«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не
купували, хоча цуцик — не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо
це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша
та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». — «Звісно, батьки
мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може
малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, — каже мама. — Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то
треба все добряче обдумати», — додає вона. Я погоджуюся. Так, думати — воно взагалі не зайве.
Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.
«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» — «Сказала, що ти сам усе розповіси». — «А про цю, про цю ти щось сказала?» — «Ні», — відповіла я. «Зрозуміло», — не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама
питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». — «О, наша мама! Впізнаю нашу
маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того
цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може
зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто
чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.
Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр — у кімнаті, де мене оселили?»
«Моя, — зізнаюся я. — А що таке?» — «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і
вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».
«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» — «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не
представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися
такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж
марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії
знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут
східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але
Яничар — іграшка. Розумієш?»
«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми, схожими на листя верби, зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити
пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». — «Він — іграшка, звичайна іграшка»,
— наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не
кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.
Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити в
контакт, вони не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще
нам пожити нарізно. Я маю на увазі цього твого Яничара і себе». Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до
кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.
Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п'ю чай, мені трохи сумно. В руках я гойдаю
венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти.
Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, покинути Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Я чую, що від нього йде тепло, це означає, що він
посміхається до мене.
«Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, — каже
Рудий. — Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після
сухих червоних вин завжди болить». — «То, може, тобі пити тільки коньяк?» — «Ні, мені подобаються саме
червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болеві є і щось позитивне. Це позитивне полягає в тому, що біль минає і тобі здається, що ти любиш увесь світ». Рудий перебуває в доброму гуморі. «І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?» — «Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш
увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-
молодшого чи це шведське стерво з «Ла Стради?» Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі
світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.
Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається. «Хочу чайку на ніч», — голосом вередливої
дитини каже Рудий. Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні. «Що це за
каламутна рідина на підвіконні? Чиїсь аналізи? Нічого собі аналізи. Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова
професія Еріки?» Рудий коротко гигикнув. «Це березовий сік, в Еріки хворі нирки». Рудий позіхнув, перепив, тому його хилить на сон. «А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести
справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене». Я сідаю, Рудий кладе
голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.
«Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м'язи, особливо на ногах. Чоловік може
позаздрити таким м'язам. Може, нам зробити з неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану
Шевченко, в нас же є жіночий футбол?» — «В принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи
грошенят. Але краще віддати її в Суворовське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах, за куриво», — каже Рудий крізь сон. —
Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися із чоловіками?» З цими
словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Ну
й ну!
Частина дев’ята
Забавки
Розмірковування Еріка
Сьогодні я прокинувся із думкою, що я маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Проблема в тому, що поки що мені важко уявити, куди саме
ми підемо. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Отже, що любить
Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це
порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише в Театрі юного глядача («Малюк і
Карлсон» — в кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та усі-усі-усі», мені довелося це бачити, було весело, але я не впевнений, що це буде до вподоби Мірі), а у філармонії в ранковий час можуть
виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там зараз називаються дитячі хори? «Струмочок»,
«Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, зараз називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення —
«Лелеку». Непогане гасло, еге ж?
Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми
сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву
церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? В костелі можна послухати орган. Мені
подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких
величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський
трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.
Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро
реагую на погляди.
Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»
Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко
на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на
душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це
справжні українські пташки, а я — патріот.
Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм
трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не
знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди
салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці — правильні
пташки.
Міра — жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими
пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого
не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не
бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у
дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть
розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.
Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували
змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими
я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.
Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були
саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б
поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той
час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.
Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви
бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це
трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких
невиразних вузьких очей?»
Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.
Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у
чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося
щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде
зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.
Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і
мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у
Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими
долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків з волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором'язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Все
інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи в своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м'яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та
терплячі.
Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із
волохатою спиною — скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив
лише Чудовисько у кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це називають чомусь «Аленький
цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя
(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка
це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було
чимось заповнювати вільний час.
Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка
Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала
своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона
здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це
буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не
висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати
подружкам всеньке життя. Оближіться.
Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все
відбулося, — першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і
не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити — це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього
роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун
Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя
п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській
совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно
прибирають всі натяки на секс. Марні старання — діти уміють читати між рядків.
Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама
вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому
університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.
Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше
навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім