відчиняла кватирку, щоб сапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з
авдиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом, а потім сідала в свою «Волгу», і ми
її тільки й бачили.
Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди
вистачало черв'ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися
куди завгодно, аби лиш не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачте, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так
нічого й не вийшло.
Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до
жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в
інтимний зв'язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове
знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була
не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось
надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам — цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд), але подбали, щоб я народився і
виріс високим красенем (ну, не таким уже красенем і не таким уже високим, але нівроку). А ще я вмів
жартувати, інколи, правда я цим зловживав. Почуття гумору в мене було специфічним, але дівчата реготали
як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчата, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися
здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене
Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше — Ернест, чи також могла б запитати:
«Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вишевкуватися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи
буду щось з нею мати, чи ні. Деякі чоловіки знають відразу: вийде у нього з тією або тією жінкою чи ні. А я
не знаю цього ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній
із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже
розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував.
Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї
розширилися очі), прогулянка по супермаркетах — це вам не просто так вештатися вулицями, але
погодилася, що це не така вже й погана думка. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевне, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти
лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато
більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути
категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра сьогодні тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На
мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався.
Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я.
Адже я — чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев'ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, зараз я був зодягнутий. Навряд чи я
народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам —
сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах було весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, але весь
час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім'ям, та сліпа
дівчина — уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса. Двічі
мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же
пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб'єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» — а я іржав і
навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця із
бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», — суворо
сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», — заспокоїв його я.
В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі зараз говорять про те, що молодь не цікавиться
літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й
ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають
народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не
люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм
не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на
мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде
батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов
ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із
двійками (чи зараз вони шестірки?)» — Так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру
та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію.
Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж всілякі компанії постійно запроваджують акції, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець із акцій. Не розуміюся на цьому, проте моє
нерозуміння — це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.
Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в
кожному пакунку чіпсів, — відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з
друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до
Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!) Але ні. Ніхто
цього не робить. Може, колись. Завжди оце непевне «колись».
Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної
революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це — супер, — каже вона. — Це
сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його
немає. Несподівано Міра звертається до мене: «Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка? Тільки не ображайся.
Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще мене хвилює те, що мене тягне до тебе.
Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Я починаю
думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це зі мною трапилося? Звідки узявся цей потяг до
жінок? Коли мені стали подобатися жінки? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не
спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?»
От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, аби Міра
виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою
природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому — бути
цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне
самцем, аякже, так і має бути. В принципі, усе своє життя я думав, що я — самовпевнений самець, і лише
сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі
штуки. Грається з людьми.
Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п'єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці
обов'язково вистрілює. Рушниця обов'язково вистрілює.
У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися із тим, що я лесбіянка), чи
сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може
посварити тебе з людиною, може відкинути тебе на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі
все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою
інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на
негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.
Я наважуюсь, передовсім тому, що я — егоїст. «Міро, я — чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік». —
«Не вірю», — відчайдушно каже Міра і відступає від мене. Перелякане бідне дівча. «Чому ти не хочеш
сказати правду?» Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь
підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем. «Але я можу довести, що належу до
чоловічої статі. У найпростіший спосіб». Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде
ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою
болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я — егоїстичне створіння, і мені, як нікому
іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну
чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не
про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок), навіть
Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більш того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, в якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб
вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, — це багато про що свідчить.
«Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму
паспорті». Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій
стадії, з якої немає вороття. Тому я починаю говорити до Міри: «Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти
можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти — доросла жінка, і все
зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук». Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю в свою промову до
біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я
«пожартувала», що насправді я — жінка, а ніякий не чоловік.
Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в
своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, — мого
німого, але слухняного друга. «Немалий», — каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно
чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо
взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Втім, я
нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути.
Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.
«Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне», — несподівано каже Міра. Вона не припиняє
мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. В мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона
безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в
дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, в цієї Міри. До того ж
вона балакуча, може, всі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір? «Чекай. Якщо воно
таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці?
Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь». А Міра невгамовна.
О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю
відвертістю, які дратують нас своєю несміливістю, які можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли
боляче. Неповторні створіння. Жінки. «Розумієш, еее... Міро. Воно не завжди ТАК стирчить», — ледве
мимрю я. Тому що усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що
я не в змозі більше стриматися. Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не
хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше
стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений
старий.
Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним
бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко, пам'ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом
Янковським, між ними уже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче
застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і
дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на
годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона
зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.
«У тебе ще є якісь таємниці?» — тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі. Знову вона влучила куди треба.
Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є в мене таємниці, чи не залишилося жодної. «Мовчиш? — Міра посміхається.
— Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше ніякої відвертості? Відтепер ми належимо до різних
таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То