цікавився снами своїх подружок? Байдужий пень. Тепер розплачуватимуся за своє недбале до них
ставлення. Я пробухикався. Я сказав, що так, мені постійно сняться жахи, найжахливіші жахи, які тільки
може уявити собі людство. Міра пожвавішала. «Які саме? Які саме ці страхи, скажи мені, і буде не так
моторошно. А потім я розповім тобі про свої». Як це мило з її боку, виявляти зацікавленість та втішати мене.
Цього разу я вирішив не брехати. Ну, може, трохи, але не більше. «Я розповім тобі про реальні страхіття, котрі увіходять у мої сни», — сказав я. А що таке? У мене до біса страхіть, які лякають мене на кожному
кроці мого життя. Вона зробила уважне обличчя. Вчепилася за стільця, приготувалася мене слухати.
Отже, як у будь-якої дівчини та й у будь-якої людини взагалі, у мене є страхи. Свої викохані страховиська.
Вони є в усіх. Не всі, але багато хто має мужність зізнатись в тому, що деякі жахи переслідують його
постійно. Першим моїм жахом є товсті тітки. «Товсті тітки?» — питається Міра. Я бачу, що вона
збентежена. «Атож, саме вони. Товсті тітки». Вони мене не люблять, я дуже їх дратую, особливо вони не
люблять мене в метрі. Вони завжди чекають, коли я поступлюся місцем, але я того не роблю, і вони
починають дивитися на мене так, щоб я перетворилася на попіл. Вони завжди обсипають мене всілякими
лайливими словами. А коли виходять мені назустріч із ліфта, намагаються розчавити мене своїм великим
пузом. Я відчуваю сморід їжі, сморід шлунка, яким вони дмухають на мене, відчуваю метаболізми, які вони
спрямовують мені в обличчя. Вони спеціально це роблять, щоб я отруїлася.
«Мені здається, що ти боїшся товстих тіток тому, що тебе лякає перспектива стати такими, як вони, —
виважено каже Міра. — Але це стандартний жіночий жах, боятися погладкішати. Ти цим не переймайся, мені здається, що в тебе худорлява конституція». Міра намагається мене заспокоїти. Насправді, я колись
замислювався: чому мене лякають товсті тітки, і дійшов думки, що це страх перед тим, що моя майбутня
струнка дружина може перетворитися на такого товстезного монстра.
«Ще я боюся велосипедів», — веду я далі. Сьогодні наче день відвертості. В дитинстві моя рука застрягла у
велосипедному ланцюзі, її там добряче скрутило. Ось залишився шрам. Протягую Мірі руку, щоб вона
відчула рубець на моїй шкірі. Вони, велосипеди, не слухаються своїх власників і постійно на мене
наїжджають. Усе життя. Немає від них спокою. Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до мене і
погрожують кермом як рогами. У мене постійно від них синці. Особливо на стегнах, вони тикаються в мої
стегна із задоволенням, як те оленя, що шукає материної дійки. Одного разу мене ледве не збила машина, тому що мене під неї штовхнув велосипед, керований п'яним велосипедистом. Коли я бачу велосипед, мої
руки починають тремтіти, а очі бігають, шукаючи безпечне місце.
«Який жах. Особливо ця історія з падінням під колеса машини, — каже Міра. — Може, тобі спробувати не
зважати на них, тоді й вони дадуть тобі спокій? — Міра пропонує мені вихід. Начебто я не намагався не
зважати на велосипеди. «Це не допомагає, — кажу я приречено. — Я не можу побороти дитячий страх, а
велосипедам про це відомо, від мене, мабуть, чимось таким привабливим для них пахне, я випромінюю
якийсь найкращий для велосипедів аромат». «Хіба аромат можна випромінювати?» — питає Міра. Я
ствердно киваю головою. Звісна річ.
Але більш за все мене доводять до запаморочення та нервових зривів кроки за спиною. Кроки когось
невідомого та страшного. Особливо моторошно, коли йдеш з якоїсь вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, жодний із них не посміхається світлим віконцем, дзвенить тиша, а хтось крадеться
позаду. І ти боїшся обернутися, щоб не побачити, наприклад, маніяка, який шкіриться на тебе. Йдеш, пришвидшуєш ходу, аж і він, невідомий, наддає ходу, в тебе вже холодні ноги, руки, серце, ти вже
відчуваєш, як він готує ножа чи кастета. І ось уже ти починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк, також біжить, і невідомо, хто з нас двох прудкіший. Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки, ти стаєш наче ватною. А він залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене,
— і все. Порубає на шматки.
«І зґвалтує, розірве одяг», — здавлено каже Міра. Про зґвалтування я, відверто кажучи, ніколи не думав.
Ніколи. Навіть у найсміливіших думках я не заходив так далеко. Аж поки зрозумів, що ніхто ж не каже, яка
в цього покидька, що поспішає за мною, орієнтація, цілком можливо (зараз панує така тенденція), що він
надає перевагу чоловікам. Тобто є переконаним гомосексуалістом. Я починаю скиглити від цієї думки. Міра
підхоплює моє скиглення. Я чую, що паралельно ще хтось скиглить. «Що це?» — якось не мужньо
підхоплююсь я. «А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п'янички. Ми з нею часто виємо разом». Я
дивлюся на Міру з повагою. Ти бач. Вона виє разом із німецькою вівчаркою, зі злющою вівчаркою, з
розумним службовим собакою. Це ж треба таке втнути. Я на таке нездатний.
«Я думала, що ти такого не боїшся. Ти ж сліпа, як ти можеш жахатися кроків за спиною? Для тебе ж
незрозуміле: чи вони за спиною, чи то хтось іде поруч, хтось дружній до тебе», — виривається в мене. «Я
панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу», — відповідає Міра, і ми заходимося
у відчайдушному скигленні.
«Ти ще чогось жахаєшся?» — питає Міра вже після того, як ми добряче навилися. Навіть Діана втомилася
вити, хоча вона трималася довше, ніж ми. Така собі собача Монсерат Кабальє, перевиє будь-кого.
Талановитий собака. «Угу», — похмуро відповідаю. Трохи більше, ніж кроки за спиною, мене лякають
цвинтарі. Принаймні так було доти, поки я не зрозумів, що кроки за спиною погрожують мені зґвалтуванням
(звісно, що це я думаю, а не кажу вголос). «Ти боїшся небіжчиків?» Ні, власне кажучи, небіжчиків я не
боюся, зрозумійте мене правильно, не те, що я шаленію від небіжчиків. Звісно, що борони Боже від таких
зустрічей. Хай собі лежать, чи там літають, чи ще щось роблять, трусять яблука в Раю, смажать яєчню у
Пеклі, але якось без мене. Багато людей чудово живуть без мене, чому б так не жити небіжчикам?
Я до нестями боюся похоронів та цвинтарів. Особливо боюся похоронної музики. «Але ж вона така сумна, спокійна і врочиста, чи не так?» — запитує Міра. Може, для когось воно й так, а в мене зуби зводить від
жаху, коли чую похоронну музику. Вона може бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику
підібрано для небіжчика, вона не мусить подобатися мені. Бо коли чую ці рулади, то здається, що в моєму
животі хтось використовує мої кишки як струни арфи. Так і тягне, наче кицьку за хвіст.
Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя небіжчик був рокером чи любив «Бітлз», то як можна
людині, котра обожнювала «Бітлз», на прощання ставити похоронний марш? Ось якби я був на місці
небіжчика (тричі пфуй, тричі «стук» по дереву, але не по столі, бо коли стукаєш по столі, не допомагає), то
розцінив би таке музичне замовлення як вияв неповаги до мене та моїх прижиттєвих смаків. Коли чую перші
ноти похоронної музики, я затуляю вуха, відкриваю рота і намагаюся глибше дихати або кричати. Я можу
качатися по землі, аж доки ця музика не затихне.
А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на мене дивляться. «Хто?» — Міра починає штовхати свого
стільця до мене, їй лячно. «Звісна річ, що небіжчики». Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних
пам'ятників. Холодними очима. У них чорно-білі німі погляди. Це як німе кіно, але ж німе кіно майже
завжди було комедійним, чи занадто екзальтованим, а їхні чорно-білі фільми інші. Це фільми жахів із
психологічним підтекстом. Можливо, що вони, ті обличчя з овальних рамок, звертаються до мене, але якщо
я хоч раз почую, як мене кличуть на цвинтарі на ім'я, то впаду нерухомий, такий само чорно-білий, як вони.
Це несправедливо. Може, комусь із них самотньо, хтось хоче щось спитати, хтось хоче мене попередити, розсмішити чи втнути щось більш-менш люб'язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо мені шлунок скручує від
жаху.
«Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися від наших чорно-білих
застиглих облич. Це так сумно, нестерпно болісно», — Міра зітхає, це зітхання непомітне, як зітхання
привида. Я помічаю його лише тому, що вона притулилася до мене, на моєму плечі холоне її гарячий подих.
«Я не хотіла завдавати тобі смутку, лякати тебе». Мені потрібно сказати щось таке бадьоре, щось
оптимістичне.
«Та ти що, Еріко. Не верзи дурниць. Знаєш, яка я рада, що ми поговорили. Я ні з ким не вела таких розмов, навіть з Рудим, думала, що він почне насміхатися. Він такий, знаєш, любить посміятися над чимось. Крім
того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та співчуття? Чи, може, зізнання у своїх власних жахах? То вже
нізащо. Добре, що ти в мене є. Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Про всі-всі страховиська?
Це буде чесно, до того ж надійшла моя черга».
Я нетерпляче чекаю на її розповідь. Хоча вона щойно образила чоловіків, сказала, що ми, чоловіки, ніколи
не зізнаємося у своїх страхах і кепкуємо з дівчат. Чи зізнався б я у своїх страхах, якби не був перевдягненим
у жінку? Не знаю. Чого доброго, я міг би зізнатись, я такий. Мені дедалі більше кортить почути її історію.
Але, щоб не видаватися в її очах цуценям, яке виглядає господаря, тому що боїться, що господар забув про
нього, я кажу, що спочатку треба щось перехопити. Щось смачненьке. Міра радо погоджується. Ще б пак!
Ми з'їли стільки несмачних страховиськ, що зголодніли.
Частина шоста
Забавки
Страховиська Міри
Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять канапки та салати. Сьогодні це
були канапки з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче дихає.
Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику.
Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх
у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що в мене кава виходить
запашною, міцною, такою, якою і має бути справжня кава.
«То зараз твоя черга розповідати», — нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми
страховиськами. Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже, що в моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так
було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку»,
— так каже Рудий. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось
зайвого.
«Я боюся дощів», — розпочинаю я. «Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?
Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася?» — відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до
людей. Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б'ється
краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в обличчя, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря
наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися.
Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за
людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ мене водночас лякає і
причаровує, як удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого відлупцювати, він не бачить ніякої
різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він — найжорстокіше природне явище у всьому
світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці
смачні канапки із сиром.
Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде
сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, не потрібно були визирати з вікна, вже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною
радилися, чи брати з собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це в мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було
його впізнавати. Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було
легше висловлювати свої думки.
На другому місці я б поставила м'ячі. Так, звичайні дитячі м'ячі, улюбленці всіх дітей, а також дорослих.
Колись я теж хотіла, щоб у мене був м'яч, червоний із синьою широкою смугою. Я мріяла про нього і бачила
дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як м'ячі. Вони кривдили
мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м'яч, зламав мені пальця.
Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив м'ячем мені в око. Прямісінько в праве око. Пам'ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну
металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті ми знайшли фонтанчик з
прохолодною водою, я схилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.
Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол, для мене було
справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що
ось-ось м'яч влучить мені в спину, скочить на голову, відіб'є нирки. Мене нудило від його веселого
стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М'яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м'ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима
дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Втім, годі вже про ті м'ячики. Я ненадовго
замовкла. Еріка так само мовчала. Вона поважає чужі прохання, а я просила її не коментувати.
«Ти помітила, що я ніколи не їм риби?» — вирішила я спитати в Еріки. «Ми знайомі не так давно», —
дипломатичне відповіла вона. Звісно, ми майже не знайомі, це правда, але мені здається, що Еріка дуже
близька мені людина. Однак мені ніяково таке їй казати, ніяково освідчитися Еріці в своєму ставленні до неї, бо я хочу, щоб вона почувалася вільною від мене, моїх забаганок, моїх сподівань, я не хочу навантажувати її
своїми сентиментальними почуттями до неї.
Я не їм риби тому, що панічно боюся риб'ячих кісток. У мене фобія щодо риб'ячих кісток. Навіть у філе
оселедця, яке сумлінно обробляють прибалтійські рибалки, я шукаю риб'ячі кістки і коли знаходжу навіть
найменшу кісточку, відразу задихаюся, як від нападу астми. Звісно, що народження цього страху відбулося
в моєму дитинстві. Все, якщо дуже захотіти, можна відшукати в дитинстві, тільки б не зраджувала пам'ять.
Мій батько — рибалка, завзятий рибалка. Найкращий відпочинок для тата — з вудочкою десь на березі
річки або в гумовому човнику посеред озера. Картинкою на стіні я бачу його нерухомий силует. У роті
цигарка, на голові старий фетровий капелюх, у руках бамбукова вудка, за його спиною засинає або
прокидається сонце. І я змалку обожнювала ловити рибу. Першу свою рибину, маленького карасика, я
спіймала, коли мені було три рочки. Батько нанизував мені черв'ячка, я закидала вудку, й одного разу