цього тижня не вдасться, напряг на роботі. І ремонт». — «Може, й ви туди переберетеся?» — «Ні, ма, ми з Катєю по-любе залишимось біля іподрому, ми звідси ані руш!»
Кілька сторінок залишилось, аби закінчити вичитку брошури, але довелося перерватися. Божка котика принесла. Пухнастик сіро-димчастого кольору, вершечок вуха відкушений, на руки візьмеш — а воно як пір’їнка.
— Навіть не сподівайтеся, — одразу попередила Божка, — я заберу його до себе. Воно, бідолашне, під кіоском сиділо, у коробці з-під печива. У маленькій такій, картонній. І як воно туди запхалося? Лише голова стирчала назовні і вушка тремтіли…
Налили котику молока, потім — залишки гречаної каші; виїв усе до крихти, вихлептав воду, а тоді посміливішав та й пішов вивчати кухонні закапелки. Усе обнюхав, знайшов у комірці цупкий паперовий пакет із вушками, заліз у нього та й заснув.
— Як його назвеш?
— Кіцмань. По дорозі придумала. Моя бабуся з Кіцмані, це у Чернівецькій області. Гарне ім’я?
— Гарне, — погодилась Бора й додала, помовчавши. — Я на тебе сьогодні не чекала.
Божка здивовано звела очі — щось у голосі Бори було не те.
— Чому не чекали?
— А ти сьогодні залишаєшся?
— Якщо ви не проти, — розгубилась Божка, — а що?
— Я чула твою ранкову розмову.
— Яку розмову?
— Про парі. Яке ти виграла.
— А-а…
Божка робить рукою зневажливий жест: дурниці, мовляв, знайшли на що звертати увагу; але вираз її обличчя ледь помітно змінюється — зі здивованого на ніяково-розгублений.
— Ну виграла, — каже вона, — і що з того?
— Як це, що з того? — усе сподівалась Бора почути, лише не це зневажливе що з того? — Я думала, ти спонтанно вирішила залишитись, засиділась… Бог знає, чому залишилась. А ти усе продумала наперед — і розіграла спектакль.
Божка стенула плечима.
— Гаразд, — Бора заспокоюється: справді, чого так хвилюватися, краще за вечерю братися.
Чи то у Бори все валилося з рук, чи то будинок розважався: сіль, яку вчора усі бачили, не потрапляла нині на очі, даремно усі закапелки обшукали — керамічна діжечка, наповнена сіллю, немов у воду канула; знайшли її, коли вже з’їли недосолену локшину з тертим сиром — одночасно побачили на підвіконні. Кіцманя, що ходив за ними шнурком, випадково зачинили у коморі — не помітили, як він туди проскочив. Кликали його, кликали на обох поверхах, аж поки почули далеке нявчання.
— Скотинка! — Божка вихопила малюка з калюжі, яку він зробив на підлозі, можливо, й з радощів, що його нарешті надибали, а тепер здивовано роззирався: що за вогкість тут розвели?
Бора роззирнулась у пошуках шмати.
— Не переживайте, я заберу його додому. — Божка притиснула кошенятко до себе, повернулась на кухню, до улюбленого крісла зі спинкою-лірою. — І за цей дурний випадок не думайте.
Кошеня видерлося з Божчиних рук, зіскочило на підлогу, потрусило задньою лапкою — а тоді, нявчанням нагадавши про себе, знову опинилось на її колінах.
— Таких, як ви, обдурити легко. Тим більше, що воно спочатку було ніби гра.
Бора ледве стрималась, аби не перепитати: яких — таких? Але Божка не давала можливості щось вставити у свій монолог.
— Я вас побачила і подумала: ось у неї я і залишуся. У неї не страшно буде залишитись. Чужа — а ніби й не чужа. Розумієте?
Бора хитнула головою.
— А зараз у мене таке відчуття, ніби я до тітки рідної приїхала. Або до старшої сестри. І ми тут сім’я. Щось таке, розумієте?.. Ну що тепер зробиш, що воно починалося по-дебільному?
— Не знаю, — сказала Бора. — Дивні, чесно кажучи, у вас ігри.
— Та то навіть не ігри. Така хвиля зараз пішла: закладатися на бажання; хто програв — виконує бажання того, хто виграв. Виконання може бути відтерміновано. Місяць минає, другий, а тоді: гопа, з тебе реферат, ти мені бажання винен!
Божка зробила різкий рух, кошеня підстрибнуло у неї на колінах і, роззирнувшись, знову вляглося.
— А тут як вийшло? Суханова перед уроками каже: я не з дому прийшла, у нас була вечірка у Коцика, ми там усі до ранку залишились. Усі: о-о-о! Круто! Галка каже: а батьки? Суханова: та що батьки! Вони мені дозволяють. А я їм: он у мене батьки далеко, я ще й не те собі дозволити можу, і відпрошуватись ні в кого не треба. А Суханова: ну що, наприклад, можеш? — Переночувати, наприклад, не у друзів після вечірки, — кажу, — а у незнайомому місці переночувати. — Круто! — каже Галка. — Дві ночі, — каже Суханова, — хоча б дві ночі, заспоримо? — А я що? Домовились, — кажу. — Нє-є, — каже Суханова, — так, аби ми знали, що ти не вдома ховаєшся, і не у своєї бабці, і не у давніх знайомих! — За кого, кажу, ти мене маєш? Сказала, на новому місці, значить, на новому місці. — Ну що, б’ємось об заклад? — Згода! — На бажання? — На бажання! Галка свідок. А Суханова тоді каже: як-ке б то баж-жання наперед придумати? — таким огидним голосом. — Бо ж зрозуміло, каже, кому виконувати доведеться… — Та ніколи у світі! — думаю, — на вокзалі дві ночі пересиджу, а виграю.
Бора зачиняє різьблені дверцята креденса — чистий посуд поскладала на місця, на столі та у раковині знову порядок. Лідія б похвалила. Увесь цей час Божка сидить з котом на колінах, у неї під ногами аж хрускотить від окрушок.
— Тримай, — каже Бора, простягаючи дівчинці віник та совок.
Божка нарешті помічає сміття під столом, особливо у тому місці, де вона сидить. Знімає кота на долівку, і той прудко кидається у прочинені двері — немов згадав про якусь невідкладну справу.
— А щоб ви швидше мене пробачили і щоб, короче, повірили мені… — Божка ретельно вимітає сміття з кутків на середину кухні. — Я вам таке скажу. Я своїй Галці, ну, товаришці моїй, про вас з Лідією спочатку, знаєте, що сказала? Я вас «старпьорками» назвала. Уявляєте?
Вона розгинається й повертається обличчям до Бори. Погляд у неї зараз винуватий, руки висять безживно: віник у правій, совок — у лівій.
— От зараза, — прискає від сміху Бора. — Мала ти зараза! Доживеш до сорока років, дізнаєшся, хто старпьорка, а хто ні.
Лідії за день мало що вдалося, хіба зрозуміти, яка це складна затія — оформити людину в будинок для тих, кому на схилі літ нема куди подітися. Різні довідки-дозволи потрібні, в тому числі від дітей, з якими давно розладналися стосунки.
Мама Лідії порадила доньці залишитися: доведи, мовляв, діло до кінця, чого туди-сюди їздити… Лідія сперечатись не стала, попросила лише передати слухавку старшій доньці, п’ятнадцятирічній Орисі: дозволила погуляти, але щоб повернулась не пізніше десятої вечора! Затим влаштувала виховну хвилинку середній Олі: знайшла чи не знайшла нарешті загублені у школі кросівки? А тоді й семилітньому Митрику дісталося: «Негайно вимкни комп’ютер! — пригрозила Лідія. — І слухайся бабусю!»