скульпторові, бо в тебе так нізащо не вийшло б», — розпочала сварку Леся. «Яке тут мистецтво? —
гарячкував Рудий. — Теж мені мистецтво: зробити одну маску і наліпити це зображення кілька разів, калькування, а не мистецтво». «Це різні обличчя, — не здавалася Леся. — Придивися, але ж у тебе немає
очей, навіть ця сліпа курка бачить набагато більше за тебе», — це було останнє, що сказала Леся перед тим, як отримати ляпаса. Рудий був розлючений. Більше я її не бачила. Рудий бачив її на вечірках із моїми
колишніми потенційними коханцями Дмитром-Василем-Олегом. Подейкують, що за когось із цих паничів
вона нарешті вийшла заміж.
Коли Рудий розійшовся з Лесею, наша мати чомусь подумала, що його не тягне до жінок, натомість його
дуже тягне до чоловіків, тобто мама була переконана в тому, що Рудий має так звану нетрадиційну
орієнтацію. Втім, може, Леся взяла фінальний акорд і написала мамі фатального листа, в якому звинуватила
Рудого в цьому гріху. Материні дзвінки були тривожними, а потім у нашому домі з'явилася Христина
Стеців. Емігрантка з Канади. Канадійка українського походження. З привітом від матусі, вітанням від батька
і повідомленням: «Я у вас трохи поживу, поки знайду придатне житло». У неї було гладке обличчя й лагідна
посмішка. «Придатне житло» знайти було важко. Незабаром у Христини та Рудого зав'язались стосунки.
Христина була старша за Рудого, я достеменно не знаю, яка в них була вікова різниця. Втім, це було не так
важливо, все одно, хоч би скільки було Рудому років, він завжди залишався хлопчиком, а Христина мала
яскраво виражені материнські риси. Треба визнати, що вона обожнювала Рудого. Вона називала його генієм, вона присвячувала йому все своє життя, сплачувала всі його рахунки. Вона переймалася усіма його
справами, проблемами, займалася його одягом, занотовувала його геніальні думки. Завжди заглядала йому в
рота, я так думаю, що їй вдалося побачити його славетні гланди, через які Рудий у дитинстві постійно хворів
різноманітними ангінами. Вона називала Рудого коханням її життя. Мені здається, що це жахливо — бути
коханням усього життя іншої людини. Це неабияка відповідальність.
На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на
думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її
планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася і про мене. Піклувалася, чи сподобалася мені їжа, чи не заважає мені її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.
Взяти хоча б цю її турботливу звичку — щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко
містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба
стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого в цій пропозиції не було.
Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що в мене хронічний панкреатит і після ковтка
молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток
молока може мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис:
«Міністерство охорони здоров'я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не
здивувалася б, якби дізналася про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, ніяких підозр, я тихо
помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона
могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.
Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з
Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Втім, Христині моя відвертість була непотрібна, їй був потрібний лише Рудий. Приборканий Рудий — як
підтвердження її жіночості. Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти
гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалась через те, що
Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, може, трохи і хвилювалася. Але я добре знала Рудого, знала, що
воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними
прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони коливалися, як
маки в полі. Рудий, старий вовк, відразу впізнав, що це вони і є, червоні прапорці — небезпека його
чоловічої волі. Одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не
питала в Рудого, хоч йому і кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати
історію цієї розбіжності в характерах.
Останньою постійною дівчиною Рудого була Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав
Рудий: «безмежно талановита жінка». Една виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її
талановитість. А ще він повідомив мені, що «цього разу я закоханий до нестями». Всі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни були великі зелені очі, які вміли
змінювати свій колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та
морськими. Ще він називав їх «очі, як у русалки». Я не пам'ятаю, щоб чиїмсь очам він приділяв стільки
уваги і не шкодував стільки епітетів.
Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу і клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо вона
щось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку вона сплітала в
косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що косички вона плела й мені. Вона тихо
підходила до мене, мовчки. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і
розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, і я
відчувала себе ковдрою в зелену клітину, що лежить на ліжку Едни.
Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим
волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, — лагідно почала я. — Едно, відтепер ти можеш
робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа
подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу й зайшлася в риданнях. «Ти мене не
розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш з самого початку, ти
це навмисно. Ця лялька — це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це — ти». Вона насилу заспокоїлася.
Рудий був наче засліплений нею. Я думаю, що Едну він щиро кохав. Една була практичною особою. Я не
вважаю практичність вадою, тим більш, що й Рудого важко назвати непрактичним молодиком, але
практичність Едни була надмірною. Наприклад, якщо їй дарували щось таке, що їй не подобалося (не
підходило чи було відвертим лайном) і що вона ніяк не могла продати, Една швидко передаровувала це
мені; якщо це не підходило мені, то вона сплавляла непотріб комусь із подружок. «На тобі, Боже, що нам не
гоже». Не знаю, чи є якесь спеціальне литовське прислів'я на цю тему, але наш народ придумав на такі
випадки ось це: «Їжте, їжте, куме, все одно свиням віддавати». Можливо, я несправедлива до Едни, цілком
можливо, що вона намагалася зробити мені щось приємне. Може, на її розсуд, це й було приємне. То й нехай
собі. Хто їх знає, цих литовців.
Незважаючи на те, що Рудий кохав Едну і вона начебто була закохана в нього, Рудий не припинив
вештатися по вечірках. Майже щовечора він десь швендяв і міг припхатися п'яним уранці. Едні це не
подобалося. По-перше, кому б із жінок це подобалося, а по-друге, вона любила сама влаштовувати вечірки, де поводилася як королева. Якщо займатися вечірками їй було лінь, то Една віддавала перевагу посиденькам
у колі родини. Читанню та світським бесідам. Одного разу Една взяла всі колекційні краватки Рудого, сплела їх у величезну косу і заявила йому, коли він, похитуючись, явився перед її «морськими» очима, що
якщо йому спаде на думку її здихатися, якщо він ще раз розчиниться у нічних розвагах, то вона відразу
повіситься на цій косі. «Це буде художньо і лежатиме цілком на твоїй совісті».
Рудий сказав, що, мовляв, він нікому не дозволить собою керувати, що його життя — це його життя, його
звички — це його звички, а якщо комусь не подобається він сам чи його спосіб життя, то цей хтось може
забиратися до біса. Една мовчки вислухала його обурення, пішла до кімнати, зібрала валізу, а коли він, втомлений від випитого та безсонної ночі, заснув, подалася з дому. Ніяких цидулок вона не залишила.
Незважаючи на вимолювання пробачення та обіцянки Рудого надалі бути слухняним хлопчиком, вона до
нього так і не повернулася. Сувора скандинавська дівчина. Якщо не брати до уваги плетіння косичок (у
будь-кого з нас є якісь дивацтва), Една мені подобалася, я мушу визнати, що інколи мені її не вистачає. Я
впевнена, що Рудий досі її кохає.
Отже, з одного боку, я хотіла бути подругою Едні, а вона не хотіла бути моєю подругою. А з іншого боку, товаришувати з Христиною та Лесею я не могла фізично, хоча вони були й не проти цього. Єдиним моїм
приятелем був Рудий. І тільки зараз з'явилася Еріка, незграбна, чесна і смішна Еріка, котрій до того ж не
було де жити, і вона подобалася мені. Тому я не збиралася здаватися щодо Еріки, Рудий це розумів і дуже
злився через це розуміння.
Тієї ночі ми гомоніли до ранку з перервами на каву, миття посуду та туалет. Рудий переконував мене, що
Еріка — повія, злодійка, збоченка й витрішкувата. Я наполягала на тому, що мені потрібна подруга і що
Еріка — саме та подруга, яка мені потрібна. Еріка не виходила з кімнати. Цікаво, у неї такі міцні нерви чи
вона зовсім нас не чула? Може, вона глуха? Така само глуха, як перфоратор, яким я люблю прикидатися, коли починаю вити? Бідна глуха Еріка. Дружба сліпої та глухої, — напевно, це припало б до вподоби
Віктору Гюго. Може, і його мій брат вважає за збоченця. Хто зна. На цьому етапі я відстояла Еріку та її
перебування в нашому домі. Але Рудий успадкував характер нашої мами, і тому я маю підозри, що він не
здався. Рудий дуже вперта людина.
Частина п`ята
Забавки
Страховиська Ерики(а)
Я так зрозумів, що якщо Рудий вночі не заходиться в істериці (як може чоловік так високо резонансувати, йому цілком до снаги замінити на оперній сцені Валентину Степову, у мене вуха від його галасу болять, а
доводиться прикидатися глухим; не вилазити ж із кімнати, до того ж у його піжамі, щоб сперечатися), то він
все одно не мовчить, він давить хропака. Я десь вичитав, що майже всі люди хроплять після того, як їм
виповниться тридцять років. Приклад Рудого дуже переконливий, тепер залишилося почекати рік, поки і я
стану тридцятирічним, відтак прислухатися до себе вночі.
Приклад Рудого не може не засмучувати і не може не сприяти народженню цілих зграй лячних думок. Так
самодостатньо хропіти здатна тільки людина, в якої немає совісті. Я знаю, про що кажу. Як можна дожити
до тридцяти років, щоб не зробити комусь або собі якоїсь гидоти, яка змушує совість ворушитися і заважає
смачно давити хропака? Та це неможливо, тому Рудий совість кудись подів, я так підозрюю, що він її
комусь вигідно штовхнув. І хтось відчуває на собі тиск двох совістей, а Рудого не катує жодна. Непогано
влаштувався.
Визнаю, що коли не зважати на погляди Рудого та на його слова, жити мені тут подобається. Тут немає
матері, я не ходжу на роботу, бо мені здається, що я живу чужим життям, у якому немає місця моїй роботі.
Роботі того Еріка, котрий ще позавчора розпочав ранок ерекцією, а відтак уже цілих два дні поспіль її не
дочекався. У дівчат ерекції не буває, шкільні книжки з анатомії в цьому сенсі нам не брехали. Це так
зворушливо: відчувати себе дівчиною, до того ж подругою такого небесного створіння, як Міра.
Мабуть, так ще буває в Едемі, хоча мені важко уявити собі Едем, по якому постійно вештається Рудий. Він
не спускає з мене ока, хоч замість цього радо спустив би курок, щоб здихатися мене раз і назавжди. Я його
розумію, він дбає про Міру, він не може бути впевненим у тому, що я її нізащо не скривджу, він навіть не
може бути впевненим у тому, що я врешті-решт не вкраду його улюбленого рушника помаранчевого
кольору. Добре, що я прихопив із дому одну сукню і пару спідниць. Це дозволяє мені не ходити з ранку до
вечора у джинсах чи в штанах. А то Рудий, ще, чого доброго, розгледить у мені чоловіка, бо я стаю
необачним. Так, Міра — сліпа, але цей молодик має гострий зір, до того ж він сам по собі дуже доскіпливий.
Хоча це я вже занадто перестраховуюся (з віком ми стаємо безпідставно полохливими), адже в наше рухливе
сторіччя дівчата віддають перевагу штаням. Я це перевіряв експериментальним шляхом. Колись я розсівся у
ресторації, і, поки чекав замовлення, — а тамтешні офіціанти з ярличками-цінниками «Павло», «Дмитро» та
«Тетяна» не звикли поспішати, — я вирішив підрахувати, скільки жінок пройде у спідницях (сукнях), а
скільки в штанях, штанях-капрі, бриджах, шортах (як ви бачите, потяг до використання наукового підходу
— це в мене від матусі). Отже, за час мого чекання на замовлення повз мене пройшло двадцять сім жінок.
Лише три з них були в сукні (спідниці). Одна бабуся у квітчастому сарафані. Одна жінка похилого віку в
сучасному діловому костюмі шоколадного кольору. І ще одне замріяне створіння в замалій спідничці, але в
того створіння були ноги, наближені до ідеалу. Звісно, що та малеча про це знала і усвідомлювала свою
грізну, безсоромно голу зброю. Всі інші дівчата віддали перевагу джинсам, елегантним штаням-капрі, в які
насилу втиснули апетитні сіднички. Більшість моїх співвітчизниць не дурні попоїсти, тому цицьки й сідниці
в наших дівчат те, що треба. На мій, звісно, хижацький погляд. Звичайно, багато чого ще залежить від
форми, наприклад сідниць, але це вже довга розмова. Іншим разом.
«Доброго ранку, Еріко». Визнаю, що цей голос спроможний повернути мене до життя. Це — Міра.
«Привіт», — посміхаюсь до неї і відразу помічаю, що в неї червоні очі. «Ти плакала?» — прямо питаю в
своєї подруги. «Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи?» — цікавиться Міра. Ще б
пак, мені сняться жахи, от хоча б сьогодні, наприклад, мені наснилося, що я став імпотентом.
Я тільки-но заходився доводити дівчині (мені здається, то була манекенниця Лінда Євангеліста), який я
міцний красень, як усе зникло. В буквальному сенсі цього слова. Все кудись зникло. І Лінда сміялася, копнула мене стрункою ногою, а поки я безпорадним снопом валявся під ліжком, вона надзвонювала своїм
топ-подругам і встигла ославити мене на весь модельний світ. Таке вже стерво, тепер я розумію, чому її
кинув Кайл Маклахлен (це такий американський актор, він грав федерального агента Дейла Купера в
культовому серіалі «Твін-Пікс»). Але ж я не можу таке розповідати Мірі! Дівчина, якій наснилося, що вона
імпотент, це вже саме по собі — страхіття.
Які жахи сняться дівчатам? Може, їм у страшному сні мариться, як хтось лізе їм у трусики? Але ж це не
завжди жахливо, може, цей хтось — сексуальний хлопець із їхніх дівочих мрій. Чому, чому я ніколи не