– Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, – Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту – чорний малюнок на жовтуватому папері. – Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках розкошують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Усе – як завжди, все – як має бути…
Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.
– Усе, та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?
Оберон потер перенісся:
– Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?
– Ну от, – я показала на карту. – Моря, береги, ріки… У вас земля – кругла?
Король посміхнувся:
– Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Або ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь – висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола – морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…
– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосі?
– Не знаю, – сказав король по паузі. – Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство – іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше – знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно. Для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море – величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.
– А заморські купці є?
Оберон зневажливо махнув рукою:
– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.
– Шкури бебриків? – перепитала я машинально.
– Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…
Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.
– І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.
Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.
З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.
– Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?
Оберон мовчав.
– Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?
Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.
– Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.
Я пожвавішала:
– Може, видати принцес заміж за людожерів?
– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.
– А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?
– Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.
– А якщо принц, приміром, удівець?
– Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.
У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)
На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)
Та головне – надія є. Маленька, але є.
– Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?
Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?
– Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.
– Зрозуміл-ло, – я закусила губу. – А ви з ними поговорити не намагалися?
– З нареченими?
– Із принцесами!
– Про що?
– Про те, що так поводитися – кепсько!
– Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання – кепсько?
– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.
Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!
– Не варто, Ліно, – сказав король, і моє серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.
Я перевела подих. Надія зміцніла.
– Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?
Король пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.
Зупинився. Широким рукавом змахнув із дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.
– Дивись. Ось п’ять принцес – Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.
Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних сукнях.
– Ось обіцянка…
Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.
– Кожна з принцес може вийти заміж за кого завгодно, – Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. – При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки – якщо! – котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… – він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, – інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто обіцянка стає непроникною, ось такою… – і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?
– Як усе це складно, – з сумом протягла я.
– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…
Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.
– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
* * *
У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.
– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.
– Це вже авантюра!
Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.
– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.
– Як?
– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.
– А чого б це їм битися?
– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.
Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:
– Не вдасться. Я вже намагався.
– І що ти їм казав?
– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде, і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?
Гарольд засопів.
– А вони?
– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.
Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.
– А якщо вони в когось закохаються?
– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…
– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.
– Не шкода? Що ти задумала?
– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.
– Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливої впевненості.
– Не сумнівайся, – я випнула груди. – Знаєш, що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.
Розділ п’ятий
Сестри-охоронниці
Сонце схилялось усе нижче, але до сутінків було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самісінький ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка – знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилет із нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукава й холоші були коротшими, ніж треба, – мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів – не жарт!
Гарольд крокував поруч – статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом – вжик-вжик – вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали із подивом: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?
Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.
Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.
Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила якась дикувата музика, що дивно заворожувала. Я раптом злякалася.
Самовпевнених б’ють по вухах – як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними – маленька дівчинка, нетяма. Вони глузували з Гарольда – а як же насміхатимуться наді мною?
Ми йшли через площу, і люди видивлялися на нас зусібіч. Я спіткнулася раз, удруге. Може, ще не пізно повернути назад?
Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!
Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й по команді невидимого диригента заграли нову мелодію – веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках – я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні десь із п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загукали хором:
– Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!
Голоси у дівчат були пронизливі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: це ж треба! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…
Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак, безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися наквацяними вустами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах і не збліднути надто різко. (У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.)
Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких овечок у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи – коліна, втримайте, щоб не підвели…
Ми піднялися по стертих сходинках (храм же новий, коли ж устигли до дір стоптати?), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати – блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока сконала б від заздрощів.
Купол зсередини був порожнистий – чим вище, тим темніший. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися спалахуючи іскорки-світлячки.
– Наші гості вражені пишнотою храму, – пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні з кріслами принцеси в них здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас згори, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.
І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?
– Вітаємо сестер-охоронниць, – сухо сказав Гарольд, трохи вклонившись. – Ми до вас у справі.
– Невже? – задивувалася та, що сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний брязкіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».
Ах, ось воно що… От хто в них за головну заправляє…
– Яка нудьга, – сказала Філуменина сусідка праворуч – руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хриплуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».
– А що це за дівча ти нам привів? – запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розповзлася за шість років! А була ж тоненька, як бадилинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, сідниця ледве в кріслі вміщається. А туди ж – «дівча!».
Я виждала секунду – і скинула каптур.
Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна лише Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує, інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох!», та, крайня ліворуч, – Розіна, – заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним – Стелла – просто посміхнулася.
– Ліно! – вигукнула Розіна. – Магу дороги! Яким вітром?
– Тим самим, – сказала я статечно. Мені вже стало зрозуміло, що розмови в цьому залі не буде. Стоїш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!
Принцеси вивчали мене, переморгуючись (точнісінько, як противні десятикласниці).
– Ти не дуже змінилася, – Філумена примружила чорні, обрамлені пухнастими віями очиська. – У вашому світі всі такі маленькі?