— Не дотягнули ви сьогодні до денної норми, — зробила висновок Божка. — Я читала в Інтернеті: 17 хвилин на добу — стільки у середньому витрачають батьки на виховання дітей.
— У цьому ділі важлива не кількість, а якість, — відповіла Лідія, сідаючи за стіл. — Виростеш — дізнаєшся.
Лідія вечеряла з апетитом, Іван Іванович сидів над тарілкою мовчазний та відсторонений. Немов не він вчора так завзято вів розмови із Божкою.
— Може, вина? — запропонувала Лідія. Вона привезла чудову тернівку маминого виготовлення.
— Не п’ю, — відмовився Іван Іванович. — Дякую за вечерю, Христю!
Вперто Бору Христею називає. Взяв книжку — Бора зауважила, щось з квітникарства — і пішов до себе.
— Пропоную подивитись, що у вежці робиться, — висунула ідею Божка.
— Ключа немає до тих дверей.
— Покажіть, де вони, ті двері.
— А уроки?
— Я зробила! Наперед усе продумала і зробила. Показати?
— То ти що, залишаєшся сьогодні тут? — запитує Лідія.
— Якщо ви не проти.
— Не проти, якщо застелятимеш своє ліжко.
— І попередиш бабусю, — втручається Бора.
— І підлогу у ванній протиратимеш після себе, — додає Лідія.
— Які ви нудні! — каже Божка радісно. — Чого я маю ті сімнадцять хвилин виховання за усіх вигрібати?..
Ключ Божка побачила майже одразу — відгорнула цупку верету, за якою ховалися вузькі двері на горище — а зі зворотного боку полотнини, у кишеньці — ключ стирчить. Двері слухняно рипнули, пропускаючи на просторий стрих, на тому ж рівні, що й три горішні кімнати, але під скошеним дахом. Просторе приміщення, не надто захаращене, а все ж і не порожнє: велика скриня при вході під мереживом павутиння, дві тверді валізи з металевими кутиками, припорошені пилюкою, кілька ящиків з-під посилок. Божка не знала, що таке посилки; бандеролі бачила, а посилки — ніколи. Ото вже дитя Інтернету! На полицях багато чого було такого, чого вона не бачила ніколи.
Але перше, що вони зробили, — кинулися наввипередки до головного сюрпризу, який чекав на них у куті горища: це були кілька дерев’яних сходок вгору, до невеличкого підвищення, розміром з квадратний стіл. Над ним височіла кругла вежка, яка здавалася знадвору іграшковою. Утрьох вони одразу й видерлися сюди разом, і усім вистачило місця — не таким вже мініатюрним виявився цей «ріжок равлика» на даху. З двох віконечок — одне навпроти другого — видно було верховіття дерев та далекі львівські дахи, а свій дах, викладений старою коричневою черепицею, закінчувався іржавою ринвою, яка з одного краю наскрізь просвічувала дірками, а з іншого повнилася старим сухим листям, наметеним вітром з високої грушки.
Від цього горища та його скарбів війнуло на Бору спогадом про коридор-лабіринт з її сну. Реальна збірня давніх речей нагадувала нічне видіння: тут були мідні посудини на довгих держаках із дерев’яними ручками, радіола 60-х років та стос платівок, старі альбоми у побляклих оксамитових палітурках… Ніби господар почистив дім, звільнивши кімнати від усього зайвого, а тоді пошкодував старий мотлох та й позносив його нагору.
Незчисленними крильми замерехтіло у віконечках вежки гігантське сіре пасмо. Вороння летіло й летіло над будинком у бік парку, виписувало могутнім пензлем малюнки у небі. Надмірно галасливе птаство цієї вітряної осені. А може, тут, над цим будинком, так було завжди?
— З Грибовичів летять, — з виглядом знавця запевнила Божка. — Щоденний воронячий маршрут — з міського сміттєзвалища на парки. Мені бабуся казала.
— Воронячі зграї у небі — до зміни погоди, — вступила і Лідія.
Це ж хтось колись вперше зауважив таку залежність: організована вороняча метушливість у небі — до зміни погоди; ластівки низько літають — до дощу; рожевий кожушок на колі призахідного сонця — до вітру. Які уважні були люди за тих часів, коли природа ще давала їм чіткі підказки, і усі розуміли її пряму, не зіпсуту руйнівними впливами мову, що її переклали уважні спостерігачі, які могли поєднати побачене учора із завтрашніми реаліями, співставити, не раз перевірити — і залишити іншим як орієнтир.
«Мені б таку спостережливість, — подумала Бора. — Це, можливо, головна риса того, хто пише, — бачити і чути те, на що інші не звертають уваги».
І кожен узяв із собою з горища, що хотів. Битий, стягнутий дротом горщик, — Лідія. Набір потріпаних листівок «Породи собак» — Божка. Альбом з фотографіями в оксамитовій, сіро-бузкового кольору, витертій по кутах палітурці, — Бора.
Лідія прихопила по дорозі ще й маленький столик зі своєї кімнати — встановила його неподалік вікна: хочу з вами бути, слухати і ваші теревені, і вогонь у каміні. Розклала на столику папір, туш та інше художнє причандалля, поставила на підлогу тріснутий керамічний горщик, оплетений мідним дротом, немов павутинням. Припасованістю усіх фрагментів, оголеним малюнком металевих ліній він нагадував череп, помережаний тріщинами міжкісткових з’єднань. Бора затримала на ньому погляд, але на запитання Лідії: «Що він тобі нагадує?» — лише знизала плечима.
Лідія сама собі відповіла:
— Він такий самий, як у тебе в романі.
«Справді, — подумала Бора, — я й забула».
Лідія розповіла про свою ідею: вона ілюструватиме роман Бори, малюватиме предмети, елементи інтер’єру, пейзажі. Лише не героїв.
— Взагалі? Жодного портрета не буде? — Божка чухала котикові черевце листівкою із зображенням бульдога; Кіцмань млів, лежачи на спині та м’яко вивернувши шию набік. — Навіть тварин не буде?
— Лише речі, лише допоміжні елементи. Суцільний світ речей. Максимально промовистий. Недарма ж автор дає йому вибіркову можливість говорити.
Роман «Початок світу» у Лідії почався з білосніжника. З побіжно згаданих у тексті заростей — у тій частині майбутньої книжки, яку Бора дала почитати. А за вікном того ранку вітер бавився гілками реального білосніжника. Цей випадковий збіг і став гачком, за який зачепилася думка. Гілочку з дрібним листям та розсипами білих кульок Лідія намалювала лише з бажання згадати забуте вміння. Ідея про романний світ речей виникла згодом, а остаточно ствердилася під вежкою, коли погляд впав на старий горщик у плетиві мідного дроту.
— А що далі буде? Який малюнок?
Божка спробувала зазирнути художниці через плече, але Лідія доволі різко зупинила її:
— Не дивись, поки сама не покличу. Не люблю, коли дивляться на незакінчену роботу.
Але через півхвилини сказала вже іншим тоном:
— Далі будуть барабанні палички.
Борі ніколи не спала б на думку ідея Лідії. Світ речей! Барабанщика їй малювати нецікаво, а барабанні палички — цікаво.
— З натури? — допитується Божка. — Треба ж точно форму передати.
Вона вже повернулась у своє крісло біля каміна, аніскільки не образившись на обсмикування, сидить в улюбленій позі, підібравши ноги.
— Мені на них дивитись не обов’язково, — Лідія не відводить очей від свого ескізу, її рука робить дрібні, ледь помітні рухи, ніби тремтить, і чути шурхіт пера по поверхні паперу. — Я ті палички і зараз ніби бачу. Надивилась свого часу.
Брови Божки підстрибують.
— Ви грали на барабанах?
— Гірше, — Лідка чухає вільною рукою за вухом, дивиться, відсунувшись, що у неї виходить. — Закохалась у барабанщика.
Бора так, як Лідія, не змогла б. Вона працює на самоті, коли її не смикають, не відволікають, а якщо її гукають у такі хвилини, то не чує навіть власного імені.
Лідка ж має здатність одночасно малювати і підтримувати бесіду. Вона зосереджена на своїх лініях та штрихах, вона кусає губи від надлишку цієї сконцентрованості, але усе чує, нитку розмови не губить, лише іноді відповідає не одразу; або, перш ніж відповісти, пригальмовано повторює запитання або останнє почуте слово.
Той барабанщик грав у групі «Бубуйки». Вони були страшенно популярні у роки її студентства, й у кожного — кожного! — з музикантів Лідія була закохана. По-своєму. Найбільше — у барабанщика. У його відстороненість, з якою він грав, здавалося, не для публіки, а для себе, ні на що й ні на кого не звертаючи уваги, весь — від маківки до п’ят — у полоні власного ритму. Лідію гойдала синхронна хвиля, її тіпало та хилитало у такт зі звуками ударної установки, серце вискакувало від пульсації гарячих барабанних соло, які неодмінно супроводжувало наростаюче ревіння натовпу.
В акордеоністові юну Лідку приваблювала особлива манера триматися на сцені: той, пританцьовуючи, ніжно тулив до себе інструмент. Наче партнерку. Щось безсоромне було у цій грі.
Від голосу третього музиканта Лідію кидало у дрижаки. Хлопець з гітарою мав не лише своєрідний тембр голосу, але й рідкісний дар — чітку дикцію; він вимовляв слова так, що було чути кожне, і не ковтав закінчень.
Від довгого волосся бас-гітариста Лідія теж була у захваті, за цією рухливою завісою ніколи не було видно його обличчя, і, можливо, саме тому ця картина — злива прямого волосся, що затуляє лице, — стояла перед її очима перед сном, а у вухах лунав глухий шурхіт гітарних струн.
— Де вони зараз?.. — повільно повторила Лідія запитання Божки. — Не знаю. Давно про них не чула. А барабанні палички хоч зараз намалюю. Я упіймала одну з них на концерті — вони летіли у натовп, а я підстрибнула вище від усіх. І довго-довго берегла свій трофей… А тоді вона десь поділася, загубилася у гуртожитку.
Від передпокою через усю вітальню з голосним торохкотінням пронеслося сіре кошеня, штовхаючи перед собою порожню паперову коробку з-під чаю, а під стіною наздогнало, з розгону встромило у коробку голову і сіло, похитуючи картонним шоломом. І тут з сусідньої кімнати полинуло посапування. Вчора у повній тиші Івану Івановичу було не до сну, а тепер — ще й ніч не прийшла — відключився під бубоніння жіночих голосів та котячий шарварок.
Лише коли усі полягали, Бора узялася під теплим світлом настільної лампи роздивлятись альбом з горища, який перед тим лиш неуважно погортала. Пожовклі чорно-білі фото трималися кутиками у картонних кишеньках, виокремлюючи фігурними рамками з давно не існуючого простору портрети чоловіків та жінок. Серйозні пани зосереджено дивились з-під крислатих капелюхів, спираючись на ціпки. Трималися попід руки зі своїми супутниками круглолиці жінки у кумедних капелюшках та широких пальтах; на інших фото ці ж пані були у легких сукнях з рукавами-ліхтариками та з білими мереживними парасольками від сонця… Часом біля дорослих траплявся хлопчик, смішний, схожий на горобчика. Бути Володькою він не міг, це була дитина з іншої, давнішої епохи. Але Борі що далі, то більше видавалося, що це він. На одному знімку хлопчик-горобчик стояв насуплений, із прутиком у руці посеред алеї парку — краєчок університетського фронтону за його спиною переконливо свідчив, що це парк Костюшка, віддавна вже парк Франка, але львів’яни вперто називають його по-старому.
З-під цього фото визирав кутик складеного паперу. Аркуш зошита у синю клітинку.
Бора витягнула його і розгорнула:
«Для чого я живу?
Що залишиться після мене?»
Охайний, заокруглений почерк відмінника. Початок самостійної роботи, епіграф до твору на вільну тему. А самого твору немає. На звороті — ані слова. І хто писав — невідомо.
6
Спочатку під раковиною у ванній Бора побачила павутину, а тоді й довгоногого павука — він совав тонкими лапками, і ці рухи нагадували характерну Лідчину жестикуляцію. Розповідаючи щось захоплено, Лідія так само м’яко мацає повітря перед собою вузькими пальцями.
І саме цього павука, якому за випадковою асоціацією дароване було життя, побачила Ганна Петрівна, яка прийшла прибирати у домі.
«Що робиться!» — вихопилося у неї.
Павук на тлі досконалої графіки власного плетива став останньою краплею у переповненій чаші вражень сьогоднішнього дня. Хоча що таке павук? Незначущий додаток до усього побаченого.
Ганна Петрівна намагалась не показувати, що приголомшена змінами, які відбулись у домі за кілька днів. Але їй це не надто вдавалося. Хоча яке їй діло! Хай роблять, що хочуть. Але з іншого боку: як тут не дивуватися? У саду — гудіння бензопилки, тирса у траві та розкидані ковбики. На ґанку — велосипед. За відром на сміття — коробки від піци. У домі, окрім господині (визирнула з кухні: проходьте, Ганно Петрівно, проходьте!), вештаються якісь люди. Руда дівчинка так стрімко вилетіла на поріг, застібаючи куртку на ходу, що мало не збила Ганну Петрівну з ніг. Через вітальню продефілював, гречно привітавшись, дідуган. Когось він їй нагадав, чи вона його раніше десь вже бачила. Одягаючи куртку, гукнув у бік кухні: «Христю! Окрім чаю та яєць, нічого не треба?.. — жодної відповіді, лише шум води. — Гаразд, я на свій розсуд. Узяв кравчучку!» — і потягнув за собою сумку на коліщатах. «Кравчука він нагадує, ось кого», — зрозуміла Ганна Петрівна.
Знаряддя для прибирання — робочі шмати, щітки, гумові рукавички — хтось порозкидав по усій коморі. Хто саме, стало зрозуміло, коли Ганна Петрівна побачила у пластмасовому пуделку сіреньке кошеня. Що робиться! Минулого разу довелося визволяти з пастки самотню, до смерті перелякану бранку — новопризначену власницю дому, а нині — ти ба! — повна хата людей. Ще й кіт. І усе довкола не так. Усе не на своїх місцях. Кожен почуває себе як вдома, навіть кіт похазяйнував, порозкидавши усе робоче причандалля по підлозі, а сам скрутився та й спить, втиснувшись між пластиковими решітками поваленого набік кошика.
«Мені усе одно. Мені усе одно. Мені усе одно», — повторювала Ганна Петрівна, шукаючи другу гумову рукавичку. Знайшла — і мовчки взялася до роботи, намагаючись не звертати уваги на те, що великий палець стирчить через дірку.
Борі зробилося ніяково, коли вона побачила нагорі, на краєчку софи, свою охайно складену піжаму. Таку промовисту крапку поставила Ганна Петрівна у її кімнаті, коли вишурувала підлогу, витерла пилюку з меблів і навіть повісила на гачок Борині навушники. Бора вчасно згадала про прихід Ганни Петрівни, і усі в авральному порядку встигли поприбирати свої речі. У домі було чисто. Але Ганна Петрівна завзято заходилася наводити лад, і тільки після її втручання усе довкола засяяло іншою, правдивою чистотою. Особливо впадала у вічі білина ванни та складені на полиці рівним стосиком чисті рушники. Під фінал активних дій у домі не залишилося нікого — усі забрались хто куди, знайшовши собі кожен поважну причину. Сидячи за ноутбуком, Бора намагалася не прислухатись до звуків знизу. Коли усе стихло, спустилася на кухню, аби запропонувати Ганні Петрівні чаю. Вона не відмовилась, сама й поставила чайник на газ та сіла у крісло зі спинкою-арфою. Бора виставила на стіл горнятка та вазочку із цукерками і запитала:
— А ви Володю добре знали?
Обличчя Ганни Петрівни зберігало непроникний вираз. Вона була зосереджена на своєму: набрала повну ложку чорносмородинового варення, обережно перенесла її до порожнього горнятка і сказала:
— Добре.
Бора посунула вазочку з печивом ближче до неї.
— У нього що, дітей не було?
— Ні.
— А братів-сестер?
— Ні.
— А…
— Послухайте! Дайте спокійно чаю попити, — несподівано рішуче зупинила її Ганна Петрівна.
Бора не образилась. Мовчки дочекались, поки чайник закипить. Почала було шукати іншу тему для розмови і облишила, Ганну Петрівну ця тиша, схоже, не напружувала. Чай пили мовчки. Ганна Петрівна випросталась, помила своє та Борине горнятка і сказала:
— Рідина для миття ванни закінчилась…
— Я куплю, — озвалася Бора.
— Купіть, — погодилась Ганна Петрівна. — Або мені гроші дайте, я чеки принесу.
Бора хитнула головою: добре.
— І гумові рукавички подерлись. Теж купити треба.
Бора дивиться у вікно, як по-хазяйськи Ганна Петрівна зачиняє за собою хвіртку. Хто вона взагалі така? І чому навіть не намагається зробити вигляд, що симпатизує тій, для якої довела до блиску ванну та склала піжаму досконалим конвертом, немов на вітрину в крамниці.
Яскраво зблиснуло, тонким білим лезом розпанахавши небо, — гігантська чаша, перевернута над дахом, з гуркотом розбилась на шматки. Голови втягнулися у плечі, немов справді очікували на уламки, що мали посипатись згори. Лампи у люстрі згасли — вітальня занурилась у густу чорнильну темряву. Зашурхотіло: Бора заходилася шукати свічки. Щось впало на підлогу, покотилося з глухим звуком.