– О Боже, синку, ти одружуєшся! – зраділа вона. – Наре-е-ешті!
Я скинув наплічник на килимок біля порога й почухав макітру. Блін, чому все так складно в цьому житті?
– Ну, не зовсім, мамо, – трохи розгублено промимрив я, а потім задер носа та гордовито додав: – Я лечу на острів Пасхи, мамо, – й усміхнувся, десь глибоко в душі сподіваючись, що мої батьки на радощах застрибають до стелі.
Мама принишкла і трохи насупилася, осмислюючи почуте. Кілька секунд вона намагалася зрозуміти, чи острів Пасхи – це справді той острів Пасхи, про який вона подумала… Проте я не дав мамі оговтатися.
– На півтора місяці! – продовжив ще більш натхненно, змахнувши руками та показуючи, який я молодець. – Ще, може, десь Південною Америкою поблукаю, але найважливіше – то, звісно, Рапа Нуї, мамо.
– Е-е-е…
– Мамо, це ж острів Пасхи! – захоплено торочив я. – Уявляєш? Туди Тур Хейєрдал плавав, а тепер і я полечу!
Мама зблідла, тато нервово кашлянув за її спиною та почухав підборіддя.
– А одруження поки що почекає, – підсумував я і засміявся: – Ги-ги-ги!
Але тато й мама чомусь не сміялись.
* * *
На цьому далекому острівці… людство колись здійснило одну зі своїх найдивовижніших химер.
Скажу вам по секрету: я не мав наміру писати про острів Пасхи. Тоді, коли я задумував цю авантюру, я взагалі не уявляв, що буду писати. Крім того, про острів Пасхи й так немало написано, і я наївно гадав, що всі, хто хотів щось знати про цей крихітний шматок малородючої землі, що самотньо стримить посеред безмежних вод на півдні Тихого океану, вже давно про все дізналися та прочитали.
Проте як виявилося, не все так просто, як здається на перший погляд. Ще перед моїм відльотом до Південної Америки батько перестрів на вулиці свого давнього знайомого, відомого в Рівному журналіста. Слово за слово, й розмова якось перескочила на синів.
– Та моєму, схоже, геть усі мізки з голови видуло, – поскаржився тато, – лаштується на острів Пасхи летіти.
– Оце так! – захоплено вигукнув відомий у Рівному журналіст. – Це ж просто супер! Там же Наполеон у тюрязі сидів!
Так отож…
Стисла інформаційна довідка про острів Пасхи
Острів Пасхи (ісп. Isla de Pascua) – вулканічний острів у південній частині Тихого океану (площа – 163,6 км2, координати – 27°07́ пд.ш. 109°21́ зх.д.), який вважають найбільш віддаленим закутком планети. Ultimate destination – так зазвичай пишуть про нього в туристичних довідниках. Цей крихітний шматок землі розташований на відстані 3700 кілометрів від узбережжя Чилі та 4000 кілометрів від Папеете, столиці Французької Полінезії на острові Таїті. Протягом століть на ньому жила й розвивалася нечисленна, але дуже могутня цивілізація, лишаючись абсолютно невідомою для світу.
Острів Пасхи має декілька назв, більшість із яких із різних причин не має жодного стосунку до його справжньої назви. Найбільш уживаними серед них є:
Рапа Нуї – «великий Рапа» з полінезійської – так у XIX столітті назвали острів Пасхи китобої, щоб відрізняти його від невеликого острівця за назвою Рапа, що знаходиться в Полінезії;
Те Піто о Те Хенуа, що означає «Пуп Землі» рапануйською мовою, – це справжня назва острова Пасхи, якою його нарекли місцеві аборигени;
Мата Кітераге – «Очі, що дивляться в небо» – ще одна автохтонна назва острова Пасхи;
острів Сан-Карлос – назва, яку дали острову іспанці 1770 року під час спроби проголосити острів Пасхи власністю іспанської корони;
Теапі – так називав острів Джеймс Кук.
За островом закріпилася назва «острів Пасхи», оскільки його було відкрито голландцем Роґґевеном у день Пасхи.
Клімат на острові теплий, субтропічний.
Рапа Нуї прославився завдяки унікальним статуям, які мають назву моаї. Окремі з них сягають розмірів п’ятиповерхового будинку. Колись давно невідома цивілізація висікала їх із вулканічної породи та з невідомою метою встановлювала повсюди вздовж берега.
Відстань до острова Пасхи по прямій від міста Київ – 15735 кілометрів.
Офіційна історія не знає жодного випадку відвідання Наполеоном Бонапартом будь-якого з островів Океанії загалом і острова Пасхи зокрема…
* * *
The world has been shrinking of late, and to return to a simpler day is to restore much of its size and dignity.
Зазвичай, беручи нову книгу до рук, я передусім розгортаю її на останній сторінці та переглядаю зміст. Кілька лаконічних рядочків з номерами сторінок напроти – суха, але дуже важлива інформація, що може захопити з першого погляду або ж примусити відкласти книгу та забути про неї. Якщо ви ознайомлюєтеся зі змістом книги таким чином, то вже, певно, готові допитуватися, якого дідька перед тим, як потрапити на острів Пасхи, мене занесло спочатку в Еквадор, а потім до Перу та Чилі. Насправді все дуже просто…
До середини ХХ століття острів Пасхи лишався найбільш віддаленим та абсолютно недоступним куточком планети. Навіть до Антарктиди потрапити було легше. На початку минулого століття для звичайних смертних подорож на Рапа Нуї могла бути не більше ніж мрією, причому із розряду однозначно нездійсненних.
1888-го острів анексувала Чилійська республіка. Єдиним регулярним сполученням із Рапа Нуї в той час став чилійський фрегат, що раз на рік привозив на острів запаси харчів, одягу та медикаментів. Зрідка до Те Піто о Те Хенуа навідувалося невеличке вітрильне судно однієї чилійської компанії. Ця компанія використовувала безлісі прерії на Рапа Нуї як ранчо чи ферми для розведення овець. Корабель вирушав із Сантьяго та зоставався на острові Пасхи не довше, ніж було необхідно для того, щоб напакувати трюми вовною. Інколи з різних причин цей рейс скасовували, тож якщо не брати до уваги суден, які випадково запливали на Пуп Землі, острів опинявся в повній ізоляції від решти світу на два, а то й три роки.
Англійка Кетрін Рутледж у своїй книзі «Таємниця острова Пасхи» розповідає про власну трирічну подорож до острова Пасхи у 1913–1916 роках на кораблі «Манá» у складі британської наукової експедиції. Книгу починає опис того, як після тривалих роздумувань і консультацій члени експедиції вирішують будувати власну яхту. І не тому, що їм так захотілося чи, може, грошей не було куди подіти, а тому що 1912 року це був єдиний спосіб гарантовано потрапити на острів Пасхи. З тієї ж причини значно пізніше, 1955-го, Тур Хейєрдал орендував на рік риболовецький траулер, який переобладнав відповідно до вимог своєї експедиції.
На сьогоднішній день ситуація, звісно, дещо краща. Проте, попри всі технологічні досягнення ХХІ століття, попри тотальну глобалізацію, інформатизацію, реактивні літаки, online- бронювання, електронні білети і т. д. і т. п., острів Пасхи все ще лишається зовсім неблизьким. Щоправда, звичайному смертному тепер ніхто не забороняє мріяти про подорож до цього таємничого шматка землі посеред Тихого океану та навіть утілити свої мрії у життя. Відтоді, як на острові Пасхи американці збудували аеропорт і чилійська авіакомпанія «LAN» започаткувала систематичні рейси, подорож до Рапа Нуї більше не була чимось унікальним і героїчним.
Одначе на тих, хто бажає потрапити на острів Пасхи, все ще очікує чимало проблем під час підготовки перельоту. По-перше, кількість авіарейсів (а також кількість пасажирів) суворо лімітована. І пов’язано це не з монополією головної чилійської авіакомпанії на всі авіаперевезення, а з обмеженими ресурсами самого острова. По-друге, для того, щоб полетіти на острів Пасхи, спочатку потрібно дістатися Сантьяго, що теж не зовсім близько та зовсім недешево (певна річ, якщо ви не живете десь у Південній Америці).
Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так – акурат на острів Пасхи – було б якось безхитрісно, примітивно та нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народження, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.
Довго я отак сидів і гадку гадав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day – повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, у яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич і гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не безпосередньо до Сантьяго-де-Чилі, а до якої-небудь іншої південноамериканської країни, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав цю ідею.
Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом ми з Яном мусили б прилетіти до Ліми, столиці Перу, потинятися колишньою Імперією інків, пробратися до Болівії, звідки спуститися на південний захід у Чилі. Проте щось у цьому плані мені відразу не сподобалося.
Середина лютого 2009-го, Київ, Україна. Чотири місяці до початку подорожі.
Багато хто відраював мене від поїздки. Мовляв, хлопче, схаменися, на дворі як-не-як економічна криза, у людей небавом їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи намилився!
Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати, скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу нічого й мріяти.
Тож я конче потребував грошей. Спочатку хоча б на квитки. Купівля квитків завжди видавалася мені якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів і житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там, я готовий був скубти та сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.
На побутовому рівні ввімкнув режим «екстремальної економії», відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця й таке інше). Жив життям істинного спартанця: жодного пива щоп’ятниці, дискотек щосуботи та більярду щонеділі. Харчувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (у свята – кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло та трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені приходили до мене в нічних кошмарах, кричали, бешкетували та лупцювали мене бейсбольними битками…
Режим «екстремальної економії» тривав майже два місяці, поки нарешті не настав той день, коли я назбирав невелику, але достатню суму для оплати авіаперельоту до Перу. На своєму улюбленому пошуковому сервері «Momondo» відшукав рейс «Мадрид – Перу – Мадрид» усього за 500 євро! Погодьтеся, сума мізерна як для тринадцятигодинного трансатлантичного перельоту. Я миттю переказав Янові в Швецію необхідну суму, після чого мій товариш без зволікань оплатив квитки (українськими кредитками, на жаль, не можна розплачуватися за послуги чи товари на переважній більшості європейських Інтернет-сайтів).
Перший крок зроблено! Від радощів мене роздувало, наче мильну бульбашку, я стрибав до стелі, бігав по стінах і телефонував усім друзям, розказуючи, що влітку лечу до Перу. Авіакомпанія-перевізник мала назву «Air Comet» і базувалася в Мадриді. Раніше я про неї не чув нічого, оскільки «Air Comet» оперувала тільки на так званих long-haul маршрутах, не маючи жодного рейсу всередині Європи. Я ще тоді, пригадую, подумав: дивна якась авіакомпанія.
А через два дні все полетіло шкереберть. Така вже в мене, мабуть, доля: підготовка кожної нової експедиції супроводжується заледве не її повним крахом. Тож через два дні після проведення платежу Янові на поштову скриньку надійшло повідомлення, в якому чорним по білому було написано, що наші квитки скасовано. Без вказівки причини.
Чех, не зволікаючи, зателефонував мені в Україну.
– Чувак, ми не купили квитки, – випалив мій товариш.
«Що за нісенітниця? – міркую. – Він, що, збожеволів? Яне, друже, ми ж не далі як позавчора владнали справу з квитками!» Я навіть почав хвилюватися за душевне здоров’я мого колеги. На дідька, питається, цей фрик здався мені тепер у Південній Америці?
– Ми купили квитки позавчора. Ти хіба забув? – якомога спокійніше нагадав я.
– Та не забув! Просто мені не прийшло підтвердження.
Неприємна підозра зародилася в моєму мозку та щомиті зростала. Справа під шлунком щось неприємно захлюпало.
– Підтвердження? – перепитую.
– Підтвердження.
– Не надійшло?
– Так, не надійшло.
– Що означає «не надійшло підтвердження»? – у моєму голосі з’являлися перші металеві нотки. – How the fuck could it happened?!
– Та дідько його знає! – виправдовувався Ян. – Ми ж купували квитки через шведське онлайн-агентство…
– Так! Саме так!
– …однак вони не продають квитки, а лише пропонують зручний пошуковий сервіс найдешевших білетів серед безлічі авіакомпаній. Після оплати квитків із сайту надходить інформація про замовлений рейс. Водночас агентство переказує кошти на рахунок авіакомпанії. Після цього авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин зобов’язана підтвердити факт бронювання.
У мозку щось забулькало, я роздув щоки, наче хом’як, що тягне додому півмісячний запас соняшникового насіння, й уже майже не слухав товариша. Далі наша розмова вже не скидалася на діалог. Ян щосили репетував у слухавку, перекрикуючи мене, а я просто лаявся, не маючи снаги сказати щось путнє.
– Ти не розумієш, – горлав Ян, уриваючи нестримний потік моєї лайки, – це означає, що авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин мусила надіслати підтвердження про придбання квитків!
– І що, бляха муха?! – волав я.
– І нічого! Вони не надіслали. Ну, тобто надіслали, але не підтвердження квитків, а підтвердження того, що наших квитків немає.
– Цього не може бути! Ми ж заплатили повну вартість!
– Ми платили гроші шведському агентству, але воно за ці гроші чомусь не змогло купити квитків у «Air Comet».
– Я зараз зателефоную та повідриваю їм усім яйця! – не вгавав я.
– Не треба, чувак! Не треба нічого нікому відривати! Почекай, нехай спочатку віддадуть гроші.
– Не хочу грошей! Хай віддадуть квитки!
Але квитків нам ніхто не віддав. Я телефонував в офіс «Air Comet», щосили скандалив і лаявся, вимагаючи пояснень. Чемний менеджер силкувався мене заспокоїти, постійно просив вибачення, пояснюючи нещодавній малоприємний інцидент збоєм у роботі серверів авіакомпанії, і божився, що гроші (гроші – не квитки!) вже от-от перерахують назад на кредитну картку.
Оте «от-от» розтяглося на два з половиною тижні, а після повернення коштів подорож опинилася у вихідній точці: гроші є, квитків нема.
Усе почалося знову. Я допізна засиджувався за комп’ютером, переглядаючи десятки пошукових серверів зі сподіванням підшукати дешевий авіаквиток за океан. Я змінював дати відльоту, перебирав аеропорти: Мадрид, Мілан, Париж, Амстердам, Франкфурт, але ніяк не міг надибати нічого підхожого. Цього разу ціни коливалися в межах 1000…1500 € і майже не залежали від обраних дат. Якось так непомітно ввімкнувся «режим екстремальної економії – 2».