те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем
батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання мами) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала
бруд з-під нігтів. «Я постійно думатиму, що в моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», — писала
мама в листі до батька та Рудого. Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім'я Анжеліка, тому
що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу
французьку акторку Мішель Марсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».
Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що
в цьому домі, як видно з усього, чоловік — вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні
клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим
радянським ім'ям, яке і впишуть у її свідоцтво», — з повчальною, можливо, трохи зверхньою інтонацією
мама сказала таткові своє останнє слово. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими
вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що батько просто не любив, не хотів, не був здатний щось
вирішувати самотужки.
Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина...
Нарешті, він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це
ім'я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (на цьому місці мама з підозрою дивилася на тата, бо
то, як на мене, був камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном з кидання камінчиків у
мамин город).
Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?»
Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевне, вона була непоганою людиною, ця
тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи
є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м'яти руки, крутив пальці, складав губи у трубочку й
нарешті вичавив звуки: «Мммм... Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще
раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько
полегшено зітхнув.
Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім'я» Міра, їй забракло повітря. Мама
ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім'я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона
затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона
вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора», — крізь
вуаль сліз звинувачувала вона батька. «Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому
світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цієї малої дівчинки, власної доньки. Ким треба бути, щоб
таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»
Через два місяці усі в родині так чи так, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова
мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з
гарячим чаєм, одночасно з жалістю та материнською гордістю дивилася на батька і казала моїй матері:
«Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для
нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не
сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.
Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з
ліжка, довела до істерики всіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені
пробачили. Я заспокоїлася і замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось
замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16
років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на
«особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим
було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг
називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася
нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала
апатичною. Збайдужіла до всього, я себе жаліла, ховала, тому що була така молода.
Врешті-решт це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із
задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? А як же, цілком
природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже...» Що «вже» ніколи
ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким
чудовим. Але ж я була така молода!.. І в мене на руках був непоганий атестат про закінчену середню освіту.
Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім завдяки батькові — це він
продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру
«бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку
своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві
пліткарства.
На відміну від мене, кому завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про яких
пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців, їх було багато, цих
людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини.
Рудому завжди було мало. Йому необхідна була публіка, оточення, він чах без спілкування. Пригадую, як
мама, нарешті, дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», — відмахнулась
від нас мама. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу і добре до нас ставлення, аж тут
пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих Рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги», — почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.
Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати
її Мірою. І дістав чергове зауваження: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий, — спокійно зауважив батько. —
Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так
каже батько, то «терпець» справді може лопнути.
Рудий розумів, що наш батько не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само
швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся
хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.
«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, — Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, — то хай
принаймні так зватиметься ця свиня...» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш
мене за свиню?» — і штовхала його у бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися
подушками і смачно хрюкали. Мені здавалося, що у своєму житті я нікого не буду так міцно любити, як
зараз Рудого.
Коли в мене був кепський (скигливий) настрій, Рудий обіймав мене і шепотів, що я найкраща у світі дівчина, що я — справжня красуня, що в мене прозорі, блакитні, величезні очі, розкішне вогняне волосся, що мене
замкнули в підземному царстві злі люди, але він мене врятує і витягне на волю, і покаже, який чарівний цей
світ. Він цілував мій прохолодний лоб і заплющені очі, гладив неслухняне волосся.
Я любила уявляти, буцімто я — справді красуня. Але, як могла, уникала порівнянь зі сліпою та
порцеляново-гарною героїнею роману Віктора Гюго «Людина, котра сміється». Мене часто з нею
порівнювали, навіть чужі люди, і це було боляче. Для мене це чомусь було боляче. Куди веселіше було
уявляти себе міс Підземелля. Чи як любив казати Рудий: «Міс Шахта». От я виступаю така велична, темношкіра королева (чи то засмага, чи бруд), а в моєму лобі сяє вмонтований шахтарський ліхтарик, що
замінює собою казкове: «а во лбу звезда горит». Уявляти таке було настільки смішно, що я не втримувалася
від реготу. «Корисні позитивні емоції, необхідний елемент терапії сміхом». Так називав це Рудий.
Несподіваний розвиток ринкової економіки та кінець холодної війни забрали у нас із Рудим батьків. Татові
запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, зацікавили роботою та, якщо чесно, грішми, і
вони з мамою подалися «у наймити», як казала таткова мама. «Там, маючи роботу, достатньо грошей, я буду
менше за вас хвилюватися і, можливо, трохи пізніше, ніж очікувала, з'їду з глузду», — промовляла наша
мама на прощання.
І ми залишилися вчотирьох. Рудий, морська свиня Анжеліка, я та моя вірна гітара на ім'я Жітана. Авжеж, моя гітара, як і кожний порядний музичний інструмент, мала своє власне ім'я. Ми жили пристойно. Рудий
закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних
колах його відзначали як здібного режисера, «не без хисту», а сам він вдавав із себе режисера-
постмодерніста. Я заробляла на життя тим, що грала на гітарі, виспівуючи свої пісні на Андріївському
узвозі. Я могла не робити цього. Батьки регулярно надсилали нам гроші та речові передачі, але Рудий
наполягав на необхідності моїх виступів на узвозі. «Тобі потрібна соціальна адаптація, ти маєш
соціалізуватися», — переконував мене Рудий. — Твої публічні співи — це найкращий шлях до твоєї
соціалізації, до спілкування з різними людьми». Я слухала Рудого і співала майже щодня. Морська свиня
знай собі хрумала солодку моркву і вперто нехтувала буряком. І все наше життя було спокійне та
впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло шкереберть.
Частина третя
Забавки
Як Ерік зустрів Міру,
Або як Міра зустріла Еріку
Сьогодні у погоди був добрий настрій, вона сонячно посміхалася до нас, людей. І більшість із нас, людей, тепло відповідали на її посмішку. Тому я вирішив, що мені не завадить походити парком. Погодувати білок, я люблю годувати білок, тому що вони, як на мене, набагато приємніші за голубів. У мене напружені
стосунки з птахами миру, мушу визнати, що порівняно з дитинством ці стосунки поліпшилися; такий
висновок роблю з того, що в дитинстві я гасав за голубами, щоб влучно плюнути їм на спину, а зараз я таке
роблю дуже рідко, можна сказати, що взагалі припинив це марне заняття: плювати на голубів. Білки —
зовсім інша штука. Вони симпатичні, спритні, пухнасті. Та що там казати, білки — дуже приємні тваринки, тому треба купити чогось смачненького і почастувати їх.
У житті багато несправедливості. Одна з них полягає в тому, що про голубів складено багато пісень, радянські композитори і поети, як змовилися, знай собі складали пісні про голубів, а от про білок — ні.
Наприклад, я знаю кілька пісень про голубів, а про білок — жодної. Ось лише декілька з них: «Летите, голуби, летите, нигде для вас преграды нет»; «Голуби летят над нашей зоной, голубям нигде преграды нет, как бы мне хотелось с голубями на родную землю улететь»; «Где бы ты ни был, чтоб ты ни делал, милый, я
прилечу голубкою сизокрылой». Ну, і все таке інше. Ліричні, романтичні, блатні пісні про голубів, багато, виявляється, у них прихильників. Це крає мені серце, серце, яке з дитинства віддано білкам. Треба написати
якусь пісню про білок.
Ще я люблю київські парки. Дерева завжди вищі за тебе, набагато вищі, дерева — казкові велетні, і ти
відчуваєш себе у парку малою дитиною, незважаючи на те, скільки тобі років. Час у парках спливає
повільніше, тільки тут почуваєшся вільною людиною, такою, в якої немає ніяких справ, окрім прогулянок
парком. У дитинстві я губився в Голосіївському лісі і зовсім не хотів, щоб мене знаходили. Я роздивлявся
лебедів та качок, кидав їм хліб. Збирав квіти, які ми, діти, називали «годинниками»; якщо крутити їхні
голівки, то пелюстки крутяться наче стрілки. У мене були улюблені дерева, що мали власні імена. Чи
впізнаю я їх зараз? Мабуть, що ні. Якби впізнав, то заревів би, слово честі, захлюпав би носом, як
неврівноважене дівчисько.
Ватутінському парку не дуже пощастило з сусідами. Маю на увазі, по-перше, парламент, сіру похмуру
будівлю. Біля парламенту дуже погано ростуть квіти, я це помітив ще минулої осені. Усюди буйно квітнуть
різні квіточки, а біля парламенту в'януть, засихають, одне слово, сумують. Колись, уже не пам'ятаю якого
року, мене занесло до Канади, я потрапив до Оттави, маленького, хоч і столичного, містечка, в якому також
є парламент. У будь-якому столичному місті є парламент, якщо країна взагалі дозволяє собі таку розкіш, як
парламентаризм. Так от. Біля їхнього, канадського, парламенту мешкають кицьки. Багато кицьок.
Люди побудували їм хатки, щодня підгодовують, ніхто їх звідти не виганяє, живуть собі смугасті кицьки, оточили парламент, де кращі уми Канади вирішують долю їхньої вгодованої, точнісінько як ті кицьки, держави. І всім добре, і ніхто нікому не заважає, і жодних претензій до того, що з котячого поселення
неприємно тхне, що там постійно гомонять натовпи туристів, які іноді вчиняють справжнісінький галас. А
біля нашого парламенту не виживають навіть непримхливі квіти, можу собі уявити, що сталося б із
кицьками, які б вирішили там оселитися. От і маємо те, що маємо, не пам'ятаю, хто сказав.
Другий сусіда парку — резиденція Президента — Маріїнський палац, творіння архітектора Растреллі.
Цікаво, що я, людина далека від архітектури, відразу впізнаю творіння архітектора Растреллі за кольором
(практично завжди блакитний) та чудернацькими візерунками. Бароко, здається, це так і називається —
бароко. Я погано ставлюся до резиденцій президентів узагалі та нашого президента зокрема. Мене дратують
резиденції, зрозуміло, що не так, як англійці або голуби, однак теж помітно дратують. Якась я дратівлива
людина, якщо замислитися, багато речей викликають у мене подразнення. Треба щось із цим робити.
Зараз біля Марийського палацу я помітив жваву бабцю, вона сиділа на ящику, скручувала пакетики з
виборчих листівок і насипала туди горішки. Сиділа вона під «партійною» блакитною ялинкою. Не бабуся, а
казкова Пушкінська білка. (Ось воно! Великий російський поет так само, як і я, обожнював білок, приємно
знати, що ти не самотній у своїх симпатіях). Я купив у неї пару пакетиків з горішками для звичайних, не
казкових, а паркових білок. І з неабияким здивуванням помітив, що пакетик — така собі опозиційна
листівка, в якій надруковано багато гидоти про Президента держави.
Може, воно і правда, те, що надруковано про Президента, не знаю, я не люблю встрявати у політичні бійки, слава Богу, вже не знаю, чиїми це стараннями, але я не політолог. Не Почєпцов, не Полохало і не