Він любив гоббітів, гадав, що решту свого життя сам радо провів би у Ширі, де найважчим наркотиком був тютюн і великі брати не дражнили цілими днями менших, і захована в лісі хатка Джона Каллема дивовижним чином повернула його в ті старі часи, до тієї похмурої історії. Бо у цій хатці жив якийсь чисто гоббітівський настрій. Меблів у вітальні було мало, але були вони ідеальними: диван і два м’яких крісла з тими білими мережаними серветками на поручнях й узголів’ї. На чорно-білій фотокартці, що в золотій рамці висіла на одній зі стін, була, певне, родина Каллема, а на тій, що висіла на протилежній стіні, мабуть, його дід з бабою. Тут же висів обрамлений сертифікат-подяка від Іст-Стоунгемської добровільної пожежної команди. Люб’язно щебетав великий папуга в клітці, і кицька лежала на камінній полиці. Коли вони увійшли, вона підвела голову, за якусь мить оцінила цих незнайомців зеленими очима, а тоді, схоже, знову заснула. Біля іншого м’якого фотеля — вочевидь, особистого місця відпочинку Каллема — стояла попільниця, а в ній дві люльки, одна — зроблена з кукурудзяного качана, а інша — з вересового кореня. Ще там стояла старомодна радіола фірми «Емерсон» (з програвачем платівок, широкодіапазонною шкалою й великим рифленим колесом налаштування), а от телевізора не було. У кімнаті приємно пахло тютюном і сумішшю духмяних трав. Одного погляду на це неймовірно акуратне помешкання вистачало, аби зрозуміти, що чоловік, котрий тут живе, — нежонатий. Вітальня Джона Каллема була лагідною одою радощам парубкування.
— Як твоя нога? — спитав Джон. — Схоже, кровотеча нарешті зупинилася, але шкандибаєш ти ще гірше.
— Болить, курв’яча дочка, — засміявся Едді. — Але спиратися на неї можу, тож я ще щасливчик.
— Ванна он там, якщо захочеш помитися, — показав Каллем.
— Дякую, я так і зроблю, — кивнув Едді.
Митися було боляче, але заразом йому полегшало. Дірка в нозі виявилися глибокою, але кістку, здається, таки зовсім не торкнуло. Рана на руці взагалі не становила проблеми: дякувати Богові, куля пройшла наскрізь, до того ж в аптечці Каллема мався перекис водню. Зціпивши зуби від болю, Едді налив його в рану на руці, а потім швидко, щоб не втратити рішучості, обробив обидві ноги й подряпину на голові. Намагався згадати, чи стикалися Фродо й Сем з чимось хоч трохи подібним до жахів перекису водню, але нічого такого не пригадав. Авжеж, звісно, поряд були ельфи, вони їх і лікували, хіба ні?
— У мене є дещо, воно мусить допомогти, — сказав Каллем, коли Едді вийшов з ванної. Старий зник у сусідній кімнаті й повернувся з коричневим аптечного типу флаконом. У ньому лежали три пігулки. Він витряс їх Едді на долоню, пояснивши. — Це залишилося після того, як я минулої зими впав на кризі і зламав собі чортову ключицю. Називається перкодан. Не знаю, чи вони ще годні, але…
— Еге, перкодан? — радісно перепитав Едді й кинув пігулки собі до рота, перш ніж Джон Каллем встиг щось сказати.
— Либонь, тобі води треба, запити, синку?
— Аж ніяк, — відповів Едді, завзято розжовуючи ліки. — У чистому вигляді воно краще діє.
На столику біля каміна стояла скляна шафка, повна бейсбольних м’ячів, і Едді підійшов подивитися.
— О Господи, — вигукнув він. — Ви маєте м’яч з автографом Мела Парнелла! І Лефрі Грова! Не може бути!
— Та це ще нічого, — відповів Каллем, беручи вересову люльку. — Поглянь там на верхній полиці. — Він витяг з шухляди столу торбину тютюну «Принц Альберт» і почав набивати люльку. Перехопив погляд Роланда. — А ти куриш?
Роланд кивнув і дістав з кишені сорочки єдиний листочок.
— Я собі скручу.
— Та зажди, я тобі дам дещо ліпше, — сказав Каллем і знову вийшов з вітальні.
Задня кімната була його кабінетом, крихітним, не більшим за комірчину. Хоча письмовий стіл типу «Діккенс», що стояв там, був зовсім невеличким, Каллему довелося прослизати повз нього.
— Не може бути! — промовив Едді, побачивши м’яч, який, либонь, мав на увазі Каллем. — Автограф Бейба!
— Атож, — підтвердив Каллем. — Завваж, ще до того, як він грав у «Янкі», мене не цікавлять м’ячі з автографами «Янкі». Рут підписав цей, коли він ще носив форму «Ред Сокс»… — Він затнувся. — Осьо вони, я знав, що десь тут. Либонь, вивітрилися, смак уже не той, але все ж краще, ніж ніякого смаку, як казала моя матінка. Пригощайся, містере. Це мій небіж залишив. І взагалі, він ще не доріс, щоб курити.
Каллем вручив стрільцю на три чверті повну пачку сигарет. Роланд покрутив її в руках, потім ткнув пальцем у назву.
— Бачу, тут намальовано дромадера, але написано якесь інше слово, чи не так?
Каллем посміхнувся Роланду зі щирим здивуванням.
— Та ні, — пояснив Каллем. — Це слово «Кемел». Воно означає те ж саме.
— А… — Роланд намагався зробити вигляд, що все йому зрозуміло. Він витяг одну сигарету, роздивився фільтр, а тоді вставив її собі до губ тютюновим боком.
— Ні, переверни її, — порадив Каллем.
— Правду кажеш?
— Атож.
— Господи Ісусе! Роланде! В нього є Боббі Дуерр… два м’ячі Теда Вільямса… є Джонні Пескі… є Френк Мальцоне…
— Ці імена тобі ні про що не кажуть, авжеж? — спитав Джон Каллем у Роланда.
— Ні, — погодився Роланд. — Мій друг… дякую тобі… — підкурив він від запаленого Каллемом сірника. — Мій друг доволі давно не бував на цьому боці. Гадаю, він скучив.
— Чорти мене забирай, — промовив Каллем. — Нахожі! Нахожі у мене в хаті! Мені самому в це важко повірити!
— А де Дьюї Івенс? — спитав Едді. — У вас нема м’яча Дьюї Івенса.
— Прошу? — перепитав Каллем. У нього це прозвучало як пооошу.
— Може, його поки що так не називають, — промовив Едді, більше ніби сам до себе. — Може, Дуайт Івенс? Правий польовий?
— О, — кивнув Каллем. — У цій шафці в мене тільки найкращі, хіба не бачиш.
— Дьюї сюди цілком годиться, повірте мені, — сказав Едді. — Може, він поки що не доріс до Залу слави Джона Каллема, але зачекайте кілька років. Зачекайте до 86-го. І, до речі, Джоне, як реальний фан цієї гри, можу вам дещо розказати, окей?
— Звісно, — відповів Каллем. Він промовив це точнісінько, як це прозвучало б у Кальї: зівііісьнооо.
Тим часом Роланд глибоко затягнувся димом. Видихнув і несхвально подивився на сигарету.
— Роджер Клеменс, — промовив Едді. — Запам’ятайте це ім’я.
— Клеменс, — повторив Джон Каллем, але повторив із сумнівом. З дальнього боку озера Ківейдін долинули приглушені відстанню звуки сирен. — Роджер Клеменс, угу, я запам’ятаю. Він хто?
— Вам захочеться мати його тут, у себе, — сказав Едді, постукуючи пальцями по шафці. — Можливо, на цій самій полиці, поряд з Бейбом.
У Каллема спалахнули очі.
— Скажи мені ось що, синку. Чи виграватимуть ще коли «Ред Сокс»? Чи вони…
— Це не куриво, це якась задушлива пара, — промовив Роланд. Він подарував Каллему такий ображений, такий не схожий на роландівський, погляд, що Едді не міг утриматися від усмішки. — Взагалі нема ніякого смаку, якщо точніше. Невже тутешні люди таке дійсно палять?
Каллем взяв у нього з пальців сигарету, відламав від неї фільтр і повернув її Роланду.
— Покуштуй тепер, — сказав він і знову обернувся до Едді. — То що? Я витяг вас з халепи по той бік води. Схоже, ти мені заборгував. Вони хоч раз виграли Серію? Ну, принаймні до твого часу?
Усмішка Едді вицвіла, він подивився на старого серйозно.
— Я скажу, якщо ви дійсно хочете від мене це почути. Але чи справді хочете?
Джон замислився, пихкаючи своєю люлькою. А тоді промовив:
— Гадаю, навряд я того хочу. Знаття все зіпсує.
— Скажу вам лиш одне, — промовив Едді підбадьорливо. Пігулки, котрі дав йому Джон, почали вставляти, і він сам почувався бадьорим. Проте не так щоб аж дуже. — Вам не варто вмирати до 1986 року. Цей рік буде надзвичайним.
— Невже?
— Абсолютну правду кажу, — і Едді обернувся до стрільця. — Як щодо наших гунна, Роланде?
До цього моменту Роланд навіть не замислювався про це. Геть усе добро, яке вони тільки мали, — від новенького кишенькового ножика, що його Едді придбав у крамниці Тука, до старожитнього кошеля, отриманого Роландом від його батька по той бік круговиду часу, — загубилося під час проходу через двері. Коли їх протягнуло крізь двері. Стрілець гадав, що їх майно так і валяється в пилюці перед дверима іст-стоунгемського універсаму, хоча й не пам’ятав цього напевне; він тоді відчайдушно переймався тільки тим, щоб їм з Едді дістатися безпечного місця раніше, ніж вбивця з оптичним прицілом встигне розвалити їм голови зі своєї гвинтівки. Боляче було думати, що їх товариші по довгій подорожі згоріли в пожежі, яка на цей час уже безперечно знищила крамницю. Ще гіршою була думка про те, що вони могли опинитися в руках Джека Андоліні. Роланд на мить, проте ясно, уявив собі, як його кошіль висить на поясі в Андоліні, мов капшук (або скальп ворога), і він здригнувся.
— Роланде? Як щодо наших…
— При нас наша зброя, і це все майно, яке нам потрібно, — відказав Роланд брутальніше, ніж йому б того хотілося. — У Джейка книжка «Чарлі Чух-Чух», а я можу зробити новий компас, якщо виникне потреба. Щодо іншого…
— Але…
— Якщо ти говориш про свої речі, синку, я можу порозпитувати про них, як настане слушний час, — сказав Каллем. — Але зараз, гадаю, твій товариш має рацію.
Едді розумів, що його товариш має рацію. Його товариш майже завжди мав рацію, і ця його здатність належала до тих небагатьох якостей, з якими Едді все ще не міг змиритися. Йому, чорти б його взяли, хотілося мати власне майно, і не лише тому, що там була пара чистих сорочок і джинси. Не лише через запас набоїв або той гарнюній ножичок. Там, у його шкіряному наплічнику, лежав локон волосся Сюзанни, і він все ще зберігав її легкий запах. Ось чого йому було шкода. Та що трапилося, те вже трапилося.
— Джоне, — запитав він. — Що сьогодні за день?
Кошлаті сиві брови старого напужилися від здивування.
— Ти це серйозно?
Едді кивнув.
— Дев’яте липня року Господнього одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого.
Едді беззвучно присвиснув крізь накопилені губи.
Роланд, тримаючи тліючий короткий недопалок сигарети між пальцями, підійшов до вікна, щоб роззирнутися. Перед хатою нічого, окрім дерев та кількох манливих зблисків синяви, котру Каллем називає «Ківейдін». Але чорний стовп диму все ще підпирав небо, немов нагадуючи йому, що весь той спокій, відчуття якого охопило його в цій обстановці, не що інше, як ілюзія. Треба їм вшиватися звідси. І зараз неважливо, як сильно він переживає за Сюзанну Дін, оскільки вони тут, то мусять знайти Кельвіна Тауера і завершити справи з ним. І зробити це треба швидко. Інакше…
Немов прочитавши його думки, Едді додав вголос:
— Роланде! Тут усе пришвидшено. Час на цім боці біжить швидше.
— Я знаю.
— Отже, все що ми робимо, ми мусимо зробити правильно з першого разу, бо в цьому світі неможливо повернутися в раніший час. Нема змоги щось переробити.
Роланд і це знав.
ДВА
— Чоловік, якого ми шукаємо, з міста Нью-Йорка, — повідав Едді Джонові Каллему.
— Атож, тут таких повно влітку.
— Його ім’я Кельвін Тауер. З ним його друг Аарон Діпно.
Каллем відкрив шафку з бейсбольними м’ячами, витяг звідти один з написом по всій окружності Карл Ястжемські — тим дивовижно ідеальним почерком, на який здатні лише професійні спортсмени (з досвіду Едді знав, що справжню проблему для більшості з них становила орфографія) — і почав перекидати його з руки в руку.
— Люди починають сюди вчащати натовпами від самого початку червня, тобі ж це відомо, еге?
— Авжеж, — погодився Едді, вже відчуваючи безнадію. Йому спливла думка: цілком можливо, що старий друзяка Подвійний Виродок уже дістався до Кела Тауера. Засідку біля крамниці Джек, можливо, організував уже на десерт.
— Гадаю, ти не зможеш…
— Якщо не зможу, то краще мені піти під три чорти на пенсію, — перебив його Каллем з якимсь піднесенням і кинув м’ячик Карла Ястжемські в бік Едді. Той піймав м’яч правою рукою, а пучками пальців лівої погладив його червоні шви. Цей дотик абсолютно неочікувано змусив його відчути, як ніби клубок підступив до горла. Якщо бейсбольний м’ячик не запевнив тебе, що ти вдома, хіба може це зробити щось інше? Тільки цей світ більше не був домом. Джон мав рацію, він тут лише нахожий.
— Що ти маєш на увазі? — спитав Роланд. Едді перекинув м’ячик йому, і Роланд вловив його, навіть не відірвавши очей від Джона Каллема.
— Я не заморочуюся з іменами, але все’дно знаю ледь не всіх, хто приїздить до нашого містечка, — відповів той. — Знаю їх з вигляду. Вважаю, що усякий доглядач, котрий чогось вартий, мусить знати, хто перебуває на його території. — Роланд погодився з ним кивком, з виразом цілковитого розуміння. — Розкажіть мені, як виглядає той чоловік.
Почав Едді:
— Він на зріст десь футів п’ять і дев’ять дюймів, а важить… ну, я би сказав, фунтів двісті тридцять.
— Отже, кремезний.
— Еге ж. Ну, і ще в нього спереду майже нема волосся, великі залисини. — Едді підняв руки собі до голови і відкинув назад власне волосся, оголивши скроні (одна з них ще кровила після його ледь не фатального прольоту крізь Незнайдені Двері). Він трохи скривився від спровокованого цим рухом болю у лівому плечі, але там кровотеча вже припинилася. Едді більше непокоївся через діру в нозі. Зараз перкодан Каллема справлявся з болем, але якщо там засіла куля — а Едді гадав, що це цілком можливо, — її колись таки доведеться витягати.
— Якого він віку? — спитав Каллем.
Едді поглянув на Роланда, але той похитав головою. А чи бачив Роланд коли-небудь Тауера? Саме зараз Едді цього пригадати не міг. Йому подумалось, що ні.
— Гадаю, йому за п’ятдесят.
— Він збирає книжки, чи не так? — спитав Каллем і, побачивши, як здивувався Едді, розреготався. — Я ж тобі казав, що пильную цей літній народ. Хтозна, коли хтось виявиться неплатником. Або справжнім злодієм. Або, як була років вісім чи дев’ять тому в нас тут одна жінка з Нью-Джерсі, так вона виявилася підпалювачкою. — Каллем помотав головою. — На вигляд ніби бібліотекарка з маленького містечка, того типу леді, що й гуски не ладна від себе відігнати, а насправді підпалювала стодоли по всьому Стоунгему, Ловеллу й Вотерфорду.
— Звідки ти знаєш, що в нього книжковий бізнес? — спитав Роланд і кинув м’ячик Каллему, котрий умент перекинув його Едді.
— Цього я не знав, — сказав той. — Тільки те, що він їх колекціонує, бо він про це казав Джейн Саргес. Джейн тримає невеличку крамницю на роздоріжжі, там, де від траси 5 відгалужується Діміті-роуд. Це десь з півмилі звідси на південь. Саме на Діміті-роуд живуть цей чоловік і його друг, якщо ми говоримо про тих, хто вам потрібен. А я гадаю, що так воно й є.
— Його друга звуть Діпно, — сказав Едді і перекинув м’яч назад Роланду. Стрілець піймав і кинув його Каллему, а сам пішов до каміна й кинув те, що залишилося від недопалка його сигарети, у купку дровець, складених на решітці.
— Я не переймаюся іменами, як я тобі й казав, але той його друг худий і на вигляд має років сімдесят. Ходить так, ніби йому трохи болять стегна. Носить окуляри в сталевій оправі.
— Це він, — сказав Едді.
— Крамничка Джейн зветься «Сільські раритети». У сараї вона тримає дещо з меблів, шафи, туалетні столики і тому подібне, але спеціалізується вона головно на клаптикових ковдрах, виробах зі скла та старих книжках. Так в неї й написано на вивісці.
— То, що? Кел Тауер… отак просто ввійшов і почав роздивлятися товар? — Едді в таке вірилось і водночас не вірилось. Тауер уперто не хотів залишати Нью-Йорк навіть після того, як Джек і Джордж Бйонді пообіцяли спалити його найцінніші книжки просто в нього на очах. А щойно вони з Діпно прибули сюди, як цей йолоп тут же зареєструвався на місцевій пошті на отримання надходжень «до запитання» — хоч і не він, а його друг Аарон це зробив, зловмисникам усе одно. Каллаген залишив йому записку, щоб припинив виставлятися напоказ в Іст-Стоунгемі. «Хіба можна бути таким дурнем?» — так завершувалося останнє послання отця Каллагена сею Тауеру, і відповідь на нього виявилася не просто нерозумною, а навдивовижу ідіотською.