Розум його торкнувся серця, а вуста самі розповзлися в нове, ще не знайоме йому відчуття посмішки.
Коли Асура Махарадж зрозумів, що відбулося, він схопився за голову, потім задер руки до неба і закричав на всю лабораторію:
— Еврика! Еврика! Я закохався! Я закохався!!!
***
Асура Махарадж, перехиляючись через перила мосту і ледь не падаючи донизу, радісно посміхався, пригадуючи ці моменти. Тепер усмішка не сходила з його обличчя — і йому не треба було нічого робити для цього. Це було особливістю людського тіла — воно було кращим провідником для почуття, що загорілося в його серці тієї пам’ятної ночі.
Асура Махарадж перевів погляд на повний місяць, що вже високо піднявся над Мангеттеном. Глупа ніч стояла над землею.
— Так, так, так, — почув він раптом знайомий голос. Асура Махарадж розвернувся на звук і побачив чоловіка, що поволі приближався до нього по пішохідній доріжці. Чоловік був одягнутий у світлий плащ, сяючий у світлі місяця білий шалик і капелюх. Незважаючи на зморшкувате обличчя, трохе схоже на морду ящірки, Асурі Махараджеві не потрібно було довго думати, аби вгадати, хто приховав себе під цією личиною.
— Помічник верховного судді Раху!
— Авжеж, він, власною персоною, — чоловік припідняв капелюха у привітанні і став біля Махараджа, вхопившись руками за поручні. — Як ваші справи, пане? Насолоджуєтесь краєвидами? Були сьогодні на Бродвеї? Їздили канатною дорогою на Рузвельт-Айленд? Пили молоде просеко на даху Метрополітен-музею? Курили сигару?
— Даруйте, нічого з цього. Мав сьогодні важливу зустріч.
— Ах, так! Поміч сліпим! Як благородно! Геть забув про ваших фавориток. А мав би пам’ятати ж! Ви так барвисто змалювали це… як ви це назвали?
— Любов?
— Любов!.. Цю любов на своєму пам’ятному виступі. Бачите, я вже старий, і всі ці модні штучки у мене в голові не тримаються. До речі, маю для вас погані новини. Про вас уже всі забули там, під землею. Уявляєте, ні словом не згадують. Ані-ні. Так минає підземна слава!
— Чудово. Підземна слава — останнє, що мені зараз потрібно. У свою чергу дозвольте поцікавитись, чим завдячую цьому пізньому візитові? Чи не зачасто відвідуєте вигнанця, про якого вже всі забули? За останню добу ми бачимось уже, здається, втретє.
— Нічим. Нудний прийом у верховного судді. Ненавиджу ці світські балачки. А ви маєте дивовижне почуття гумору. Ви й самі не здогадуєтесь, які часом смішні речі вилітають із вашого рота.
— Пізнавати науку, яку пізнаю зараз я — радісно. Тож нічого страшного, що хтось порадіє поруч, я так гадаю. Бачите, такі речі, як слава, престиж і статус із часу мого наукового відкриття суттєво втратили свої позиції. Тепер мені близькі зовсім інші цінності. Принаймні, ті дорогі серцю речі, які зазвичай плекають у нас, на нижніх планетах, зараз не видаються аж такими потрібними.
Помічник судді хижо усміхнувся.
— Он як? То, може, ви поділитеся, що за цінності ви тепер сповідуєте? Що ж це — роздача хлібів? Допомога сиротам?
— Так далеко у своїх міркуваннях я ще не заходив, — стримано відповів Асура Махарадж. Він усвідомлював усю двозначність цього діалогу, так само, як і те, що помічник судді може послужити свого роду посланцем у нижні світи та якимось чином сприятиме поширенню відомостей про його відкриття. Це було б, як йому видавалось, не зайвим. Він кидав інтелектуальний виклик всьому зміїному суспільству, і це зобов’язувало. Тому він, доволі обережно, а все ж відповів:
— Що ж, пане помічнику судді. Із моєї двоногої позиції бачиться, що свобода, до якої ми, істоти наділені розумом, так прагнемо, не можлива так, як ми її собі придумали. Ми звикли визначати свободу негативно — як свободу від чогось: від закону, обов’язку, слабкості, врешті, від страждання. Однак така свобода, як мені здається, неповна, недосконала. У ній немає сенсу. Тільки якщо є об’єкт віддачі цієї свободи, щось, заради чого ми вільні, — тільки в такому разі свобода має сенс, і є справді свободою, а не ескапістською ілюзією.
— Свобода, ха-ха-ха! — розреготався помічник судді Раху, і від почутого став стукати кінцем палички по землі. — Свобода! І це ви мені про неї розповідаєте, ой, не можу! Як добре, що я пішов із того нудного бенкету. О, ви справді вмієте веселити.
Сміх помічника Раху перейшов у кашель, він сплюнув мокроту і втишився.
— Мій юний друже. Хоч і не в правилах доброго тону хвалитися вміннями, та, здається, ситуація вимагає. Дозвольте вам продемонструвати один із плодів йогічної практики — бачення на відстані!
Помічник судді Раху змахнув паличкою у повітрі — і наче якась паволока спала з очей Асури Махараджа. Світ постав перед Асурою Махараджем увесь і одразу, наче під тисячократним збільшувальним склом. Опукло й прозоро він бачив усе навколо на багато миль у таких деталях, що жодна тріщина в стіні, жодна травинка не могла сховатися від його зору.
— О Асуро! Погляньте на це прекрасне місто… Ах, Нью-Йорк, Нью-Йорк. Ось вона, країна свободи. Ви знаєте, що серед усіх трьох світів Америка — це саме уособлення свободи? Ніде так не цінують свободу, як тут. Напівбоги надто зайняті ритуалами. Наґи надміру поглинуті насолодами. Ні в тих, ні в інших немає часу бути вільними. Зі старої гвардії йогів залишилися хіба ваш дядько та я, хто ще розуміє ціну свободі. Але тут, на середніх землях, а надто ж в Америці, цей аромат блуду і благочестя переплітається в унікальний букет — запах незалежності. Чистий запах его. М-м-м-м, який же він солодкий, — помічник судді з насолодою втягнув у ніздрі запахи смогу та нічної сирості.
— Погляньте на всіх тих людей, що поспішають серед ночі! Погляньте на тих, що досі зайняті справами в офісі! Погляньте на тих, кому не спиться, хто несе службу, кого тримають на варті діти і хворі!
— Я бачу всіх, як на долоні! — видихнув зачудовано Асура Махарадж.
— Всі ці милі істоти переконані, що вони абсолютно вільні! Всі ці домашні тваринки, рибки і папужки, коти і собаки, а також їх власники — діти і їх матері, глави сімей і дідусі з бабусями. Як вільно почувають себе ці бізнесмени, ці торговці, повії й бандити, всі ці бездомні, що п’яними лежать по закутках і тупиках. Усі вони переконані, що діють за власною волею!
Асура Махарадж, що далі дивився, то все ясніше помічав, як кожен, кого називав помічник судді, виявлявся прив’язаним до тонких золотих ниток, що тягнулися від його рук і ніг кудись у небеса. Під порухами ниток люди жестикулювали, переставляли ноги, розкривали роти і ворушили язиками. Усі вони були наче маріонетки у величезному зачарованому театрі ляльок.
— Але ж дивіться далі! — сказав помічник судді, і знову змахнув тростиною у повітрі. Неначе ще одна завіса спала перед Асурою Махараджем. За тим Нью-Йорком, який знав Асура Махарадж, почали з’являтися усе нові й нові міста — дедалі вищі, багатші. Здавалося, ряди міст здіймалися все вище й вище, аж до самих небес, зроблені з гірського кришталю, з коштовного каменю, з чистого золота, блиск якого перетворив ніч на день. Висячі сади та літаючі ліси впліталися в мереживо небесних міст, арки та анфілади пронизували їх вигадливими переходами, а стрімкі шпилі башт здіймалися у захмарну височінь. Асура Махарадж побачив ріки й моря, невидимі до цього часу, побачив гряди гір, оповиті кількома рівнями хмар, вищі за будь-які гори цієї планети. Серед цієї сліпучої розкоші Асура Махарадж розгледів прекрасних напівбогів, які розважалися з райськими дівами, мудреців, заглиблених у споглядання, святих, що здійснювали сприятливі релігійні обряди.
— О махасіддха! О великий йогіне! Що за видіння відкриваєте ви мені? Чи сон це, чи ява? Мій розум тріпоче в збентеженні! — упавши на коліна, промовив Асура Махарадж зі складеними в зачудуванні долонями.
— Погляньте ще! — і помічник судді змахнув своєю паличкою втретє.
Наче хмари розступилися під ногами в Асури Махараджа, й він узрів, як глибоко вниз ішли все нові й нові міста, дедалі більш розкішні, такі, що затьмарювали своїм багатством і сяйвом навіть палаци богів. Він бачив міста дакшів, данавів, калей, пані, гномів і тролів, нівата-кавачів і, врешті, побачив саме дно, де, потопаючи в тропічній зелені, виблискуючи смарагдами та сапфірами, дихала нічними криками пав і папуг його рідна Бгоґаваті, столиця підземного царства. Він бачив своїх рідних і близьких, як на долоні, і…
— Що це, премудрий? У всіх трьох світах, куди лиш не кину я погляд, я бачу, що кожен, чи то наґ, чи людина, чи напівбог, кожен рухається мов маріонетка! Кожен рух, кожен подих його настає лиш тому, що так його смикають ці чудні золоті нитки. Хто ж той лялькар, що керує нами всіма, позбавляючи найменшого права на свободу, відкрийте мені, о знаючий!
— Дивіться ж, Махарадж! — сказав старий змій, і останні сліди затуманеності розсіялися перед Асурою Махараджем, як світанковий туман. Він побачив, як тисячі, мільйони ниток, що ними були пов’язані всі істоти, тяглися у височінь, до небес, а звідти, мов зазираючи в який небесний отвір, визирало троє богинь, немов троє сестер. Одна була чорною, наче смола, і страшною, як остання чортиця на окраїні Патали. Інша була червоною, наче майська ружа й звабливою, мов дівчина на виданні. А третя, наймолодша, сяяла білим, як снігова шапка на вершині гори, й була чиста і строга. Сестри тримали в руках хрестовини, і вправно орудуючи ними, побуджували до дій усіх, хто тільки був — від найменшої бактерії аж до сильних світу сього.
— Тут, на Землі, цих сестер часом звуть парками, або мойрами, — сказав помічник Раху. — У їхніх руках минуле, майбутнє й теперішнє. Усе вже давно відбулось, Асуро Махарадж, і нам залишилося просто зіграти наші ролі. Як бачите, все давно вже сплановано. Марні зусилля порвати ці нитки причин і наслідків. Все, що ви можете зробити — це тільки ще більше заплутатися в їхніх сітях. Мовчазний протест — така наша участь, о шляхетний. І лише одиниці здатні наважитись кинути виклик цьому бездушному закону. Погляньте вниз, о Асуро. Туди, де видніється зовнішня пітьма. Не кожен наважиться розбити уявлення про вишнє і нижнє. Тільки хоробрі, такі як ваш дядько, наважуються в кінці життя стрибнути в темряву. Ніхто не знає, що там. Тільки там, у темряві, існує непередбачуваність, тільки там перестають діяти закони. Там справжня свобода! Тільки там, у пітьмі, наше власне світло стає достатньо яскравим, аби світити іншим. Такі могутні йоги, як ваш дядько, знають, що пітьма може розчавити, а може казково винагородити. І нагородою буде свобода — від народжень і смертей, від старості й недугів, від щастя і нещастя, від знання і незнання. Це досконале розуміння дано плекати не кожному, о піднесений. Така вже участь цього світу, йому судилося бути поділеним на дві нерівні частини. І те, до якої з них пристанете ви, о достойний, — то питання лише часу та гостроти вашого розуму. Я бажаю вам успіхів у ваших наукових пошуках і побільше розчарувань на обраному шляхові. Розчарування мають здатність стимулювати.
Видіння розтануло в повітрі, а Махарадж, як заворожений, продовжував дивитись у простір.
— Дивовижно, — прошепотів він ледь чутно.
— Здається, мені час, — озвався помічник судді, поглянувши на старовинний хронометр на ланцюжкові. — Прийом у судді підходить до завершення. Озивайтеся, коли що, — уже майже по-дружньому сказав помічник судді до Асури, торкнувшись крис капелюха, й розвернувся піти.
— Пане помічнику судді, — покликав його Асура Махарадж, піднявшись із колін. — Дозвольте лише одне запитання на прощання!
Помічник верховного судді зупинився і не розвертаючись, кинув через плече:
— Кажіть.
— Поясніть, пане помічнику… Адже ви, володіючи такими пізнаннями, могли вибрати для свого перебування будь-яке місце у Всесвіті. Чому ви обрали стати наґом, чому не долучилися до напівбогів?
Старий усміхнувся кутиками губ.
— «Краще владарювати в пеклі, ніж прислужувати в раю», — сказав він. — Мільтон. До нових зустрічей, Махарадж.
Старий жартома відсалютував йому двома пальцями і пішов геть пішохідною доріжкою, поступово танучи у повітрі.
Асура Махарадж ще довго дивився йому вслід. Після чого знесилено опустився на асфальт. Ця ніч геть виснажила його.
Темрява робилась прозорою. Починався світанок.
Асура Махарадж сховав обличчя у долоні, і, несподівано для себе, почав сміятись.
Як тонко, як вишукано його кругували навколо пальця! Для розуму все, що показав цієї ночі помічник судді, було немов удар молота. Але серце, серце його трепетало з радощів. Він ще не знав, у чому ж була напівправда, а в чому — напівбрехня, однак те, що його намагалися взути, було очевидно.
І ще. Серцем він розпізнав, що ж за почуття змушувало приходити помічника судді сюди, у цей далеко не найкращий зі світів, серед ночі, прямо посеред офіційного прийому. Хоч як би старався пан помічник судді приховати це почуття, Асура Махарадж розпізнав, що до чого. Виявляється, все було геть не просто з помічником судді Раху.
Асура Махарадж реготав, відкриваючи обличчя ранковому пориву вітру. О, як добре він сам знав це почуття!
То була заздрість.
***
За якийсь час Асура Махарадж піднявся і почвалав у місто. Він хотів зайти у якийсь готель, привести себе до ладу перед сніданком. Безсонна ніч давалася взнаки. Він не звик, що сили будуть так швидко закінчуватись у цьому тілі. Рожеве сонце поволі підіймалось у нього за плечима, й Асура побачив на мосту перших бігунів.
На виході з мосту він спіймав машину і наказав їхати на Бруклін, у район, де мешкала Даша.
***
Свіжий, причепурений, із букетом троянд, за десять восьма він стояв у фойє її дому.
— Доброго ранку, Мішель.
— Доброго ранку, сер. Чимось можу вам допомогти? — надтріснутим голосом поцікавився консьєрж і перехилився через ляду рецепції до нього, боячись, що через поганий слух не зможе бути корисний гостеві.
— Я у 54-ту.
— У 54-ту? — перепитав консьєрж, прикладаючи до вуха долоню.
— Так, так, у 54-ту.
— Ах, у 54-ту! До міс Стефанівської! Прошу, прошу, проходьте, ліфт по коридору прямо і направо. П’ятий поверх. Будь ласка! Будь ласка, сер! — прошаркавши старечим кроком з-за ляди, Мішель вийшов провести його. — Із самого ранку такий шарварок із цією міс Стефанівською! Цілий день, туди-сюди, туди-сюди. Ну, може тепер трохи спокійніше буде.
У ліфті Асура роздивлявся своє відображення. Сурдут був, здається, трохи малуватий. І щетина з’явилася — щетина не користувалась популярністю серед інтелектуалів нижнього світу. Дзвіночок ліфта, тихе розсування дверей, ранкове світло б’є з вікон коридора. Все наче сяє новим домашнім затишком, наразі ще строгим, але вже знайомим.
Він завмер у нерішучості перед її дверима. 54. А, що, коли…
Ні, він вирішив не відпускати розум і, зібравши волю в кулак, постукав у двері.
Відповіддю йому була тиша.
Він постукав ще раз.
І ще раз, уже голосніше. Мабуть, він стукав занадто рішуче, тому що двері під його натиском прочинилися. Асура, зваживши, вирішив зайти.
— Дашо! Доброго ранку! Ви вже прокинулись? Із вами все гаразд, Дашо? Це Асура Махарадж! — гучно сигналізуючи про свою появу, він увійшов із коридора на кухню.
Кухня пахла Дашею. Сонце заглядало просто у вікно, підсвічуючи вохристі фіранки. Він роззирнувся навколо. Теплі, осінні кольори. Шинквас. Кухонна плита, робочі поверхні. Мідний посуд. Холодильник. Посередині кухні стояв круглий стіл. На столі застелена серветка, виставлені приладдя для їжі, пляшка молока, тарілка, склянка, кошичок із хлібом і пательня, далебі з їжею, прикрита покришкою та рушничком. Біля пляшки з молоком стояв диктофон.
— Ні, — сказав Асура Махарадж і вибіг із кухні.
— Дашо! — він заскочив у ванну, але там не було нікого.
— Дашо, де ви? — він вискочив із ванної у спальню, й знайомий запах Даші пропік йому стежинки аж до самих надрів мозку.
— Ні, ні, ні! — він вискочив на кухню. — Дашо, не ховайтеся, я вас благаю!
На столі лежали приладдя для однієї людини. Тарілка, серветка, склянка. Ніж і виделка. Молоко, кошичок із хлібом і пательня, прикрита покришкою і рушничком. І диктофон.
— Ні, Дашо, що ви наробили… — прошепотів Асура. Взяв до тремтячих рук диктофон і підніс його під самісіньке вухо.