(Ну от. Знайшла слабке місце і б’є, й лупить!)
– У нашому світі, – сказала я холодно, – минуло лише чотири місяці. Тому поки ви тут думаєте про сиві волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закінчити.
Вони знову переглянулися.
– Ми зовсім не думаємо про сиве волосся, – сказала товста Ортензія, нервово поправивши світлий локон на скроні. У своєму блакитному платті вона була схожа на неосяжну хмару.
– Ми думаємо про принців, – сказала Розіна й захихотіла. Вона була найбільш негарна з усіх принцес і найрозцяцькованіша. Ніби сіра миша в червоному й золотому мереживах. Зачіску її прикрашав діамантовий метелик із дротяними вусиками, і, коли Розіна сміялася, ці вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.
Стелла, її сусідка, мовчала. Вона була єдина, хто досі не зронив ні слова.
– Принцеси, – я прокашлялася. Голос мій звучав не дуже переконливо, але в цьому залі й тихі звуки підсилювались і здіймалися під купол. – Я прийшла до вас із важливою й невідкладною справою. Йдеться про ваше життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давні знайомі. Без усього цього, – я вказала рукою навколо, – цирку.
Розіна перестала посміхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ортензія швидко поглянули на Філумену. Руда Алісія мимохіть підтягла мереживну рукавичку, смарагдову із золотом, у тон дуже пишного зеленого плаття.
– Гарольде, – незворушно промовила Філумена. – Поясни колишньому магові дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державі відбулися певні зміни. Сестри-охоронниці самі обирають, де і як приймати гостей і чи приймати взагалі. Вас направив король?
– Так, – сказала я швидко, не даючи можливості Гарольду відповісти. – Шість років – довгий строк. Але за останню добу в Королівстві відбулися іще деякі зміни. І поки що ви про них не знаєте, хоча стосуються вони насамперед вас!
Товста Ортензія заколихалася в кріслі, як холодець. Руда Алісія відкинулася на спинку, прибравши на обличчі втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальці, Розіна гикнула.
– І це дитя з іншого світу заявилося, щоб нас просвітити? – холодно запитала Філумена.
Я затамувала подих.
Коли ми йшли неосвоєними землями, я була не «дитина». Я вбивала сисунів, які корінням випивали людські соки, я тримала склепіння підземного тунелю, я звільняла принцес з-під завалів піску. І вони тепер сміють так зі мною розмовляти?
Я видихнула, знову набрала повні легені повітря й відіпхнулася ногами від мозаїчної підлоги. Якщо мені не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась – вийде смішний стрибок на місці (і тоді вже точно кажи пропало…).
Я зависла в повітрі над самісінькою підлогою. Моє тіло роздумувало: повернутися назад чи підійматися вище?
У цю мить я зустрілася поглядом з Філуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку в футбольних трусах.
Ну, постривай!
Надувшись, як кулька, я здійнялася ще на кілька метрів. Гарольд дивився на мене з тривогою. Зі свистом видихнувши, я зависла майже під куполом – на рівні облич принцес, які сиділи на тронах. Відчуття було таке, наче вперше після довгої зимової перерви сіла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидіння занадто високе, і педалі незручні, і кермо трішечки звернуте вбік, а ти однаково їдеш, утримуєш рівновагу й весело думаєш: а як гальмуватимеш?
Я розкинула руки. Світло било зусібіч, мої хрестоподібні тіні лежали на підлозі й на стінах, і, що найприємніше, одна з них упала просто Філумені на обличчя. Значить, зараз вона бачить тільки мій підсвічений ззаду силует.
Ага, «дитя з іншого світу»?! Розіна здригнулася, Ортензія закам’яніла, Стелла відкинулася назад, Алісія, навпаки, низько нахилилася вперед, ніби розшукуючи під ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.
Складки мого плаща розсунулися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.
– Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? – після довгої паузи запитала Філумена.
– Ви в небезпеці, – я говорила уривчасто, берегла дихання. – Рада магів мого світу прийняла рішення.
– У твоєму світі немає магів, – прохрипіла Ортензія.
– Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.
Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!
– Нам приведуть принців із твого світу? – Алісія нарешті випросталася. Щоки її налилися різким пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.
– Ні. Вас видадуть заміж тут.
– За кого? – швидко запитала Розіна.
Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.
– Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.
Три вигуки пролунало одночасно:
– Нісенітниця!
– Дурниці!
– Дурепа!
Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.
Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…
– Усе просто, – я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. – Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море – принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…
Я не могла більше говорити – мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри – чи то метелики, чи то світляки. От якби гепнутись із такої висоти – мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б…
Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинала мішанина вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»
– Вихід один, – я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги (а насправді – щоб не завалитися набік). – Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте обіцянку назад. Вирішуйте швидше.
Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.
– Я готова повернути обіцянку, – пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.
– Тільки спробуй! – просичала Алісія.
– Не давай себе залякати, – голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. – Це обман. Це блеф!
– Ні! – гаркнула я з-під купола. – Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!
Ці мої слова виявилися фатальною помилкою.
Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.
– Он воно що… – медовим голосочком проспівала Алісія. – Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?
– Значить, – підхопила Філумена, – король більше не хазяїн у своїй країні?
– Прийде рада магів і переконає Оберона, – хмикнула Ортензія. – Хі-хі…
– Тьху, брехуха! – вигукнула Розіна. – А я повірила!
Стелла мовчала.
– Ліно, – я почула напружений голос Гарольда, – спускайся…
– Слухайте, ви! – я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. – Ну що ви вперлися, як віслючки? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!
– Припини істерику, магу дороги, – з відразою промовила Філумена. – Ніхто не зістариться. Ніхто не помре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців – але ви їх приведете. Це наше останнє слово.
– Ах, так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…
І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.
Розділ шостий
Поява уйми
Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.
У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.
Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.
– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.
– Що?
– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.
– Не любиш ти принца.
– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.
– Спасибі, – сказала я зітхаючи.
– За що?
– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.
– Нема за що. Ти класно літала.
Я посміхнулася:
– І план, кажеш, гарний?
– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.
– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.
Гарольд невесело похитав головою:
– Тепер вони ще наскаржаться королю…
– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?
Він здригнувся. Покосував з підозрою:
– Звідкіля ти знаєш?
– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…
Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.
– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…
– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.
– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…
– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…
– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.
– Підемо разом?
Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…
Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:
– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!
І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:
– Ну от… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Гаразд. Нехай начуваються…
І повернувся до вершника, що чекав наказів:
– Збирай людей. На світанку виступаємо.
Стражник поскакав.
– Ось так, Лінко, – з тугою сказав Гарольд. – Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати…
Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.
– Відьмина Печатка – це місце? Туди можна потрапити?
– Відьмина Печатка – це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які із цього світу потрапляли в той – і назад. Могли передати небіжчику звісточку від родичів. І навпаки.
– Загробний світ? – я роззявила рота.
– Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди ми всі потрапляємо. Посередники – ті, хто ходив туди-сюди, – дуже цінувалися. А крім того, що вони передавали звістки від родичів, ще й хорошу місцинку могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…
– Нічого собі! – вирвалося в мене.
– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?
– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.
– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.
– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.
– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…
– Оберон? Вона у нього?
– Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше вже не царство мертвих… Але місце украй неприємне.
– М-да-а… – пробурмотіла я.
Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав цвіркунами, ледь чутно шурхотіла вода, а я сиділа посеред усієї цієї благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих – занедбане і запечатане, як підземелля…
– Знаєш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Але… Це дійсно були великі герої.
«І всі – дорослі чоловіки», – подумала я окрім того.
Гарольд знизав плечима:
– У справжньому загробному царстві, ще з відкритим проходом, у нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так – підмоги не дочекатися.
– А там є принци? – мій голос затремтів.
– Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци…
Потроху темніло. Небо вже зовсім зблякло, із золотавого стало блакитним, а потім і густо-синім.
– А чому Оберон сам туди не піде?
Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:
– Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно і добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Тільки пронюхають, що короля немає на місці – тут таке почнеться…
– А якщо він… помре? Не почнеться?
Гарольд пригнічено схилив голову.
– Ну чого ти мовчиш?
– Якщо він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.
– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?
– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.
– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.
Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало мулько.
– Пробач.
Він мовчав.
– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…
– Ну нащо повторювати? – у голосі Гарольда чулося роздратування. – Я піду, а там нехай кочівники дітвору потрошать?
– Ти ж на мене сподівався… – сказала я сумно. – Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.
– Я тебе привів, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.
– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: він не може йти?
Над рікою в небі засяяла перша тьмяна зірочка.
– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привів просто… від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось із тобою… поговорити, чи що.
– Ну от і поговорили…
– Та вже ж, – Гарольд зітхнув. – Мабуть, тобі ліпше повернутися, звичайно. Все одно…
Він замовк.
– Як він міг дати оту дурну обіцянку?! – спалахнула я. – Не міг придумати щось інше?