Він ішов слідом, обережно наступаючи на поранену ногу. Роланд був замикаючим. Позаду них раптом щось вибухнуло, різко й лунко, мов перший постріл потужної гвинтівки, але набагато гучніше.
— Це, певне, Чіпів пропан. — промовив Джон.
— Благаю прощення?.. — перепитав Роланд.
— Газ, — спокійно пояснив Едді. — Він має на увазі газ.
— Атож, пічний газ, — погодився Джон. Він ступив на свій човен, ухопився за стартерний шнур «Евінруда» і смикнув. Двигун, невеличка надійна швейна машинка на двадцять кінських сил, завівся з першого оберту. — Давайте, залізайте, хлопці, й робімо звідси драла, — буркнув він.
Едді ступив у човен. Роланд на мить затримався, щоб тричі клацнути собі по горлу.
Едді вже був бачив, як він проробляє цей ритуал перед тим, як перетнути відкриту водойму, і тоді загадав собі розпитати Роланда щодо цього. Нагоди так і не трапилося; перш ніж питання потрапило йому на уста, між ними прослизнула смерть.
П'ЯТЬ
Човен рухався плавно й граціозно, як будь-яка моторна посудина, наїжджаючи на власне відображення у воді під літнім небом найпрозорішої сині. Позаду них цю синяву забруднювала хмара темного диму, здіймаючись вище й вище, неквапом розносячись ушир. Десятки людей, здебільшого у шортах або купальних костюмах, стояли по берегах цього невеличкого озера, обернувшись у напрямку диму, приклавши долоні дашками до лоба проти сонця. Мало хто, якщо взагалі були такі, помітив, як повз них спокійно проплив скромний моторний човник.
— Це озеро Ківейдін, на той випадок, якщо вам цікаво, — сказав Джон. Він показав рукою вперед, туди, де у воду видавався інший сірий причал. Поряд з ним містився невеличкий акуратний елінг, білий, з зеленого кольору окантовкою й прочиненими воротами. Ще звіддаля Роланд з Едді побачили, що там погойдуються на прив’язі каное і каяк.
— Мій елінг, — додав чоловік у фланелевій сорочці. Його вимову майже неможливо було б відтворити звичайними літерами — ця фраза прозвучала приблизно як міу уелінь, — але вони обидва його чудово розуміли. Схожим чином розмовляли мешканці Кальї.
— Має доглянутий вигляд, — сказав Едді. Головно, аби сказати хоч щось.
— Еге, атож, — погодився Джон. — Я про все тут дбаю, за всім доглядаю, подеколи теслярую. Що б то був за бізнес, аби я мав тут якесь розвалище, еге ж?
— Та отож, — посміхнувся Едді.
— Мій дім десь за півмилі від берега. Звати мене Джон Каллем, — він простягнув праву руку Роланду, другою продовжуючи тримати курс човна прямо від стовпа диму і в бік елінгу.
Роланд потис простягнуту йому руку, котра виявилася приємно твердою.
— Я Роланд Дескейн з Ґілеаду. Довгих днів і приємних ночей, Джоне.
Слідом і Едді простягнув свою руку:
— Едді Дін з Брукліну. Приємно познайомитися.
Джон поручкався з ним доволі легко, але уважно приглядаючись до Едді. Коли вони роз’єднали руки, він спитав:
— Юначе, щось оце саме зараз трапилося? Щось же трапилося, хіба ні?
— Не знаю, — відповів Едді. Не цілком щиро відповів.
— Ти давненько не навідувався до Брукліну, синку, хіба ні?
— У мене нема диплома Моргаузу… — промовив Едді Дін, а тоді скоромовкою, щоб встигнути: — Мія замкнула Сюзанну. Замкнула в 1999-му році. Сюзі може дістатися Доґана, але то марнота. Мія відімкнула пульт керування. Сюзі нічого не може зробити. Вона ув’язнена. Вона… вона…
Він замовк. Якусь мить усе здавалося таким ясним, як сновидіння в момент пробудження. А тоді, як дуже часто трапляється зі сновидіннями, все розтануло. Він навіть не мав упевненості, чи це дійсно було послання від Сюзанни, чи просто спрацювала його уява.
— Юначе, щось саме зараз трапилося?
Отже, Каллем також це відчув. Отже, не уява. Якийсь різновид доторку, радше за все.
Джон зачекав, але оскільки Едді мовчав, він звернувся до Роланда.
— Ваш друг часто поводиться так дивно?
— Не часто, ні. Сей… містере, я хотів сказати. Містере Каллем, дякую вам за допомогу в той час, коли ми її потребували. Я вам дуже-дуже вдячний. З нашого боку було б вельми нахабно просити ще чогось, але…
— Але ви сподіваєтеся. Я так гадаю. — Джон замовк на хвильку, спрямовуючи точніше курс човника у навстіж прочинені ворота невеличкого елінгу. На думку Роланда, вони будуть там за п’ять хвилин. Якраз слушно, вирішив він. Він не мав нічого проти поїздки на цьому тісному моторному човнику (навіть попри те, що той низько занурився у воду під вагою трьох дорослих чоловіків), але озеро Ківейдін здавалося йому занадто відкритим місцем. Якщо Джек Андоліні (або його наступник, якщо Джека приберуть) добре порозпитує достатню кількість роззяв на берегах, йому врешті-решт трапиться кілька таких, що запам’ятали човник з трьома чоловіками. А ще цей елінг з акуратною зеленою окантовкою. «Якшо вам аж так цікау, то вони прямували до уеліня Джона Каллема», — можуть додати ті свідки. Перш ніж це трапиться, їм краще опинитися подалі звідси, поближче до Темної вежі, попередньо знайшовши якесь безпечне місце для Джона Каллема. Наразі «безпечним» Роландові здавалося місце утричі далі за відстань звідси до обрію, або приблизно відстань у сто коліс. Він не мав сумніву, що Каллем, цей абсолютний незнайомець, урятував їм життя тим, що так рішуче повівся в потрібний момент. Найменше йому хотілось би, щоб у результаті цей чоловік втратив власне життя.
— Авжеж, я зроблю для вас усе, що зможу, я вже подумав про це і так собі вирішив, але мушу дещо розпитати у вас зараз, поки ще є час.
Роланд з Едді скинули очима один на одного. Роланд промовив:
— Ми дамо відповіді на ті питання, на які зможемо. Тобто якщо, на наш розсуд, відповідь не становитиме для тебе небезпеки, Джоне з Іст-Стоунгема.
Джон кивнув. Здавалося, він набирається духу.
— Я розумію, що ви не привиди, бо ми всі бачили вас там, у крамниці, а тепер я навіть торкнувся вас, поручкавшись. Я бачу, що ви маєте тіні, — показав він пальцем на борт човна, куди ті падали. — Справжнє — то справжнє. Отож моє питання буде таке: ви нахожі?
— На-хожі, — повторив Едді. Поглянув на Роланда, але нічого не зміг збагнути з виразу його обличчя. Едді знов обернувся до Каллема, котрий сидів біля керма, спрямовуючи човник до елінгу. — Перепрошую, але я не…
— Їх у наших краях багацько з’являється останніми роками, — сказав Джон. — У Вотерфорді, Стоунгемі, Іст-Стоунгемі, Ловеллі, Свідені… навіть у Бриджтоні й Денмарку. — Останнє слово в нього прозвучало: Демаааааку.
Сказав і побачив, що вони нічого не второпали.
— Нахожі — це люди, котрі просто з’являються нізвідки, — пояснив він. — Деколи вони вдягнені у старовинну одіж, так ніби прийшли з… давнини, так би мовити. А один був голий, як той бубон, йшов просто посеред траси 5. Молодий Енгстром його бачив. Минулого листопада це було. Подеколи вони балакають чужинськими мовами. Один з’явився у хаті в Дона Рассерта у Вотерфорді. Прямо в кухні, раз — і сидить! Донні пенсіонер, а був професором історії у Вандербільт-коледжі, так він записав того чоловіка. Той щось трохи побелькотав, а потім пішов до пральної кімнати. Донні вирішив, що той думав, наче там ванна, і зайшов туди услід за ним, щоб його повернути, але чоловік той зник звідти. Там лише одні двері, йому нікуди було більше вийти, а він взяв і просто зник.
Донні програв ту, записану ним, плівку ледь не кожному в мовному департаменті (депааатаааменті) Вандербільта, і ніхто там не розпізнав, якою воно балакало. Один сказав, що то, либонь, якась роблена мова, щось ніби есперанто. Ви говорите есперанто, хлопці?
Роланд похитав головою. Едді (обережно) сказав:
— Я чув про цю мову, але не знаю, що воно за…
— А подеколи, — провадив тихіше Джон; човен уже заплив у тінь елінгу. — Вони поранені. Або скалічені. Немов з рунтів.
Роланд стрепенувся так раптово, так різко, що аж човен загойдався. Якусь мить здавалося, що човен зараз точно перекинеться.
— Що? Що ти сказав? Повтори ще раз, Джоне, аби я добре розчув.
Джон, певно, вирішив, що проблема в незрозумілості його вимови, бо цього разу страдницьки постарався артикулювати останню фразу якомога чіткіше.
— Немов з руїн. Ті люди, на вигляд ніби після атомного удару, з’явилися з радіоактивної зони, чи щось таке.
— Повільні мутанти, — промовив Роланд. — Гадаю, він каже про повільних мутантів. Тут, у цьому містечку.
Едді кивнув, згадавши Сивих і Юнів з Лада. А ще той гидотний вулик, обліплений монструозними комахами.
Джон уже заглушив свого «Еверуда», але ще якусь мить всі троє так і сиділи, де були, слухаючи лункий плескіт води об алюмінієві борти човна.
— Повільні мутанти, — повторив старий, немов куштуючи ці слова на смак. — Атож, гадаю, ця назва для них годиться не згірш за будь-яку іншу. Але не тільки вони. З’являлися ще й тварини, і такі пташки, що їх ніхто не бачив раніше в наших краях. Але здебільшого ці нахожі люди непокоять своїми явленнями тутешніх, і потім довго балачки не вщухають. Донні Рассерт подзвонив комусь, якомусь своєму знайомому в університеті Дюка, а той подзвонив комусь у їхньому Департаменті досліджень паранормальних явищ — просто дивовижа, що в них, у справжньому коледжі, є таке відділення, але, виходить, що таки є, — і жінка з того Департаменту паранормальних явищ сказала, що такі люди називаються на-хожі. А потім, коли вони знову зникають — а вони завжди так роблять, окрім одного хлопця у Східному Конвеї, котрий там і помер, — їх треба називати від-хожі. Та леді сказала, що дехто з учених, що вивчають такі речі — гадаю, їх можна було б назвати й науковцями, хоча й знаю, що багато хто зі мною не погодиться, — вважають, що нахожі — це чужинці з інших планет, що їх висаджують тут з їхніх космічних кораблів, а потім знову підбирають назад, але більшість з них вважають себе мандрівниками крізь час або прибульцями з інших світів, що існують поряд з нашим.
— А скільки часу все це триває? — спитав Едді. — Відколи почали з’являтися нахожі?
— О, років зо два чи три. І ніц не кращає, а стає тільки гірше. Я сам бачив пару таких хлопців, а одного разу й лису жінку, в якої посеред лоба було щось на кшталт закривавленого ока. Але тих я звіддаля бачив, а ви, хлопці, ось тут, поряд.
Джон нахилився до них над своїми гострими колінами, його очі (так само сині, як Роландові) сяяли. Вода лунко хлюпала в борти. Едді відчув потужне бажання знову взяти Джона Каллема за руку, щоб побачити, чи трапиться ще щось. Була ще одна пісня Ділана, що звалася «Видіння Джоанни». Не Джоанни видінь потребував наразі Едді, але ім’я було вельми схоже.
— Атож, — проказував Джон. — Ви, хлопці, близько, просто поряд, до того ж тілесні. Отже, я допомагатиму вам, чим зумію, бо не відчуваю і найменшого зла у вас обох (хоча, мушу сказати вам чесно, що ніколи в житті я не бачив такої стрільби), але все ж таки мені хочеться знати: ви нахожі чи ні?
Знову Роланд з Едді скинули очі один на одного, а тоді Роланд відповів:
— Так, — промовив він. — Гадаю, так.
— Чорти мене забирай! — прошепотів Джон. І то таким благоговійним голосом, що навіть зі своїм посіченим зморшками обличчям він став схожим на дитину. — На-хожі! А звідки ж ви надійшли, можете мені розказати? — Він поглянув на Едді, сміючись, як сміються люди, коли визнають, що з ними утнули добрий жарт, і додав: — Не з Брукліну ж.
— Але я дійсно з Брукліну, — сказав Едді. Єдине, що його Бруклін розташовувався не в цьому світі, — це він уже зрозумів. У світі, звідки він прийшов, дитячу книжку про «Чарлі Чух-Чуха» написала жінка на ім’я Беріл Еванс, а в цьому її авторкою була якась Клаудія-і-Інесс Бахман. Беріл Еванс звучить реально, а Клаудія-і-Інесс Бахман щось таке фальшиве, як тридоларова банкнота, хоча Едді дедалі більше вірилося, що справжнє авторство належало таки Бахман. А чому? Бо це ім’я було частиною цього світу.
— Я таки дійсно з Брукліну. Тільки не… ну… не з того самого.
Джон Каллем не переставав дивитися на них з тим самим дитячим виразом у широко розплющених очах.
— А як щодо тих, інших хлопців? Тих, що чекали на вас? Вони теж?..
— Ні, — відповів Роланд. — Вони ні. Давай не зараз про це, Джоне, в нас обмаль часу.
Він обережно став на рівні, вхопився за брус над головою і вискочив з човна, трохи скривившись від болю. За ним вийшов Джон, а останнім Едді. Їм довелося йому допомагати. Пульсація в його правій литці трохи стишилась, але нога задубіла, погано гнулась, не слухалася.
— Ходімо до тебе, — сказав Роланд. — Нам треба знайти одного чоловіка. Якщо буде на те благословення, ти, можливо, зможеш нам в цьому допомогти.
«Він нам, можливо, зможе допомогти ще у деяких справах», — подумав Едді і, стиснувши зуби, пошкутильгав услід за ними на сонячне світло.
Едді майнуло в голові, що за десять пігулок аспірину він зараз міг би навіть святого вбити.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Восьмий куплет
ПЕРЕКИДАННЯ
Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною, в котру на якийсь час закохався. Сільвія Голдовер, як на Едді, була ще тою Суперкурвою (смердючі пахви і драконяче дихання, що пихкотіло з-проміж товстих, як у Міка Джеггера, губ), проте він тримав рота на замку, бо Генрі вважав її красунею і Едді не бажав ранити його почуття. Тієї зими молоці коханці здебільшого або гуляли на відкритому всім вітрам пляжі Коні-Айленда, або ходили в кіно на Таймс-сквер, щоб сісти у задньому ряду й, коли в них закінчиться поп-корн і найбільший з існуючих в продажу пакет Губерса, пестити там одне одного до одуріння.
Едді по-філософському поставився до нової персони в житті Генрі; якщо Генрі міг прориватися крізь жахливий віддих Сільвії Голдовер і лизатися з нею взасос, то й хай йому щастить. Едді ж у ті три похмурих місяці більшість часу провів на самоті, у квартирі сімейства Дін, обдовбаним. Йому було це по барабану, насправді навіть подобалося. Якщо вдома був Генрі, він волів дивитися телевізор і безупинно піддражнював Едді щодо його літературних записів. («О Боже! Едді хочецця посвухати свої улюбвені казочьки про ельфів, оргів і розумненьких гномиків!») Він завжди називав орків оргами, а ентів — «ствашними ходячими девевами». Генрі вважав ці вигадані історії фальшивим лайном. Якось Едді намагався пояснити йому, що нема нічого більш фальшивого за те лайно, котре показують у денних телепередачах, але Генрі нічого з того не второпав; натомість Генрі міг усе розповісти про злостиву двійню з «Центрального шпиталю» і про не менш злу мачуху з «Провідної зорі».
З багатьох поглядів велике кохання Генрі — яке закінчилося, коли Сільвія поцупила в нього з гаманця дев’яносто баксів, залишивши замість грошей записку «Вибач, Генрі», і відбула в невідомому напрямку зі своїм старим бойфрендом — було полегшенням для Едді. Він призвичаївся сідати на диван у вітальні, вмикати запис Джона Гілгуда, котрий начитав толкінівську трилогію про персні, робити собі укол під шкіру правої руки і занурюватися слідом за Фродо і Семом до Похмурого Лісу або у штольні Морії.