Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович 3 стр.

Черговий осінній PhD-meeting департаменту Промислової екології призначили на 13–15 жовтня 2008 року. Все б нічого, якби не Ед, якому я пообіцяв, що буду best man’ом, і оте його раптове весілля, яке мало відбутися… в неділю, 12 жовтня.

Життя поставило мене перед непростим вибором. Я не міг відмовити Едові, не міг покинути товариша на самоті в такий скрутний період його життя – у ніч із 12-го на 13-е друзяка розраховував на мене. З іншого боку, вранці 13-го жовтня я мусив бути присутнім на тому клятому PhD-meeting і доповідати про те, як просувається робота над не менш клятою дисертацією. Опинитися відразу в двох місцях не було ні найменшої змоги.

Щоправда, десь у надрах підсвідомості ще жевріла надія. Я зайшов на сайт компанії «Аеросвіт» і розшукав розклад їхніх рейсів (до кризи ця авіакомпанія підтримувала постійне сполучення між Києвом і Стокгольмом). Несподівано моє серце пришвидшено забухкало, і я втямив, що фортуна, яка, в принципі, ніколи не полишала мене, цього разу вкотре виявила прихильність. Тієї осені «Аеросвіт» шість разів на тиждень літав до шведської столиці, однак тільки двічі відправлявся з Києва вранці, а саме: щосереди та… щопонеділка. За якусь секунду в голові виник геніальний план: у неділю, 12-го, я спокійно бенкетую на святкуванні шлюбу мого товариша в Рівному, приблизно опівночі заскакую до таксі та мчу на всіх парах до Києва (N. B.: треба буде заготувати спеціальну табличку «ВІН їде до Києва» та повісити за шворочку собі на шию, щоби гості сп’яну не переплутали та не заштовхали до таксі когось іншого замість мене), приблизно о четвертій ранку я в Борисполі, о 6:20 сідаю в літак до Стокгольма, о 8:40 приземляюсь в Арланді, стокгольмському аеропорту, приблизно до 9:30 встигаю доїхати до T-Centralen, центрального транспортного вузла шведської столиці. Засідання починається о 10:00, тому в мене буде ще аж півгодини, щоби дістатися до готелю, в якому проходитиме PhD-meeting. Звісно, такий вояж виллється у кругленьку суму, зате всі залишаться щасливими та задоволеними, а це – погодьтеся – найважливіше!

Щоправда, був ще один нюанс. Я мав дуже приблизне уявлення, в якому стані пришкандибаю на PhD-meeting після такого звитяжного акту героїзму: буйного бенкету, чотиригодинної поїздки до Києва та ранкового двогодинного перельоту.

Утім, я не дуже переймався, заспокоюючи себе тим, що мій організм і не таке витримував. А тому відразу забронював квитки.

10 жовтня 2008-го, десь між 2:00 та 3:00 ночі, Рівне, Україна.

Шістнадцять годин до початку парубочої вечірки.

Два дні до весілля.

Він почав боліти ще позавчора ввечері. Бісовий, триклятий, довбаний зуб! По-моєму, найгірше, що може трапитися в житті, – це зубний біль. Танталові муки, тортури інквізиторів – усе це лише комарині укуси порівняно з воістину диявольським винаходом за назвою «зубний біль», що переслідує людину від першого дня її появи на Землі…

Учора ввечері мені таки вдалося заснути, а на ранок біль стишився до ледь помітного ниття, на яке я не звертав уваги, заклопотаний підготовкою до Едової парубочої вечірки.

Цього вечора так легко відбутися не вдалося. Варто було покласти голову на подушку, як десь із-під лівої щоки починали шугати блискавки, вистрілюючи через вухо аж до стелі, розриваючи на шматки черепну коробку. Я вже не міг визначити, який саме зуб болить, увесь лівий бік обличчя палав нестерпним синім полум’ям. Біль був настільки діткливим і пронизливим, що я замалим не ліз на стіни.

За всю ніч я так і не склепив очей. На ранок, посинілий і змучений, із землистими мішками під очима, пішов до лікаря.

Завдяки маминим знайомствам мене прийняли без черги та без попереднього запису.

– Нижній кутній зуб… пульпіт, – швидко оголосив вирок дантист.

– Але в мене болить не там… – пробував заперечити я, – болить зверху, і… і… взагалі всюди. І там же навіть карієсу немає.

– Це кутній зуб, а з ними таке часто трапляється…

– І що мені тепер робити? – запитую, розуміючи, що сьогоднішній день безнадійно зіпсований.

– Зараз будемо лікувати. Спочатку я покладу миш’як, а знову прийдеш днів через два…

– Е-е-е… я не можу… у мене весілля, – лопотів я, мов у гарячці.

– Що-о?!

– Ну, тобто весілля не у мене, а в мого друга, але я є старшим дружбою, тому не можу пропустити церемонію!

– Тоді тобі доведеться прийти в понеділок, – заявив лікар.

– Теж не можу, бо в понеділок я лечу до Швеції.

Стоматолог уважно подивився на мене, потому вклав на своє екзекуторське крісло та зробив укол знеболювального.

– Це всього лише кутній зуб, – заспокійливо промовив він, після чого, взявши до рук долото й молоток (кутнього зуба вирвати не так просто), за двадцять хвилин позбавив мене пекельного джерела болю…

Після операції щока напухла, наче за неї впихнули м’ячик для тенісу. Через безсонну ніч та чималу дозу знеболювального мене страшенно тягнуло на сон. Приплівшись додому, я насамперед зателефонував Еду та печально повідомив, що «на заль, не змозу плийти на цоловіцу вецілку, бо мені вигвали зуба, і сцока, курва, напухла так, сцо ледве язиком повелтаю».

Наостанок я заліз в Інтернет і перевірив пошту. В електронній скриньці лежав один-єдиний непрочитаний лист від Яна. Чех писав про нашу грядущу поїздку:

Я нашвидкуруч нашкрябав відповідь:

За кілька хвилин надійшла відповідь – стислий, небагатослівний лист, котрий, безперечно, і вирішив долю майбутньої подорожі:

Я достеменно не пригадую, але, здається, перечитав цього листа разів п’ятдесят, не менше. Точніше, не всього листа, а лише його завершальну фразу: «Just if I see the stars over Easter Island… I’ll be happy…» – вона, наче розривна куля, влучила мені в серце. Засинаючи, я безперестану прокручував її в голові, уявляючи, як це, побий мене грім, класно – побачити зорі над островом Пасхи…

* * *

…У понеділок зранку, несучись у швидкісному «Arlanda express» від стокгольмського летовища до станції T-Centralen, я розмірковував над тим, що за тиждень в Україні відбулося багато всяких подій. За сім днів на Батьківщині трапилося більше, ніж за півроку у розміреній і випещеній Швеції. Отож, я встиг посваритися зі своєю дівчиною, яка, навіть не попрощавшись, поїхала до Москви; потому примудрився розсваритися з українським науковим керівником; перечитав «Королі і капуста» О. Генрі; вирвав кутнього зуба, який після повторного перерахунку виявився зубом мудрості; у неділю успішно відгуляв весілля свого друга; танцював із нареченим танець рожевих фламінго (викладете відео на «YouTube» – руки повідриваю!); всю ніч мчав на таксі до Києва, впиваючись блювотними мелодіями шансону; летів літаком до Стокгольма; не спав загалом тридцять шість годин; зрештою, на ранок у Арланді випив ціле відро кави, розуміючи, що весь сьогоднішній день доведеться вдавати, ніби я кумекаю, що мені говорять і чого від мене хочуть. Люблю життя…

У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…

Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту пахну ведмедиком, у голові кружляють якісь бульбашки, що виникли через неймовірну суміш у крові знеболювального й алкоголю, зліва на сорочці стирчить причеплена квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.

Двері за мною гучно ляснули. Весь мій департамент, викладачі й інші аспіранти, саме допивали каву, лаштуючись перебратися до конференц-зали та почати PhD-meeting. Вони на хвильку відволіклися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:

– Hello!

У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім уперся руками в боки та виголосив:

– Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.

– Як скажеш, босе! – весело відповів чех…

Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!

* * *

Проте спливло ще дуже багато часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.

Кінець грудня 2008-го, аеропорт Бориспіль, Україна.

Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу та неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я споглядав посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу з боків доріжок для маневрування й інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.

Закинувши рюкзак на плечі, я сходив трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хисткого металевого трапа вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.

Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав спозаранку, всівся на ліжечку та промовив сам до себе:

– Ідіть усі в дупу!

І більше не пішов на департамент.

Ніхто нічого не міг зрозуміти – ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо розглядали проблему по-дорослому, а тому намагалися віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…

– Странный он какой-то… – казали про мене позаочі.

Проте було ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…

Півроку тому в Мексиці вперше у своєму житті я почав дихати на повні груди. Я ніби пройшовся краєм прірви та зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень спричиняли виникнення рефлексу блювання. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням усе своє життя ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, й… ера науки завершилась.

Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Попри це я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи – оті казкові шведські перспективи на легке, передбачуване та забезпечене життя – та повертався до України.

І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.

…Однак глибоко в душі я все ще вагався. Я не міг ось так узяти й обрубати все одним махом. Я наче завис між двох світів. З одного боку – заможний, стабільний, розмірений світ нудотної аж до помутніння свідомості Швеції, з іншого – безладна, хаотична, але така рідна Україна. За спиною – сталева впевненість у завтрашньому дні, присмачена вічною нудьгою, перед очима – повна невідомість, страх одного дня опинитися на вулиці без засобів до існування, але воднораз цікаве, сповнене викликів, повносиле життя.

Я реаліст. Я намагаюся завжди тверезо дивитися у майбутнє, а тому в найближчій перспективі нічого доброго від цього майбутнього не очікував. Річ у тім, що Україна в цей час також проживала особливий етап своєї історії. На тлі світової економічної кризи, що кривавою загравою палала над перенасиченим доларовими папірцями світом, зграйка завзятих політиканів завзято «покращувала» життя пересічних українських громадян. Одразу в усіх сферах.

Станом на середину грудня 2008-го покращувати більше не було чого: країна опинилася на грані дефолту.

* * *

Ось у такий-от важкий, нелегкий і заплутаний час я почав готуватися до поїздки на інший бік Земної кулі, відчуваючи, що вона зможе дати відповіді на всі мої запитання.

Перший етап підготовки мандрівки у мене завжди один і той самий. І це не ескізна розмітка маршруту, не визначення дат і навіть не підрахунок приблизної вартості подорожі. Перший етап – це повідомити про майбутню експедицію батьків…

Ліфт традиційно не працював. Це така особлива «фішка» моєї рідної панельної багатоповерхівки: триста днів на рік підйомник гарантовано не функціонує. Гнівно пихкаючи та фукаючи, я пнувся сходами на дев’ятий поверх. П’ятий… Шостий… Рюкзак, здавалося, от-от відірве мені плечі… Сьомий… Такі рідні й близькі, загиджені недопалками та котячим лайном сходові майданчики… Восьмий… Фу-у-ф… Восьмий із половиною… О, хтось розмалював стіни імпресіоністськими закарлючками! Ще півроку тому ці письмена тут не красувалися. Схоже, на поверсі підростає новий пацан-неформал… Ще трохи – й ось, нарешті, дев’ятий.

Я навшпиньки підійшов до дверей, трохи віддихався та натиснув ґудзик дзвінка. З квартири долинули гарячкова метушня, гуркіт перекинутої табуретки, якісь незрозуміло-радісні схлипування. За мить двері розчахнулися і я вступив у рідний барліг.

– Мамо, я маю… – ще з порога почав я.

– О, синочку, привіт! Які ми раді тебе бачити! Як ти? Як добрався?

Мама не дала ступити й кроку, налетіла на мене ще в порозі та міцно-преміцно обняла. Я не був удома півроку, хоча вона не бачила мене цілий рік: коли я востаннє приїжджав додому, мама відпочивала на морі, в Криму. На здійнятий галас із кімнати вийшов тато, відсторонив маму та стримано потиснув мені руку.

– Мамо, я хочу…

– Як ти схуд! – бідкалася мама, наче не чуючи мене та знову затискуючи в обіймах. – Чим ти харчуєшся у Швеції? Геть охляв у тій заграниці! Ай-яй-яй! Не можна ж так!

Я, зрештою, спромігся виборсатися з її рук, відступив на крок назад і (все ще не вирішивши, що краще викладати першим – крамольні думки про те, що вирішив закинути аспірантуру, чи радісну звістку про майбутню рапануйську авантюру) голосно заявив:

– Мамо, тату, я мушу вам дещо сказати. І це дуже важливо.

Тато здивовано вигнув брову. Мама на хвильку вмовкла та зосереджено подивилася на мене. Але вже наступної миті її обличчя засяяло невимовною радістю.