Павловський. Хоч у цьому мені пощастило. Але ситуація сама по собі не залишила мене байдужим. Бабуся
продає горішки, які загортає в опозиційні листівки, прямо під стінами Марийського палацу. І хтось ще каже, зазвичай це невгамовні буржуазні журналісти, що Україна не демократична країна. Та ви подивіться, подивіться уважно, де ще можна таке побачити? Не знаєте? Ото ж бо й воно.
Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, до того насиченого, що було трохи боляче
очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого
листя стали бурими, та коли сонце прониже їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп'янками на тлі
блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього
вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, що такий вигляд має справжнє щастя.
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце в моєму житті.
До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов з чарівного парку й
відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого
міста. Мого улюбленого міста Києва. Якщо парки — це обійми Києва, то центр міста можна порівняти з
діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його обминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена у
просторий, грубо зв'язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене
волосся було трохи скуйовджене. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами—українською, російською та
англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так»
зброї. Узаконену зброю — кожному громадянину!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних
людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку — до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї мами.
Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти у біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить
на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир — Стариган Хем скінчив своє плідне
життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він
вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоб (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоб, бо так вважає
моя мати, а в мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.
Отже, Хем пустив собі кулю в лоб. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов'яга, так. Мама намагалася
наслідувати йому в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло
скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі—сама мама в старому
витягнутому светрі; мамин лоб — чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» — чоловіча роль
першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця
прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця —
жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. Кольт
— це чудово!». Аж тут з'ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі
«металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні
герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто
складним. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче в лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В.Висоцький, совість російської нації).
Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки — це багато, за два роки юнаки встигають
перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. А армія, на мій
погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами був, але моя мама не була б моєю мамою, якби
негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Мама з'ясувала, що
пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому
знала, що в міліціонерів, агентів служб безпеки тощо обов'язково є дозвіл на до смерті жаданий нею
пістолет.
Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства
внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як
видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою
заяву про вступ на роботу і пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі
на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.
Але моя мама завжди була і залишається прихильницею всебічного наукового підходу. Отож вона розпочала
ходіння по бібліотеках, зокрема, до наукової бібліотеки ім. Вернадського, вишукуючи всі матеріали про
дозвіл на придбання зброї, про зброю як таку і про законодавство країн світу щодо продажу зброї. Вона
листувалася з усілякими помічниками народних депутатів і закидала рекомендаційними листами
Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції та Міністерство оборони. Вона зверталася до
Адміністрації Президента, до Голови Верховної Ради, до Генерального прокурора особисто і навіть вела
таємне листування з Американською асоціацією продавців зброї, представники якої надсилали мамі яскраві
буклети й висловлювали їй моральну підтримку. А торік надіслали дві листівки — поздровлення з Днем
Подяки та Різдвом. Не вистачало тільки отримати від них індичку, яку власноруч застрелив хтось із
активних членів Асоціації на честь мами та свята. Повне Алілуя.
Науковий підхід укупі зі спілкуванням із компетентними органами мамі не допомогли. Питання самогубства
провисало, питання з пістолетом залишалося відкритим. Ні, їй відповідали, спочатку навіть чемно, а вже
потім мама їх достала остаточно, мама вміє діставати, вона класик з діставання, адже в принципі робиться це
просто. Один і той самий лист надсилається ще раз, потім ще, «многа-многа-многа раз» і перетворюється на
лист щастя (це відома шкільна забавка: листи щастя. Коли тобі приходить лист щастя, ти маєш переслати
його п`ятдесятьом друзям, тоді в тебе буде щастя, а якщо не перешлеш, то щастя тобі не буде, а буде
суцільне нещастя. Однак, якщо п`ятдесятьом друзям ти все ж таки цього листа надішлеш, спокусившись
ефемерним щастям, то цілком можливо, що всі ці п`ятдесят друзів добряче натовчуть тобі пику).
Коли відповіді перестали надходити, мама почала розігрувати сцени громадського обурення з плакатами в
руках. Комсомольське минуле може встругнути з вами ще й не такий жарт, воно не відпускає: «любов, комсомол і весна». Мама виготовляла агітаційне приладдя: підбирала картон відповідної форми, старанно
виписувала на ньому літери, прибивала спеціальні дощечки. Це бів цілий процес, яким вона
насолоджувалася, приказуючи, мабуть, на адресу компетентних органів: «По кому б`є дзвін, по кому б`є
дзвін? По вас, по вас». Майже кожного ранку мама виходила під стіни парламенту і вчиняла там показові
акти громадянської непокори. Незабаром до наї звикли, почали впізнавати, познайомились, особливо нею
переймалися хлопці з відомчої охорони, називали її по батькові, сварили по матері, однак впоратися з
мамою було неможливо. Вона дуже неслухняна людина.
От і зараз у моїй країні ранок, і моя мама, як завжди, під стінами парламенту. Чудова зустріч. Вона мене не
впізнала, власне кажучи, вона давно перестала мене впізнавати. Точніше, мама впізнавала мене
фрагментарно. Жити з нею було важко, дивитися на неї було боляче, допомоги вона цуралася, порятунком
нехтувала, могла вчинити бійку, починала дряпатися, як хижа тварина, видирати волосся, звертаючись до
мене: «Хто ти, опудало, і що ти робиш у моєму домі? У нашому з Хемом домі? Що, що ти шпигуєш, вишкварок? От зараз я тобі покажу, нишпорка!» Я намагався тихіше за мишу сидіти в комірчині, яку
перетворив на кімнату, і не показував носа; в принципі, я там лише ночував, і то не завжди. Але сьогодні
мама не могла мене впізнати ще й через те, що я бів зодягнений, як жінка. Як трохи така вітряна жінка. Це
варто описати.
Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову
коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві
черевики, глибокого чорного кольору ніжили мої втомлені ніжки, а закінчувало цей ансамбль кашпо
насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє
до біса грошви) в ролі повії з кінострічки «Красуня» виглядала менш переконливо, ніж я.
Бувай, мамо, я люблю тебе, але фактично не можу жити з тобою, якби я отримував хоча б частку тих
грошей, що отримує вже згадана мною Джулія Робертс, тоді б я знайшов, де мені подітися, а так з
грошенятами в мене істотні проблеми. Чи в грошенят зі мною великі проблеми, не знаю, чорт нас усіх
забирай. Я знаю одне: в найблищому майбутньому цього не вирішити, не впоратися, не розбагатіти, отаке
нескінченне «не». Я вирішив почимчикувати на Андріївський узвіз. Настрій зіпсувався як у мене, так і в
погоди, небом мандрували хмарки, збирались докупи, звинувачували одна одну, от зараз хтось із них когось
штовхне — і почнеться дощ, як наслідок їхніх сварок.
Я йшов і розмірковував на тему, чому мені подобається вдягатися так, як вдягаються жінки? Я не завжди
перебуваю в образі жінки, але це один із найулюбленіших моїх образів. У жіночому одязі багато
несподіваних деталей, цікавих дрібничок, у жіночому одязі є що акцентувати. Насправді мені подобається
так вдягатися, щоб мій образ був яскравим, мав якесь значення, щоб запам'ятовувався, щоб свою зустріч з
такою нестандартно вдягнутою персоною, як я, обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки
повертали голови і обмінювались думками, щоб старі розпочинали своє буркотіння, щоб чоловіки просили
номер мого телефону, який я, як усяка порядна дівчина, чорта лисого їм дам.
Одного разу в ресторації «Текіла-хаус», що на Подолі, я випадково зустрів свого однокласника. Микола
Дашко завжди був таким правильним хлопцем. У його щоденнику ніколи не було сварливих нотаток, погроз
та попереджень для батьків. Його зошити прикрашали самісінькі п'ятірки, він залишався старостою класу всі
10 років, тобто впродовж усього нашого славетного навчання. Його завжди ставили в приклад на
батьківських зборах. Навіть схибнутий військовик Василь Васильович Скляренко, який поміж нас називався
«здравияжелаютоварищподоконник», казав нам добряче поставленим в армії голосом (консерваторії
відпочивають): «А от Микола Дашко ніколи б так не зробив. Беріть приклад з рядового Дашка, нікчеми».
Розумієте, як ми всі любили Дашка? Ще можна додати, що він був проти списувань і завжди за всіма
нишпорив. Але самим нишпоренням він не обмежувався, кінцевою метою нишпорення було «закладання»
своїх братів та сестер.
Треба сказати, що це був саме той випадок, коли я зустрів свого давнього знайомого, однокласника Миколу
Дашка, а от Микола Дашко зустрів незнайому шльондру. Це була фатальна для нього зустріч. Коли я
підкотив до нього, Микола Дашко спокійно пив текілу і вже був п'яний у дупу. Мабуть, у нього був важкий
день. Я до того дня навіть не підозрював, що однією текілою можна так наклюкатися. Напевно, Микола
Дашко був талановитий у всьому, навіть у пиятиці.
Ми приємно провели час, але я все зробив для того, щоб Дашка забрали у витверезник. Відомий витверезник
Подолу, який схожий на фінський епос «Калевала» тим, що він такий само мовчазний, майже нерухомий і
дуже холодний. Інколи посеред цього мертвого мовчання лунають раптові жахливі крики, які сковують твоє
тіло і розривають тебе навпіл. Утім, сподіваюся, що з Дашком там поводилися чемно. Зрозуміло, що він
мене не впізнав, ліз мацати, пропонував випити на брудершафт, присвячував мені пісні та пропонував гроші.
О, то був великий день, того разу я заснув щасливим, із почуттям чесно сплаченого боргу. Ще хочу додати, якщо комусь цікаво, совість мене не мучила. Анітрохи.
Коли я нарешті виповз на узвіз і застиг коло Андріївської церкви, дощ уже почався. Митці та торгаші
заметушилися, почалася біганина, вони прибирали речі, натягували на себе дощовики та пакети, у кого що
було. Лише церква стояла спокійно, вона була взірцем спокою. Бані Андріївської церкви після реставрації
змінили колір, я пам'ятаю їх зеленими, а зараз вони набули лазурового відтінку. Дощ дужчав, продавці
розбігалися, церква залишалася врочистою, як генерал, що приймає парад; ще їй бракувало кудись бігти, вона витримала стільки дощів, до того ж дощів із свинцевих куль, що ця людська метушня здавалася їй
смішною. Мабуть, так думала церква. Ні, скоріш за все, вона всіх жаліла. Бідні люди, завжди потрапляють у
халепу, завжди такі вразливі, закатовані проблемами, завжди намагаються від когось чи від чогось утекти.
Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала
цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї
зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча
вулиць. Дівчина продовжувала співати. Я поклав невеличку валізку з грошима туди, де вона лежала. Коли я
наблизився до дівчини, побачив, що в неї руде, зібране у хвіст волосся, здаля воно видавалося темним, такого кольору буває пиво. Цікаво. Співає собі, наче це її не обходить. Нічого її не стосується, ні цей дощ, ні
маленький крадій, ні я, така собі гарна пані. До речі, я врятувала її заробіток. Де «дякую», алло, дівчино
зачарована, наче Десна, де твоє «Дякую, тьотю»?
Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Дивина. Я намагаюсь привернути її увагу. На її
обличчі розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То
сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я
не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи
не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, чому
одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.
Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Я починаю плескати в долоні прямо
перед її обличчям. Вона не сахається, вона несміло посміхається чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову
пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не в
такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла.
«Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» —
виривається в мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Буває навіть, ви не повірите, соромно за себе.