Забавки з плоті та крові
Новела з десяти частин
Втілити у життя свої п`яні обіцянки на тверезу голову. Це навчить вас тримати язика за зубами
Ернест Гемінґвей
Усі дати, назви, імена та обставини вважати виключно вигадками Авторки , які не мають нічого спільного з
реальністю.
Частина перша
Забавки
Ерік
Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось
до мене мають, прискіпливо ставляться до всіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє
виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай, вони обурюються з того, що я не
витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, я й думати не можу. Інакше зіпсую собі весь
ранковий настрій. Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в
кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, нікого до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», —
ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, в такому
протистоянні за схемою: «я версус англійців, англійці версус мене», — винна моя мати. Це вже я трохи
кокетую. Насправді, я впевнений, що саме вона, моя свята матінка, в цьому винна, ну ще, може, Стариган
Хем, то такий, але про нього трохи згодом.
Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі славетна
тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, в наш час їх постійно
змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику; скільки я її пам'ятаю (звісно, що
маму, а не граматику, граматику я не те, що не пам'ятаю, я її ніколи й не знав), завжди була й залишається
прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо
ви є культурною людиною, яка народилася у вік технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні
революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі
Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу
людину, людину не без шарму.
Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий
висновок з того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері
дотримуватися заповіді «Не згадуй ім'я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», на мій погляд, погляд
сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато
чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог — найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє
подальше життя переконує мене в цьому.
Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи
не скорочувала моє ім'я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім'я
Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», — гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ерррнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити
яйця, зварені «у мішечку» (це, напевне, тому, що більше нічого вона готувати не вміла і не мала ніякого
бажання). «Еррнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А
презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»
А я дуже любив викаблучуватися перед дзеркалом на відміну від сумлінного виконання англійських вправ.
Я викаблучувався голим, я викаблучувався у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та
знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, заламувала свої смагляві руки, зривала срібні
перстені з величезними каменями. Під час цього різкого руху, коли перстені з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги і саме зараз, без зайвих
слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного вдару.
Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх
носіїв англійської мови, у тому числі й найвидатнішого письменника 20 сторіччя Ернеста Гемінґвея, на
честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті
відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочте. Якщо вам взагалі кортить про мене
думати.
Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав
Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не
дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли
вона залітала в кімнату, викрикуючи: «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається
вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в
суботу до театру, а в неділю до бабусі. Коли ж мама волала: «Прощавай, зброє», так, що літера «з»
каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався, що мама полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь
учителькою, а можливо, з продавщицею в нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з
незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу
сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для
маминого здоров'я.
Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її
день народження, але ще з отакенького я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган
Ернест. Я й зараз це пречудове пам'ятаю, а от таблицю множення порівняно з датою народження Хема я
пам'ятаю ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам'яті щодо таблиці множення, — це ті приклади, які
помістилися в пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я
хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам'ятовував на льоту щось
інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що вони. Про що це ви, га?
Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його
біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оак Парку, штат Іллінойс, США. Всі мамині
знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно
розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що в моєму виступі було кумедного?
Нудота. Як на мене, самісінька нудота. Як взагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях
вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського
письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.
Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама народилась 21 червня, за місяць до народження
Ернеста, тобто відповідно до класичних астрологічних карт вона була Близнюком. Та що там, моя мама була
типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Це й
зрозуміло, це поєднувало її із Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив з мамою про її приналежність до
табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх
двадцяти дев'яти років. За чим поки що не шкодую.
Якби Ерні не був Раком, то я зробив би із нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що зробив би зі
Старигана Хема Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, що Рак — найкращий знак не лише для
Ернеста, але й для всіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, мені здається, що всі Раки легко
пасталакають англійською, всі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе
це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони.
Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але
менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на
якій надряпано простого, як стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, яка чула стільки фальшивих
покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства
й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.
Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», — і
лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як
на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра
у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» — це назва якогось геніального
творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Втім, я любив
мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю
родиною.
Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Вся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни
слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів.
Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників, поставте на буфеті — і у вашій домівці
запанує родинне щастя», — так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються забобонами. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй
до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити і те, що маєш. У будь-якому випадку
ненавидіти взагалі простіше.
«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, — замріяно казала мати, поліруючи
тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни.—Тому в нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а
про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих
слонів. «Яка ти зіпсована дитина», — сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за
що ці муки?» — зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.
Уже вкотре мама порушувала питання, яке мене дуже цікавило й збуджувало, але яке мені було ніяково
ставити перед нею чи перед бабусею. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і
Стариган Хем, не знав, звідки я взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про
нього не знав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.
Чому, власне, в моїй голові затовклися ці спогади про моє дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою цілу низку спогадів про
Старигана Хема, про маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська
шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити
стегнами, наче повія. Так, навіть ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських
предків. Я смикався наче наречена у радянському кінофільмі «Солом'яний капелюх», їй так само заважала
гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий
пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди.
Подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.
Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і
ще тих, «хто самі люди не місцеві». На мене завжди хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що
на мене приємно дивитися. Вчора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці у мене були. Черевики з
тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, яка була модна за часів співу
бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-аааа». Головним убором мені мала б слугувати
бандана. Вона була така само чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало
розкидав сірі черевики на тракторній підошві.
Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про
англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на
моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж.
І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що в наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори
радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до
помпезних центральних магазинів — «Ґудзики», ще краще — «Європейські ґудзики», а ще є такий собі
«Світ ґудзиків». Швендяв по них я довго.
Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось
школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації
ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові
справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші
ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за
все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців
там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би
шаленіли від іноземців.
Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства.
Отже, продовжуватиму. В якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні
шпильки і навіть шпильки із білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати в метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це
не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд
гуманною людиною.
На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав
про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще жевріють у місті, на них можна натрапити у
спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й
допомагало, це знання.
Галантереї, ці пам'ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих
галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого
«шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось таким, що вони видають за сік журавлини; тільки останній