Він натис на ґудзик, і диктофон ожив.
— Дорогий Асуро, будь ласка, дослухайте цей запис до кінця. Життєво важливо, аби ви зрозуміли мене правильно і були розважливі… — почув він голос Даші.
— Ні, ні, ні… — шепотів він.
— Ви розумний чоловік, я знаю, ви все зрозумієте. Зараз, коли ви слухаєте цей запис, я буду вже далеко від дому, можливо, за межами Нью-Йорка. Я змушена робити так, і хоч знаю, що це завдасть вам болю, все ж, цей біль вилікує нас обидвох. Ви — чоловік моєї мрії, і я шкодую, що мушу казати вам ці слова через диктофон, а не стоячи перед вами на колінах. Вчора ви подарували мені зустріч, котра перевернула мені цілий світ. Я чекала на вас усе життя, але тепер змушена поїхати. Я знаю, це важко зрозуміти, але повірте — так треба. Я знаю, як сильно любите ви мене, і, повірте, моє бажання бути з вами не менше. Вчора, коли я тримала вас за руку, по милості Божій я пригадала всі наші зустрічі, які лиш були в нас у цьому всесвіті, починаючи з моменту його створення. Ми призначені одне для одного, і наша близькість сердець — то не випадкова пристрасть, а природний стан речей. Ми зустрічаємось від життя до життя, тому що створені бути разом, як тут, у минущому світі, так і у вічності, де ми вже не Асура і Дарія, а вічні душі, незгасні іскри велетенського вогню. Дорогий Асуро, то велике щастя, що ви відшукали мене в цьому океані страждань і простягли мені руку помочі. Без вас я загинула б. На жаль, хоч я знаю, що я — вічна душа, моє серце покрите брудом, наче старе дзеркало — пилюкою. Коли я зустріла вас вчора, я побачила, якою великою душею є ви і як низько упала я. Ви зробили неймовірний подвиг, зумівши вибратись із самого дна пекла, тоді як я — лиш нікчемна, пропаща егоїстка, що безцільно спалює своє життя, примножуючи страждання інших. Коли я відчула ваше світло, я зрозуміла, що не зможу бути з вами поруч доти, доки не стану хоч би на крок ближчою до вашої чистоти і зреченості. Ви освічений і розумний — а я без знань і досконалостей. Ви смиренний і повний чеснот, а я — пропаща блудниця, нікчемнішої за яку немає в усіх трьох світах. Ви сповнені благодаті, а я жовчна і заздрісна. Моє серце сухе, мов груда опалого листя, і в ньому немає ані краплини живильної любові, яку можна було б проливати так, як проливаєте ви. Я не варта й пилинки з ваших стіп, що пройшли цей важкий шлях. Моя гординя розриває мені серце, і я відчуваю, що помру у вас на руках, якщо ми зустрінемося з вами сьогодні. Я смиренно, зі сльозами на очах благаю вас простити мою малодушність. Я знаю, що ви, коли було б треба, померли б за мене, та я не маю такого благочестя. Гріхи обпікають мені серце. Я тону в цьому океані страждань і молю Господа, щоб він дав нам нагоду ще раз зустрітися. Я впевнена, що, коли треба буде, ви знайдете мене ще раз. Ваше серце приведе вас знову. Будь ласка, вірте і йдіть. Наразі ж молю у вас заступництва перед вашим гнівом і на тім покірно прощаюся. З любов’ю, ваша Дарія.
Асура Махарадж відчув, як останні слова ножем увійшли йому в самісінькі глибини його серця. Проникли так далеко, наче там у нього була найдовша у світі печера, і коли він відчув, що глибше опуститися в цю печеру немає сил, бо вже обпікає жар Землі, він відпустив себе, і враз усе, що він тримав там затамованим, вирвалося назовні.
— Ні! — прохрипів він і перевернув крісло. Він відчув, як гнів охоплює розум, і стримувати себе більше не було сили.
— Як ти сміла! — проревів він, і стіл від його удару полетів у куток, зносячи на своєму шляху пляшку з молоком, пательню з гарячим сніданком, склянку, фрукти. Нарешті він побачив, хто він насправді.
Асура Махарадж задер голову до стелі й прокричав, так, аж напнулися жили на шиї:
— Як ти посміла! Як ти посміла!
Він — демон, демон, демон.
— Ні, ні, ні! — повторюючи це, Асура Махарадж почав трощити стелаж із посудом. На підлогу полетіли мідні баняки. — Хто тобі дав право так поводитися зі мною!
Асура Махарадж відчував, як великий демон злоби, приспаний п’янким медом почуття, прокинувся і більше не бажає засинати. І тепер його не зупинити. Він став громити її кухню, трощити меблі й скидати з полиці глечики.
— Ти! Як ти сміла! — гарчав він, наче поранений кабан, наче пес, що захлинається від запаху крові. Там, де щойно панував затишок і умиротворення, розросталася рвана рана, суха й холодна, як пустеля, де ніколи не світить сонце, де ніколи не тане лід.
І щось із самого дна цієї пустелі, з-під велетенської товщі пилюки прошепотіло йому: не вона спричинила той біль. Так було з незапам’ятних часів, тільки тепер він нарешті побачив це.
Коли Асура Махарадж почув цей шепіт серця, нестерпний біль пронизав його, і він завив, наче вовк, що потрапив до капкана. Він почав роздирати на грудях сорочку, щоб якось потамувати ту муку, але біль сидів глибше, під шкірою. Біль ішов не від плоті, і від цього був нестерпним.
До Асуриних вух долинув звук сирен. Його реакція була миттєвою. Щось наче підказало йому, що то приїхали по нього. Звісно, здійняти такий шум із самого ранку — далебі, сусіди викликали поліцію.
Асура вискочив із квартири й збирався вже сідати у ліфт, коли той самий безслівний голос шепнув йому, щоби він біг далі по коридору.
— Там тупик! — вигукнув він розпачливо, біжучи без надії, а лише сліпо вірячи.
Ні, там пожежна драбина.
Він вискочив за ріг коридора і, о чудо, там дійсно був балкончик із запасним виходом. Асура вибив ногою двері й побіг по драбині вниз. Останні два прольоти він подолав у стрибку, важко приземлившись на обидві ноги. Щось у попереку стрільнуло — людське тіло не було розраховане на такі переміщення, однак Асура піднявся, і, накульгуючи, побіг вулицею геть. Геть, геть, геть. Подалі від цього болю, поки це ще можливо.
***
Один серед хмарочосів. Загублений у Нью-Йорку.
Його обличчя не привертало уваги. Смаглявий чоловік із виразною щелепою й аристократичним чолом. Чорні стріли брів, чорні окуляри. Шкіряний жакет, розстібнутий ґудзик сорочки. На його обличчі більше не було того виразу умиротвореності, що заворожувала продавщиць одягу і взуття. Тепер він був, як і всі решта — з перекошеним гіркотою ротом, із легкою неголеністю, від якої віяло готельним відчаєм. Асура Махарадж ішов просто вперед, аби загубитися, аби розчинитися у цьому натовпі людей зі своїми приватними думками, планами і потребами. Він не рахував ні вулиць, ні авеню, він знав лиш біль і холод, що йшли з його серця.
Холод.
Раніше він не знав, що те тепло, яке дарувало йому радість та оптимізм, так зігрівало його. Він відчув, що на серці у нього порожнеча. І виявити це було в стократ гірше, ніж побачити там гнів і ненависть. Гнів і ненависть означали би взаємини. Натомість серце огортала суха, запилюжена байдужість. Від цієї сухості серця йому хотілося бити кулаком об стіни і гарчати, як звір. Те живе, що замешкало у нього в грудях, скулилося від холоду й ляку в маленький вузлик, десь у самому кутику його серця, воно трусилося і металося в паніці: чому стало так темно? Куди поділося тепло? Що я маю зробити, щоби повернути це? Асура Махарадж сидів на лавці біля кіоску з морозивом і намагався видавити з себе сльози — він бачив, як це часом робили люди, і це допомагало долати схожі ситуації, однак очі залишались сухими, і тільки серце пронизував черговий спалах болю, немов би від іще одного іржавого цвяха, якого він там віднайшов.
Пустка. Жахлива безглузда пустка. Куди подівся золотий потік радості? Що йому тепер робити — кидатися на пошуки Даші, розмірковувати над власним становищем тут, у людському тілі? Усі дороги назад уже спалено. Він більше ніколи не зможе стати членом суспільства наґів — ані на те не буде дозволу співвітчизників, ані сам він більше туди не бажає.
Міркуючи так, він бродив містом, минаючи сквери і парки, поки врешті не опинився на набережній. Вітер оглушливо бив по вухах, сонце грало на хвилях затоки, пахло низинами. Асура Махарадж відчув, що навіть тутешня природа стала йому чужою. Він пригадав, що у манускриптах, які він потай від Виконавчого комітету вивчав у себе в лабораторії, шляхетні мужі, коли знаходились у найвищій точці горя, йшли топитись.
Затока була широкою, сонце світило високо, а чайки скиглили так, наче сьогодні — й справді останній день у його житті.
Асура Махарадж зрозумів, що відчай ще не настільки роз’їв йому розум, аби віддати себе на поталу стихії, і вирішив, що, раз він уже дійшов до цього місця, воліє радше кинутись у море людей і спробувати плисти далі.
Зрештою, що з того, що він демон? Що з того, що він народився і виріс у пеклі? Хіба це може бути перешкодою для того, аби віднайти Дарію? Нехай він недосконалий, нехай його серце — як зарослий будяком пустир. Хіба це має значення, якщо світло вже було одного разу засвічено? Коли істота з підземних світів вперше дізнається, що є світло, вона починає розуміти, що ж насправді означає прожити все життя в темряві. І далі, як казав помічник судді Раху, все залежить від часу й розумності істоти.
Асура Махарадж раптом зрозумів, що його бажання зблизитися зі світлом закінчиться фатально. Він перестане бути собою. Можливо, він осліпне, як Даша, а може, світло спопелить його, як спопеляє поле бою брахмастра. Асура відчув, що він став чужим серед своїх, і ніде йому не було притулку серед усіх трьох світів.
Подумки він звернувся в пам’яті до голосу в серці, до того місця, звідки він уже призвичаївся відчувати тепло. Він знав: десь там це джерело все ще існує, і колись, можливо через мільйони років, він зможе докопатися до нього. Однак чи готовий він копати мільйони років? Чи готовий він пройти випробування тисячоліттями сумнівів, поки безнадійно лупатиме шар за шаром гранітні плити? Чи готовий він шукати жінку, від якої, можливо, ніколи не отримає взаємності?
І Асура Махарадж зрозумів, що відповідь на всі ці запитання, на мільйон інших запитань, одна — так. Він готовий віддати за неї своє життя, хоча б за те тільки, що вона показала йому, як може бути по-інакшому.
«Будь ласка, вірте і йдіть», — у нього в вухах досі стояли її слова.
Асура Махарадж озирнувся навколо так, як ще ніколи не озирався на цей світ. Він відчув себе голим і безпорадним, і здавалось, ані кроку більше не можна буде зробити по цій отруєній скорботою землі.
«Будь ласка, вірте і йдіть».
Подивись на це море, на це небо востаннє, тому що там, за межею, ти більше не належатимеш собі, там більше немає контролю, певності, є тільки ці слова: вір і йди.
Він встав і пішов.
***
На сходах, що вели в метрополітен, стояв чоловік із картонною табличкою: «Хтось знає, де Дарія Стефанівська?». Час від часу він висмикував когось із перехожих і запитував, якомога м’якше, щоб не злякати: «Перепрошую, ви не знаєте Дашу Стефанівську? Сліпа жінка років тридцяти, каштанове волосся, неймовірно вродлива?». Але, здається, не було більш безнадійної справи в цілому світі, ніж запитувати у людей на вулиці, чи хто знає Дарію Стефанівську. За миготіннями світлофорів, за гудками автомобілів, за мерехтінням сонця, що з’являлось із-за хмар і знову за ними ховалось, нікому не було діла до Дарії Стефанівської.
Втім, іноді були винятки.
— Чувак, хто така, нафіг, ця Дарія Стефанівська? — спитав його якийсь темношкірий молодик у шапці, схожій на в’язану кишку, і більших на три розміри спортивних лахах. — Ти стоїш тут уже третю годину, я припас тебе ще зранку. Що ти хочеш їм всім сказати? Це такий протест, йо?
— «Чувак»? — перепитав Асура Махарадж. Зметикувавши, що це таке місцеве звертання, він сказав: — Чувак, дозволиш, я тобі дещо поясню?
— Валяй, мужик.
— Ти знаєш, що відчуває личинка гусені перед тим, як вилупитись із яйця?
— Що за нафіг, чувак?
— Знаєш, що відчувають птахи, коли летять на південь? Що відчувають квіти, коли кожен ранок розкриваються назустріч сонцю? Я раніше не знав, що вони відчувають. Тепер я знаю, чувак, що відчуває корова, коли від неї забирають теля, і що відчуває собака, коли бачить свого господаря.
— Що за…
— Чувак, я ще не закінчив. Я знаю, що відчуває голодний, і знаю, що відчуває той, у кого немає надії. Чувак, воно в мене з’явилося все тут, — він показав на серце, — і повір, раніше я жив дуже добре, поки цього не знав, але тепер я більше не можу бути таким, як раніше. Розумієш, я науковець, а науковці не можуть закрити назад своїх відкриттів. Тому я тут, шукаю жінку, яку звати Даша Стефанівська, тому що вона має відповідь на всі запитання, на які ще не маю я. Ти можеш вирішити, що я ненормальний, шукаю жінку в місті, де більше десяти мільйонів людей. Я й сам прекрасно знаю математику, імовірність знайти її тут близька до нуля. Але я також знаю, що все це не має для мене ніякого значення, тому що вона попросила мене вірити і йти. Тому я тут. Такі от справи, мужик. А що у тебе?
Хлопчина розгублено пару раз хотів щось сказати, він відкривав і закривав рота, потім махнув на нього рукою і кудись пішов.
Асура Махарадж роззирнувся довкола. Потік людей хвилями то прибував, то відступав. Зараз людей знову стало менше.
Перед ним вдруге з’явився молодик у мішкуватій одежі.
— Гей, мужик… — сказав він, переминаючись з ноги на ногу. — Коротше, на… Я купив тобі колу…
Хлопець дав йому паперове горня з напоєм і швидко чкурнув геть.
Асура Махарадж тримав у руці холодне, вологе горня і довго дивився у натовп, намагаючись побачити того хлопця ще раз. Підняв горня до очей. «Сoke!» — писало на ньому. Всупереч усім обчисленням та імовірностям, всупереч шопінг-молам та офісам, банкам і хмарочосам, цей особливий зв’язок, який відчувають птахи, коли летять на південь, існував, він був десь там, за цією завісою, що відділяла їх. Цей зв’язок пронизував усіх, і все трималося на ньому, як перли, що нанизані на нитку.
Він відчув, що робить усе правильно.
***
Надвечір, утомившись, він побрів кудись перекусити.
Ноги вели його подалі він галасливих вулиць, і в одному із закапелків, де збиралась доволі непевна публіка, він відчув, що може знайти собі притулок. У кафе, тьмяно підсвіченому жовтими ліхтарями, мали звичку засідати чоловіки, чия доля склалася не найкращим чином. Це було видно як по меню — яйця, біфштекс, смажена картопля, сендвіч — так і по напоях. Напої ж усі як один носили чоловічі імена, наче їх виробники знали, що призначення таких пляшок з іменами — бути співбесідниками для самотніх.
Асура Махарадж вибрав собі місце у кутку. Замовивши сендвіч і картоплю, він тихо чекав на їжу, спостерігаючи у вікно, як згасає день.
Старші джентльмени, далебі завсідники, сиділи біля барної стійки, дивились телевізор, курили і пили. Ті новоприбулі, що бажали розділити сьогоднішній вечір із лікером тет-а-тет, сідали до вузького шинквасу при стіні, спиною до решти. Саме до такої стійки і пішов новоприбулий чоловік, який чомусь упав Асурі Махараджеві у вічі. Чоловік замовив два по п’ятдесят «джонні уолкера» і розвернувся сідати на своє місце, коли Асура Махарадж врешті упізнав його і вигукнув через весь зал:
— Сваміджі? Сваміджі!
Несподівана зустріч наче розбудила Махараджа. Він підійшов до чоловіка, дивуючись, що за дивні ігри влаштовує сьогодні доля.
— Сваміджі, намасте!
Чоловік завмер, не донісши келішок до рота.
— Чого тобі треба, сину? Якщо ти за те, що на мені ось ця штучка, — він потріпав білий пасторський комірець, що випирав із-під осінньої куртки, — то тут можеш не хвилюватися. На те в нас із Господом існує своя угода. Я вважаю, що людина, коли вона в печалі, має право на пару келишків віскі.
Сказавши це, чоловік перехилив перший келишок і гучно поставив його на стійку.
— Сваміджі, ви не впізнаєте мене? Це я, Асура Махарадж! — Асура упав перед ним у поклоні, потім піднявся, склавши долоні перед собою в радісній покорі. Ще б пак — перед ним сидів його старий учитель і друг, Свамі Наґа-баба. Свого часу Свамі Наґа-баба був його наставником у школі. Потім, коли Асура трохи підріс, вони потоваришували, і Свамі Наґа-баба передав йому чимало знань, які не входили до загальної навчальної програми. Свамі був із роду тих науковців, які все бажають випробувати на власному досвіді. На старість років він став скарбничкою виняткових історій, які ставалися з ним, із тими, кого він зустрічав та яким був мимовільним свідком. Свамі Наґа-баба був неперевершеним оповідачем, і, зрозуміло, Асура Махарадж зрадів цій зустрічі, бо, як ніколи, потребував хорошої оповіді про лиха, які траплялися з кимось іще.