бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж
2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не
знайшов. Однак побачив шпильки жіночі — такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем
малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три
пачки. По 10 штук у кожній.
Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба
було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра
спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька
спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім
назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене, як для рятівника бабусі від зграй
англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.
Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку уздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві.
Надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр'є, завжди щось вигадує: або одяг з
консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому
стрельнула така геніальна ідея.
Тепер я їду в метрі. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська
шпилька, що розкрила свій металевий писок, — може, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, в мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусює мене. Наче блоха. Я привертаю все більше
уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про
життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що з них візьмеш?
Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить мене питвом, їжею, музикою, де б я не вийшов. Я
добре знаю місто, про це я вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не
прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба
поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений з космічного харчового тюбика
голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш з метра на
цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулеру», котрий він вимовляє як «хунікулер».
Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто
маряться такі частки як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше.
Філологічні особливості сприйняття мови.
Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я задля красного
слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає
живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при
здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до
тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсонівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує
(баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву
формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим з людиною, котра вчепилася в двері?
Я б волав: «Відпусти двері, ану відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метрі курсують за точним
графіком, зупинка на станції дві хвилини, це — щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником
графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу
метрополітену, який зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту
мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел.
Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до
себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому
вчасно не зреагував на «козла» на мою адресу. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене і мої штанці у вікно.
В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе сторіччя, у сторіччя зубних паст «три-в-
одному», можна сказати, у сторіччя «зубних паст для всього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних
антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає
щонайменше п'ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п'ять — це середнє число, буває й більше) мати
такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв
би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти рота, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами? Я
показую їм брутальний американський жест, — використовується усього один палець з п'яти, що є на руці
(американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу американців, не означає, що я не маю користуватися
надбаннями американського народу).
Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський
мотив — це циганочка чи, може, «Мурка», чи «Гоп-стоп», — такий уже я невиправний романтик). Я показав
їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що
поводитися з чоловіками треба обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще й як
відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна
отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець — це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на
своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже
влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.
Частина друга
Забавки
Міра
Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я
почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме це
запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я — сліпа.
«Бідненька, як же це сталося?» — соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди.
«Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити в цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від
їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже
чесно, то більше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради —
Діана, котру тримає наш сусіда, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім'я для алкоголіка, чи не
так? Батьки наче серцем чули, коли називали. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?
Діана може вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати шлунок та
сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також може по
кілька діб валятися десь у кущах, п'яний, як свиня, він мочиться під себе й не переймається такими
дрібницями, як правила поведінки. Втім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і
дозволяє собі напиватися, як свиня. От якби він був бордоським догом, тоді, можливо, поводився б інакше.
Хоча я б не поставила на це останню гривню. Чому так кажуть: «п'яний, як свиня»? Жодного разу не бачила
п'яну свиню (хіба що чула про таке в радянських та американських комедіях). Але це, може, тому, що я
сліпа. Через те й не бачила. Жарт. Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб
вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та
батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я — перфоратор. А перфоратору
байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетове, він нічого не чує, ніяких людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. Й не можна нічого почути, до
того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе.
Інколи мені здається, що для мене краще частіше залишатися вдома і вити разом з Діаною, — ці вправи-
скиглення адекватно замінюють добрячий хоровий розспів. «Ма-ме-мі-мо-му, ма-ме-мі-мо-му». Наш
хормейстер Жанночка мала жваві губи, тому за нею завжди було смішно спостерігати, тоді я ще могла це
робити і була напрочуд спостережливою дитиною. «Я пойду гулять в поле на лужок, я сорву цветок, милый
мой дружок...»
Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але тоді це не здавалося настільки безнадійним. Мій зір
добили звичайні хвороби, на які зазвичай плюють як діти, так і батьки, не плюють на такі хвороби лише
бабусі, бо вони (принаймні справжні бабусі) фізично не здатні плювати на хвороби онуків. Називаються ці
недуги по-різному, але їх можна об'єднати в одну групу під кодовою назвою ГРЗ. В роки мого дитинства у
лікарів районних поліклінік це був найпопулярніший діагноз. ГРЗ. Бронхіти, запалення легенів, грипи, ангіни, застуди — все це було нічим іншим як ГРЗ. «Суворе і зле ГРЗ, що горло, дитино, твоє гризе».
Справний вийшов віршик. Наче Корній Чуковський написав. Варто було б запропонувати його замість
застережливого плаката перед педіатричним кабінетом.
Діти щиро раділи ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Майже всі мої однокласники, за винятком
відмінників та зануд, люто ненавиділи школу, до того ж прогулювати було модно. Діти провокували ГРЗ.
Наприклад, мій брат Рудий (звісно, що це не є його справжнє ім'я, це — прізвисько, як у Леніна або в
Емінема; Рудий настільки обережно ставиться до оприлюднення свого справжнього імені, що взяв з мене
слово не кидатися ним, як м'ячиком для пінг-понгу, тому в моїй розповіді він буде Рудий) восени змочував
холодною водою простирадло, голим замотувався в нього й виходив на балкон виглядати ГРЗ. ГРЗ потирало
волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що нікуди Рудий від нього не подінеться, а помучити
чеканням братика не завадить.
Судячи з частих навідувань мене з боку ГРЗ, воно мене просто-таки обожнювало. Ще б пак! Я годувала його
смачним курячим бульйоном. Моя мати була впевнена, що курячий бульйон сприятиме одужанню. Я поїла
його чаєм з малиною, калиною, гарячим молоком з медом, содою та маслом (оце, до речі, рідкісна гидота, однак ГРЗ подобалося, але хто сказав, що наші з ГРЗ смаки мали б збігатися?). На десерт ГРЗ пропонувався
лимон, нарізаний тонкими кружальцями, який морився не менш ніж півдоби у цукровому сиропі. Мама
ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався.
Я тоді мало що розуміла, а може, і не хотіла розуміти, у дітей міцний нервовий імунітет. Але одного разу
мене поглинуло сіре світло. Це так дивно, навіть сам собі не віриш, ти ще пам'ятаєш барви вечора, літніх
сутінок, а радісний липневий ранок тебе зустрічає тими самими барвами, сонце не торкається тебе осяйним
промінням. Ні, не так. Воно ніжним дотиком торкається твоєї щічки, ти відчуваєш тепло, що йде від нього, щічка теплішає, але самого променя ти вже не бачиш, хоча розумієш, що він ніде не подівся. Ти не віриш
такому стану речей, струшуєш головою, намагаєшся придивитися, і — нічого. Темне марево. «Темрява —
друг молоді» — в ті часи це був популярний жарт, а ще був такий: «Да будет свет, — сказал монтер и
перерезал провода». Мама не ховала сліз, бо розуміла, що я все одно їх уже не побачу. Вона навчилася
плакати безгучно. Це був найстрашніший плач, плач без жодного звуку, плач без жодної надії.
Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й вити. Крок за кроком, завдяки візитам
ГРЗ, моє вміння бачити стало нагадувати чай, який виходить зі старої заварки. Спочатку чай темний, насиченого кольору, тепер (увага!) стару заварку не викидаємо, а знову заливаємо окропом, чай тьмяніє, знову заливаємо водою — він перетворюється на жовтувату рідину, ще раз заливаємо •— і, нарешті, чай
остаточно перевтілюється у воду. Прозору, як мамині сльози. Остаточна перемога води: 6.0, 5.9, 6.0,6.0.
На відміну від Рудого, я не приховую своє ім'я, тому що воно в мене має власну родинну легенду. Мене
звати Міра. Переважна більшість людей упевнена, що я — єврейка, до того ж колір мого волосся — рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє
ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки
(це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних
установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти»
якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона
змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову
систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих
російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.
Отже, коли я тільки розпочинала свій дев'ятимісячний марафон у череві моєї матері і до фінішу було ще
далеко, мій батько мріяв, що в нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько
— дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама (а згодом і Рудий) називає батька
Тюхтій. Тому що батько любить м'ятися, ніколи не поспішає, все плутає і забуває, така собі млява риба.
Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно забуває в громадському транспорті та
різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати
людям, що саме він од них чекає, що сам хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, в тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому у спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу: «Нахабство — друге щастя», — могла зомліти від
обурення.
От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у
мене були великі чорно-сині очі і довге руде волосся. «Мамка, готуй «чесало», бач, яке в дівки шикарне
волосся», — жартувала із знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.
Розпочався процес вибору імені. Як будь-який вибір, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було
згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім'я, вона вмикала його тільки тоді, коли
потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама
сказала, що рудоволоса дівчинка на ім'я Соня — це вже занадто для простої української радянської родини.
Потім дебатувалося ім'я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевне, через