Із тим останнім розмова вийшла найцікавішою. Асура трохи прогулявся парковими алеями. Продавці, причаровані його м’якою усмішкою та тихими фразами на санскриті, що починалися зі звуку «ом», з радістю пригощали його хот-догами, пампушками та кавою. Побродивши трохи вздовж ставу, він вирішив перепочити на осонні. У зручному місці навпроти водойми він зауважив лавку. На лавці вже сидів якийсь сивочолий пан в окулярах та охайній в’язаній безрукавці. В одній руці в нього була «Віллидж Войс», газета, куди часом подавав статті й сам Махарадж. В іншій руці цей пан (то була, певне, якась традиція нью-йоркців) тримав паперове горнятко з кавою.
Махарадж підсів до чоловіка.
Вони обмінялися звичними люб’язностями, однаковими серед освічених істот як у пеклі, так і на Землі, і, слово за слово, зав’язали бесіду. Торкнулись виборів, котрі мали відбутися на наступному тижні, поговорили трохи про мера Нью-Йорка. Нейтральні теми, в яких Махарадж почував себе більш-менш обізнано. Махарадж запитав про газету, а пан повідомив, що викладає літературу. По тому професор спитав:
— Молодий чоловіче, ви бува не з Грузії?
— Ні, — відповів Асура Махарадж.
— Не з України? Не з Сербії?
— Ні, я з південніших країв.
— Дивно. Дуже дивно. Моє вухо відчуває надзвичайно цікаві інтонації панової мови. Звичайно ж, я б не смів такого припустити, а все ж скажіть, заради сміху, — ви не перс? Не фарс? Не раджпут?
— Ні, пане професоре. Я родом із непростої сім’ї, розумієте. Багатонаціональний склад, у нас в Америці це на кожному кроці, — сказав Асура Махарадж. — Батько говорив щось про індійське коріння, матінка ж була з бухарських євреїв.
Професор подивився на нього з-під окулярів:
— Хочу вам сказати, молодий чоловіче, що ви видаєтесь мені дуже дивною, одіозною особистістю. Вибачте, не беріть це близько до серця, але ви — направду одна з найбільш екстравагантних персон, яких мені доводилось зустрічати в цьому парку. Я приходжу сюди посидіти на цій лавочці ось уже двадцять вісім років, і, повірте, сьогоднішній день для мене особливий. Яка ваша професія, коли не секрет?
— Боюсь, сама назва професії секретна, але так загалом, я працюю на стику кількох дисциплін. Природничі науки, література, астрологія, альтернативна історія, теорія комунікацій, частково прикладна конспірологія — це все мої спеціальності. Це міждисциплінарні студії.
— Конспірологія? — зацікавився професор. Нахилився до нього і тихо спитав: — Скажіть, то є таємний уряд, все-таки, чи немає?
— Пробачте, сер, це державна таємниця. Якщо я скажу вам правду, мені доведеться вас убити.
Старий розсміявся.
— Ви не хотіли б прийти до нас в університет, зустрітися зі студентами? Мені здається, з вашим південним акцентом ви могли б розказати їм чимало. У вас природжений дар оповідача, повірте, в чому-чому, а в цьому я щось розумію. У нас є курси майбутніх літераторів, мені здається, ви могли б їх дечому навчити.
— Боюсь, я не в силах розпоряджатися своїм часом тут, у Нью-Йорку, сер. Будь-якої хвилини мене можуть викликати у важливих справах.
— Кажете, міждисциплінарні студії?
— Так точно, сер.
— Якщо у вас раптом виникне бажання поділитися своїм досвідом на благо американської літератури, дзвоніть, — сказав йому старий і вручив візитівку. На візитці англійською пракритою писало: «СЕМЮЕЛ БАРТЛЕБІ, проф. літ-ри». І контактні телефони.
— Дзвоніть, — професор Бартлебі склав газету і вони потисли руки. — Дзвоніть, молодий чоловіче. Нам треба співпрацювати. У вас талант. Я вже багато років у літературі, і повірте мені, щось про це знаю.
Сказавши це, викладач літератури пішов.
Асура усміхнувся. Сонце наближалося до того моменту, коли у парку зазвичай з’являлася Даша.
Він задумався над враженням, яке справляла його мова на оточуючих. Тут, на Землі, уже практично ніхто не говорив санскритом, хоча санскрит досі вважався загальноприйнятою мовою міжгалактичного спілкування. Всі інші мови, що були поширені на Землі, відносились нижньосвітовими вченими до груп діалектів, званих пракритами. Пракрити були характерні тим, що будувалися на основі окремих запозичених елементів санскриту. Приміром, так звана англійська мова у своїй будові несла всього три санскритських корені: «айн», «клім» і «шин», що й дали назву цій пракриті — «енґліш». Асурі Махараджі це нагадувало дитячі ігри, де вони говорили «таємними мовами»: треба було додавати особливу приставку до кожного складу в мові, або користуватися складами тільки з якоюсь конкретною приголосною. Тільки Асура Махарадж втрачав пильність у цій грі з трьома коренями і починав додавати нові, з його рота виплигували слівця, які могли здатися і вірменськими, і перськими, і з мови суахілі.
Перші години перебування на планеті Земля його, кажучи відверто, потішили. Хоча тіло людини було значно ніжнішим і ламкішим за тіло наґа, якась особлива радість була в тому, аби бути м’яким і незахищеним перед світом. Над головою простягалося високе вересневе небо, тіні перейшли за полудень і поступово витягувалися. Коли сонце стало хилитися в сторону мосту, де любила прогулюватися Даша, Асура Махарадж, на мить утративши пильність, наважився подумати, що, в цілому, бути в людському тілі непогано.
І тут він побачив їх.
Із самого ранку він насторожено розглядався навкруги, сподіваючись вгледіти діяльність Виконавчого комітету, але, не помітивши нікого, почав звикатися з думкою, що Виконавчий комітет не може контролювати події скрізь, і що він не всемогутній. Загалом, з огляду на те, що нічого поганого з ним іще не сталося, Асура Махарадж дійшов висновку, що його запас негативних реакцій не такий уже й великий.
І тут він побачив, як це все відбувається. Події почали відбуватися швидко, як у кіно. Огрядний, ошатно вдягнутий негр ішов парковою алейкою, його пузо, обтягнуте білою сорочкою, коливалося зі сторони в сторону, в одній руці він ніс піджак, в іншій — портфель і газету, і цією ж рукою з портфелем витирав спітніле чоло.
Невідомо звідки на алейку вискочило пару потворних чортів, із розпатланим волоссям, зі страшними іклами, зі списами в руках, і стали штрикати товстуна у груди, примовляючи противними голосами: «Ну ось, клятий грішнику, нарешті підеш до пекла! Дочекалися ми й на тебе!». Негр зупинився, тримаючись за серце, і намагався віддихатися. Здається, він їх не бачив. Чорти біснувалися і гарчали. Вони підперли чоловіка списами з усіх боків, так, що той не міг ступити й кроку. Чоловік, усе ще тримаючись за серце, поставив портфеля на землю і зігнувся навпіл. У цей момент з’явилося ще двоє чортяк — голих, із заточеними зубами, чорних, як ворони, зі здибленим волоссям і потворними обличчями, з кігтями, гострими, наче леза. У руках один тримав аркан, інший — шнурок.
— От чорт, — сказав негр. Вуста його стали синіти. Той біс, що був із удавкою, накинув петлю негрові на шию і став душити. Товстун захрипів, повалився на землю, і біси заверещали з радості. Продавець хот-догів у фірмовому візочку Центрального парку з криками «Святий Боже!» кинувся допомагати чоловікові, але один із чортів спритно зробив йому підніжку, і хлопчина упав руками на землю. Якась дівчина в готичному костюмі з двома пуделями, що проходила повз, стала біля негра і взялась набирати номер на мобільному телефоні, але Асура Махарадж побачив, що то вже пізно: двоє чортяк видобули із серця товстуна його душу, зв’язали її по руках і ногах, і потягли у каналізаційний люк, з якого, вочевидь, і з’явилися.
— Заворожлива картинка, чи не так? — почув він раптом над вухом.
— Пане заступник судді!
— Він сам, власною персоною, — помічник верховного судді Раху вклонився. — І як почувається пан новоспечена людина?
— Дякую, не нарікаю. — Асура Махарадж насторожено розгледівся навколо, чи не підходять чорти з удавкою й по нього.
Помічник судді Раху всміхнувся, наче тріщина пробігла по сухій землі.
— Можете наразі не хвилюватися, по вас прийдуть ще не так скоро. — Помічник судді поправив окуляри, і зазирнув у свої папери. — Втім, не буду вам створювати зайвих очікувань, як то кажуть на Землі, буде все, як буде. Ви, наскільки я розумію, чекаєте на свою так звану принцесу? Ту, про яку ви так зворушливо розповіли на врученні «Золотого дракона»? Скажу вам, до речі, завдяки вашій витівці вечір вдався «на ура». Ви, мабуть, сподівалися зруйнувати свято і змусити найсвідоміших кинутися слідом за вами? Скажу вам, що нічого особливого не сталося. Вас підмінив ваш колега по роботі, який, до речі, й порадив нам ознайомитися з літературою, яку ви читаєте на дозвіллі. На церемонію він уже прийшов, що називається, у всеозброєнні. Мені до вподоби така завбачливість.
Асура Махарадж промовчав.
Помічник судді побачив, що ніякої реакції не дочекається, і ще раз зазирнув у папери.
— Отже, стосовно вашої прекрасної діви, маю вам сказати неприємні новини. З усіх можливих дам цього Всесвіту ви вибрали найневдалішу. Можете ознайомитись із її гороскопом. Я приготував його спеціально для вас.
— Красно дякую, — Асура Махарадж склав руки на грудях.
— Ну, як хочете, — помічник судді байдуже викинув листок із гороскопом за плече. Зціпивши руки за спиною, помічник судді став проповзатися довкола Асура Махараджа, ніби міркуючи вголос, хвіст його нетерпляче йшов дугами. — Непогана дівчина, загалом, але не для вас. Сильний Сатурн, зате Венера в екзилі. Для вас це буде ударом, пане Махарадж, і я прийшов сюди лише для того, аби попередити про це.
— Справді?
— Так. На вас чекає кошмар. Суцільний кошмар. Повірте, я прийшов спеціально, щоб сказати вам саме ці слова. Прийшов сказати їх із задоволенням, бо вчора ви попили моєї крові добряче. Однак, знаєте, коли я подивився на ваш гороскоп, а потім на її, коли я зіставив їх… я зрозумів, що всі муки вчорашнього дня будуть винагороджені. Навіть із надлишком. Навіть, чесно вам скажу, мені вас трішки жаль. Все-таки, хоч ви й називаєте нас гадами, ще вчора ви були одним із нас, і мені завжди боляче за співвітчизника.
— Авжеж, — сказав Асура Махарадж. Він подивився на сонце.
— Так-так, перепрошую, вам уже час іти, — помічник судді перестав намотувати круги навколо нього. — Як тільки відчуєте бажання поспілкуватися з колишніми співвітчизниками, гукайте, хтось із комітету завжди поруч. — Помічник судді недобре усміхнувся й, танучи у повітрі, підняв руку на знак прощання.
Асура Махарадж дивився на місце, де щойно стояв помічник судді й міркував над значенням його появи. Що б це могло бути? Заздрість?! У грудях він почав відчувати неспокій і зрозумів, що пора поспішити.
***
Його почала охоплювати паніка. Він пропустив її! Згубив! Все втрачено, все пропало. Коли ж раптом з’явилась вона — весна серед жінок, світанкова зоря в дівочому тілі.
Все уповільнилося для Асури, й в один момент він відчув, як життя його зібралося в точку — точку, де вони мають зустрітися.
Вона неспішно йшла, постукуючи по землі тростиною, й Асурі Махараджу здалось, ніби він потрапив у грандіозний театр тіней. Її силует контрастно відбився у нього на сітківці, а все інше спалахнуло сліпою пітьмою. Її волосся, акуратно розчесане, куйовдив підвечірній легіт, її статуру прикрашало довге плаття з романтичними манжетами, так, наче вона зійшла з середньовічної гравюри. Погляд Асури Махараджа впивався у кожну деталь: в’язаний светр, достатньо теплий, аби захистити від вечірньої прохолоди, лискучі черевики на низькому каблуку. Мідь її волосся на світлі сонця, здавалось, медоточила, й Асура Махарадж не знав, як кинутися до неї, як зібрати увесь той солодощ, яким вона стікала — чи впасти, може, їй у ноги, чи цілувати сліди, де вона ступала, чи посипати голову порохом, який злетів із її лакованих черевичків?
Асура Махарадж переслідував її, не наважуючись наздогнати. Він тримався на добрій відстані, так, аби жінка не відчула загрози для себе. У такому тандемі вони пройшли повз став, подолали в парі довгий міст через канал, вийшли до Бельведерського замку і знову занурились у жовто-гарячі кленові алеї. Здавалося, його супутниця знала про цей парк усе. Вона проходжалася так, наче бачила, біля якого краєвиду слід зупинитись і насолодитися трохи довше, знала, як галузяться паркові стежки. У Асури Махараджа склалося враження, буцім вона знає всіх перехожих, котрі тут гуляють. Окуляри на її обличчі приховували очі, але добре підкреслювали вилиці та брови. Асура трепетав від безпорадності.
Сонце почало хилитися до обрію, й Асура зрозумів, що Даша повертає на вихід. Біля виходу було багато людей, і на якийсь момент Асурі Махараджу здалось, що він загубив її, але ось знову її кремовий светр і чорні мережива манжет блимнули в натовпі, й Асура Махарадж, не роздумуючи, кинувся між людей. На світлофорі біля виходу з парку він підійшов до неї й, беручи під руку, промовив:
— Ви дозволите? Тут стільки людей, я переведу вас.
Вона навіть не здригнулась, ба навпаки — подалася назустріч його руці, ледь відчутно горнучись до нього.
Даша усміхнулася, не повертаючи голови, й відповіла:
— Так, будь ласка.
Натовп людей поспішно переходить дорогу. Зосереджені обличчя. Чорні, білі, з дітьми, собаками, з пакетами та візками. Асура Махарадж у паніці роззирається, але продовжує вести її. Даша усміхається. Блакитне небо, білі хмари, хмарочоси. Дзеркальні вітрини, юрмище людей, клаксони машин, випари каналізації, запах поп-корну, смажених ковбасок, цукрової вати, горілої олії, сморід вихлопних газів упереміш із прохолодним запахом парку.
Перш, ніж вони переходять на інший берег залізної ріки автомобілів, Асура запитує у неї:
— Ви не відмовите мені, якщо я проведу вас до метро? Ви ж користуєтесь метрополітеном?
Даша усміхнулася.
— Ні, я не проти. Мені на Квінс.
А пройшовши ще пару кроків, вона спитала:
— Ви давно мене переслідуєте?
— Довше, ніж про це можна сказати в пристойному товаристві.
— Ви надто вихований, як на маніяка.
— Я не маніяк, мем. Повірте, мої наміри куди серйозніші.
— Даша. Мене звати Даша.
— Асура. Асура Махарадж.
Даша підвела брови.
— Ви індус?
— Я з Півдня, — стримано відповів він. — Обережно, сходинка.
— Ваш акцент мені видається знайомим. Надто твердий, як на англосакса, але м’якший, ніж у німців. Можливо, ви з Росії?
— Так уже повелося, мем, що мою батьківщину не позначають зараз на картах. На те є свої причини.
— Ваш народ потерпає?
— Кожен отримує те, на що заслуговує. Однак менше про мене, мем. Ваша особа мені видається значно більш цікавою і незвичайною. Повірте, у моїх намірах немає нічого зловмисного. Однак ця традиція відпускати жінок гуляти самих, тим паче, таких жінок, які потребують особливого захисту, — вона мене вражає чисто американською простодушністю.
Даша усміхнулася.
— Ми, американці, віримо у те, що Господь створив жінку рівною чоловікові, хоч це й суперечить духові Святого Писання. Але такі ми вже є.
— У вас є якийсь опікун? Впливовий заступник?
— Ні, я живу сама. Часом приходить моя тітка, допомагає мені у прибиранні.
— Вона готує вам їжу? Чекає до вечері?
— Ні, я звикла робити все сама. Вже якось навіть не знаю, як воно виходить. Людина до всього призвичаюється.
— Тоді ви не будете заперечувати, якщо я запрошу вас на вечерю?
— На вечерю? Ви дуже швидко встановлюєте контакти з людьми, вам цього не казали?
— У мене немає часу зволікати, мем. Це життя надто коротке, аби бути нерішучим.
— Ну… гаразд. Чомусь я схильна довіритись вам. Моє серце каже, що ви хороша людина.
— О ні, я ще той гад. Це все ваше світло. Воно робить чудеса. Чим ви займаєтесь? У вас є якась спеціальність?
Даша, всміхаючись тією ж чарівною усмішкою, дивилася прямо так, наче бачила шлях. Або наче уникала підвести погляд на Асуру Махараджа. Вони проминули вхід у метро, навіть не помітивши його, й Асура Махарадж повів її далі, вглиб вуличок Мангеттену, в сторону Хеллз Кітчен, де було доволі ресторацій на будь-який смак.
— Я читаю долі, — відповіла Даша. — Я розповідаю людям, що їх чекає в цьому житті. До мене приходять за порадою в складній ситуації. Мені достатньо взяти людину за руку, аби розказати їй те, що їй потрібно почути.
— Як цікаво. Вас навчив цього хтось, чи це дар від народження?
— Моя бабуся навчила мене. У неї теж був цей дар. До неї приходили люди, так само, як зараз до мене. Бувало, стояли чергою аж на вулицю.
— Ваша бабуся ворожила вам? Вона казала вам, що на вас чекає в цьому житті?
— Так, ворожила. — Даша усміхнулася такою ніжною усмішкою, неначе над немовлям, що заснуло, припідняв хтось край серпанку і зразу ж опустив, щоб не турбувати. — Бабуся казала, що все буде добре.