– Може, й міг, – голос Гарольда посуворішав. – А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?
Зірки спалахували одна за одною, ніби хтось розсипав білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.
Гарольд мовчав.
– А час? Час там тече так само?
– Оберон казав, що точнісінько так. День у день.
– Хоч це радує… – я невдало спробувала пожартувати.
Гарольд ухопився за голову.
– Лінко… Ця ж Печатка – вона така паскудна річ… Якщо за неї хтось увійде з нашої сторони – поки він не вийде назад чи не загине, – Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов – сподівайся лиш на себе!
Холодний вітер війнув над річкою, і мені здалося, що зорі на мить примерхли.
* * *
Ми довго спускалися вузькими сходами – у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві – нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладенькі сходи під ногами. Час від часу вони завертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.
П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридора як слід, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над підлогою, або наступила на широку (ширшу за інші) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.
– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Відьмина Печатка?
– В’язниця.
Я притихла.
Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому підземеллі під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічкою: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні дурниці. Уздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки утягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок – великих і маленьких.
Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.
– О-о… – сказала я роззираючись.
– Побудь тут, – Гарольд взяв один зі смолоскипів. – Я скоро повернуся.
І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через мить я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід – вузький, замаскований грою тьмяного світла.
Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних відворотних, лиховісних місцях, але це підземелля значно пересилювало раніше бачене моторошністю й зловісністю. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.
Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках – лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна (можна зараз повторити про себе правопис суфіксів «онн», «енн»).
Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання аж до того моменту, коли зі стіни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двоє.
Один був мій друг і навчитель.
Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрізь – лізло з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у тигра, очиська. Гострий ніс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в півтора рази ширший.
Я заціпеніла у своєму кріслі.
– Познайомся, Ліно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна – маг дороги.
Жовті очиська зиркнули на мене призро, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер – «колишній»? (Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?)
– Ліно, – Гарольд зітхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе відпускати – дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.
Отакої… подумала я із жахом. Він згоден, яке щастя! Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився, як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає – пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала я – Ліна Лапіна?!
– Дякую, – сказала я, хрипко відкашлявшись. – Але все-таки ліпше я сама…
Гарольд насупився, ніби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.
– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…
Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.
– Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…
– А чому він у вас у в’язниці сидить?
– Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які заковтують людей ціляком…
Я поперхнулася.
– А він, отже, не ковтає?
– Він узагалі людей не їсть! Давно!
– Звідки ти знаєш?
– Звідти! Я королівський маг – чи хто?
– Не знаю… – сказала я, стримуючи злість. – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне місце, мені треба брати із собою отаку загрозу.
– Він безпечний! Або ти ідеш із ним – або взагалі нікуди не йдеш…
– І нехай усе залишається, як є?
Бліде лице Гарольда взялося червоними плямами. Він випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і зчужілим:
– Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги…
– Чому недовірою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається…
Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув скрушно:
– Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?
Розділ сьомий
Відьмина печатка
Утрьох ми піднялися нагору – Гарольд попереду, за ним Уйма і я у хвості. Шкіряні штани людожера були продовженням його м’яких чобіт. Ступав він безшумно й напродив легко – ніби величезна туша, надута повітрям.
Ми проминули першу варту, потім другу й третю. Стражники реагували на Уйму по-різному – деякі статечно кивали, наче й не було нічого. Інші витріщали очі. А один молодий (напевне, новачок) схопився за списа й приготувався до сутички.
Хоробрі хлопці в Королівстві…
Ми успішно оминули всі пастки (Уйма, схоже, знав їх не згірше за Гарольда), піднялися нагору й повернулися в палац довгою темною галереєю (у тому, що Уйма бачить у темряві, не доводилося сумніватись).
Замок був пронизаний потайними ходами. Гарольд затяг нас за якусь завісу (людожерові довелося протискуватися боком). Крутими сходами, ледве не наступаючи на нахабних пацюків, ми підіймалися так довго, що я геть знесилилась. Гарольд лаявся упівголоса. Уйма плив, ледве торкаючись сходів клишавими ступнями, ширяв над пацюками, як волохатий дирижабль, і дихав безшумно. (А може, й зовсім не дихав.)
Нарешті Гарольд привів нас у велике приміщення, дуже схоже на кабінет Оберона – з такими ж дерев’яними меблями, з такою ж дошкою на тринозі, з таким же захаращеним письмовим столом. (Я пошукала поглядом пацючка Дору й не знайшла.)
– Це мій кабінет, – сказав Гарольд. – Мій власний. Уймо, ти пролізеш в ось таку, – він розвів руками, як рибалка з анекдота, – у таку діру?
– Тільки б голова пролізла… – пробухтів людожер.
Я вперше почула його голос. Він говорив не на видиху, як усі люди, а на вдиху, і звук виходив до того моторошний, що я ошелешено сіла на лавку.
– Тоді я наводжу на Печатку, – Гарольд коротко зітхнув. – Ех, часу ні на що не вистачає…
Він швидко розвернув дошку, протер її рукавом, як Оберон. Хвилину постояв, зважуючи в руці довгу гостру крейду. Потім зі стукотом тицьнув просто у центр дошки. Полетіли крейдяні крихти.
Гарольд поривчасто зітхнув і повів крейдяну лінію від центра по спіралі. Спочатку мені здавалося, що він водить по тому самому місці, і тільки хвилин через десять удалося розгледіти перші результати його роботи: візерунок, що нагадував річні кільця на зрізі дерева.
– І так треба розмалювати всю дошку? – вжахнулася я.
Гарольд труснув головою (мовляв, не заважай).
Уйма безшумно бродив по кабінету. Брав у руки то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку (я виявила, що тримаю в руках важкий свічник!). Якби людожер доторкнувся до посоха – клянуся, одним кидком розколола б йому голов’яку!
Ніби відчуваючи мою рішучість (а може, з якоїсь іншої причини), Уйма відійшов від посоха, не спробувавши навіть доторкнутися до нього.
Гарольд працював. Крейда повзла по дошці не відриваючись. Сипалися білі крихти. Візерунок (кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий) розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Невже незабаром світанок?
Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. (Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.)
Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, прискіпливий погляд. Я обернулася – людожер відвів очиська.
Не на добро…
Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що у мене крихти в роті не було. Відчула, втомилася підійматися нескінченними сходами – ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Оце придрімати хоча б півгодинки, поки Гарольд малює візерунки… Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…
Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, чоло зросив піт…
– Ліно… Там, у шафі… Твій посох. Візьми.
Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа, себто здоровенна дубова споруда, стояла у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панував шарварок: накидані як попало книги, папери, різнобарвне пір’я, сушені ящірки і жаби, пляшечки і баночки під сургучевими шапками, світильники, морські мушлі, недогарки свічок, піскові годинники… Усе це вкривав грубезний шар пилу.
Я чхнула кілька разів. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи кругле навершя мого давнього посоха – наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох… неначе відсунувся, не бажаючи йти до мене. Я потягнулася сильніше…
І раптом мене щось як ухопить за зап’ястя!
Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до вищирених білих зубів! Наказував мовчати…
– Що там, Ліно? – стривожено запитав Гарольд.
Я мовчала, але не за наказом кістяка, а тому, що у мене онімів язик. (Я могла тільки вириватися щосили, але кістяк тримав міцно.)
– Кістяк, – незворушно промовив Уйма, який невідь-як опинився поруч зі мною.
– А… – буркнув Гарольд. – Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай віддасть.
Майже не зачепивши мене, людожер підійшов до шафи, просунув усередину волохатий кулак і стусонув кістяка в зуби. Почувся хрускіт, кістляві пальці розтиснулися… А я відлетіла, спіткнулася й гепнулася на підлогу.
У шафі щось гриміло й перекочувалося. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма дбайливо зачинив дверцята й простягнув мені мій посох.
Я квапливо встала, хоча коліна трусилися й жижки тремтіли. Уйма преспокійно чекав; я висмикнула посох з його величезної клешні. Затисла в ослаблих долонях і тільки тоді трішечки заспокоїлася.
– Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав мені, що у шафі сторож-кістяк?
– А де ж йому бути? – Гарольд утомився, це чулося з його голосу. – Звичайно, у шафі! Я не подумав, що ти злякаєшся, вибач…
Я обійшла кімнату й заглянула Гарольду в обличчя. Він працював; піт щедро блищав на його чолі. (Ні, справді, це був не жарт і не знущання: мій друг вважав цілком нормальним те, що у шафі в мага сидів сторож-кістяк…)
Похитуючись, я підійшла до вікна. Глибоко зітхнула. Притулилася чолом до навершя посоха.
– Як же ти підеш за Відьмину Печатку? – почулося у мене за спиною в’їдливе.
Я різко обернулася. Волохатий дикун Уйма дивився жовтими баньками незворушно і пильно, як зачаєний тигр.
– Ногами, – відповіла я крізь зуби. – А що?
– Ти злякалася звичайнісінького дохлого кістяка…
– Я не злякалася.
– І ти боїшся мене…
– Не боюся!
Уйма кліпнув:
– А вони дають тобі посох. Я б не дав.
– А тебе ніхто й не питає.
Уйма не відповів. Замислено похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.
Ні, ну ви таке бачили! Якийсь дикун буде мене повчати… Оцей людожер буде дорікати мені боягузтвом! І все через Гарольда – візьми у шафі отам…
Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці – його дав мені Оберон, і я, бувало, таких тварюк перемагала, перед якими сам здоровезний Уйма здавався б мишею. Ось так…
Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світляний промінь.
І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, – маг, і мій посох при мені, тож до чого там якісь людожери?
Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладенької жовтої макітри. Злегка розмахнувшись, тицьнула навершям посоха. Захрустіло, посипалися кістки, череп, відвалившись, викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.
– Що ти робиш! – простогнав Гарольд. – Ти мені заважаєш!
– Був сторож – і нема, – відзначив Уйма. – Заходь, злодію. Бери.
Ну який противний дикун!
– Це ти його розвалив, – я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.
Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки:
– Я вас обох прошу – помовчте. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся – усе нанівець, а заново я вже не встигну.
Не випускаючи з рук посоха, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві – нога за ногу. Круглі жовті очиська втупилися в мене безцеремонно.
Я відвернулася.
А що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались?
Усе залежить від того, чи приведу я звідти принців. Переможців не судять…
А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…
Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.
Наближався світанок.
– Усе, – сказав Гарольд.
Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний уламок крейди, і, здавалося, мій друг от-от знепритомніє. Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:
– Оживи!
Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випростався, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. (Я вмію! Я можу! Я ще не те можу…) А Уйма бачив?
Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а їх же й без того залишилося не так і багато…).
Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки – не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.