І хай цей ваш візит на пошту буде ОСТАННІМ! Хіба можна бути таким дурнем???
Каллаген ризикував життям, залишаючи це послання, і Едді, під чарами Чорної Тринадцятки, ледь не втратив власне. А який результат від того, що вони наражалися на серйозну небезпеку? Аякже, Кельвін Тауер безжурно прогулювався Західним Меном, шукаючи, де б його в цій провінції прикупити собі рідкісних книжечок або виданих невеликим накладом.
Їдучи трасою 5 за Джоном Каллемом, а потім повертаючи услід за ним на Діміті-роуд, тим часом як безмовний Роланд сидів поряд, Едді ледь стримувався.
«Треба було б засунути руки в кишені і прикусити собі язика», — думав він, але в даному випадку не був певен, чи подіють ці старі надійні засоби.
ДВА
Приблизно за дві милі від траси 5, «Ф-150-й» Каллема звернув з Діміті-роуд. Поворот було позначено двома щитами на іржавому стовпчику. На одному з них був напис Рокет-роуд. Під ним висів інший щит (ще іржавіший!) з обіцянками: БУДИНОЧКИ НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА — ТИЖ. МІС. АБО СЕЗ. «Ракетна» дорога була радше путівцем, що петляв між дерев, і Едді тримався віддалік «форда» Каллема, уникаючи того пишного пилового хвоста, що тягнувся за машиною їхнього нового друга. Картомобіль теж був «фордом», якась анонімна дводверна модель, чию назву Едді міг взнати, хіба що подивившись на хромований напис ззаду або вичитавши її з документів на це авто. Але він відчував ледь не релігійне піднесення від самого сидіння за кермом, від того, що під ним не один кінь, а кілька сотень, готових поскакати вперед від найлегшого поруху його правої ноги. Також йому приємно було чути, як залишаються позаду й віддаляються звуки сирен.
Їх поглинули тіні нависаючих гілок. Запах сосни був одночасно солодким і гострим.
— Мальовнича місцевість, — сказав стрілець. — Тут можна було б гарно розслабитись. — І більше не промовив ні слова.
Ваговоз Каллема поїхав повз пронумеровані під’їзні алеї. Під кожним номером дрібними літерами було написано ОРЕНДА ДЖЕФФОРДС. Едді вже було хотів нагадати Роландові про одного Джеффордса, якого вони знали у Кальї і дуже добре його пізнали, але передумав. Навіщо пережовувати очевидне.
Проминули номери 15, 16 і 17. Каллем трохи пригальмував біля № 18, але одразу ж вистромив руку у вікно й махнув їм, щоб їхали за ним далі. Едді готовий був рухатися далі й без цього його жесту, точно знаючи, що будиночок № 18 — не той, що їм потрібен.
Каллем повернув на наступну алею. За ним і Едді, тепер колеса автівки зашепотіли по товстому шару опалих соснових голок. Знову серед дерев почала проблискувати голубінь, але, коли вони врешті під’їхали до № 19 і їх очам відкрилася вода, Едді побачив, що тутешнє озеро не природне, як Ківейдін, а штучний ставок. Либонь, не набагато ширший за футбольне поле. Схоже, що будиночок був двокімнатним. На озеро дивився ґанок із закритою верандою, де стояло двійко пошарпаних, проте, на вигляд зручних крісел-гойдалок. На даху стирчав жерстяний димар. Гаража не було, і машина не стояла перед будинком, хоча Едді ніби примітив місце, де вона могла стояти. А втім, з цією лісовою підстилкою важко було розпізнати напевне.
Каллем заглушив свій двигун. Так само зробив Едді. Тепер залишилося лише хлюпання води об камені, подих бризу в соснах й негомінкі пташині співи. Поглянувши праворуч, Едді побачив, що стрілець сидить, мирно склавши на колінах свої артистичні руки з довгими пальцями.
— Які маєш відчуття? — спитав Едді.
— Спокій, — відповідь прозвучала на кальїнський манер: спуооокій.
— Тут є хто?
— Гадаю, так.
— Небезпека є?
— Угу. Поряд зі мною.
Едді подивився на нього ошелешено.
— Ти, Едді. Ти ж хочеш його вбити, хіба ні?
Замислившись на хвильку, Едді визнав, що так воно й є. Так проявлялася та частина його особистості, проста й дика, якої він іноді сам сахався, але існування її заперечувати не міг. Та хто, врешті-решт, виховав її в ньому, хто вигострив її до смертельного блиску? Роланд кивнув.
— Посеред багаторічних мандрів пустелями на самоті, як і годиться анахорету, в моєму житті з’явився юний плаксій, єдиним бажанням котрого було не припиняти приймати наркотики, які дарували йому хіба що шмарклі та відчуття сонливості. Той нахабний, самозакоханий, чорноротий тюхтій, що майже не мав позитивних рис…
— Але ж гарний на вигляд, — перебив Едді. — Не забувай. Той котяра був чисто сексі-бой, без брехні.
Роланд подивився на нього без посмішки.
— Якщо я зміг втриматися тоді, щоб не застрелити тебе, Едді з Нью-Йорка, то й ти зможеш тепер не застрелити Кельвіна Тауера.
На цих словах Роланд відчинив дверцята і виліз надвір.
— Ну, як скажеш, — промовив Едді до порожнього місця поряд із собою, а тоді й сам виліз з машини.
ТРИ
Каллем усе ще сидів за кермом свого ваговоза, коли до нього підійшов Роланд, а за ним і Едді.
— Мені здається, тут порожньо, — сказав він. — Але в кухні я бачу світло.
— Еге ж, — погодився Едді. — Джоне, в мене…
— Тільки не кажи, що в тебе є іще якесь питання. Єдиний з тих, кого я знаю, має їх більше за тебе — це мій онук Ейдан. Йому нещодавно виповнилося три роки. Ну, давай, запитуй.
— Ви могли б визначити місце найбільшої активності нахожих у цих околицях за останні кілька років?
Едді сам не уявляв, навіщо він таке питає, просто раптом це йому здалося надзвичайно важливим.
Каллем на якийсь час замислився, а потім промовив:
— Черепахова алея, це там далі, у Ловеллі.
— Схоже, ви в цьому впевнені.
— Атож. Ти пам’ятаєш, я казав про мого друга Донні Рассерта, професора історії з університету Вандербільта?
Едді кивнув.
— Так от, після того як він особисто зустрів одного такого нахожого хлопця, він сильно зацікавився цією проблемою. Написав про це кілька статей, однак казав, що жоден з респектабельних журналів не схотів їх друкувати, хоч які б там не були документально підтверджені в нього факти. Він. казав, що ці статті про нахожих у Західному Мені навчили його дечого — того, що він аж ніяк не сподівався взнати в його старому віці: є такі речі, в існування котрих люди нізащо не повірять, навіть якщо надаси їм усі докази. Він іще цитував приказку з якогось грецького поета: «В колоні правди є діра».
— Ну, словом, у нього в кабінеті висіла на стіні мапа місцевості, включно з сімома містами: Стоунгем, Іст-Стоунгем, Вотерфорд, Ловелл, Свіден, Фрайбург та Іст-Фрайбург. А в тих місцях, де, як переказували, з’являлися нахожі, він встромляв шпильки, розумієш?
— Дуже добре розумію, красно дякую, — підтвердив Едді.
— Ну, й мушу сказати… авжеж, вчащали вони найбільше до Черепахової алеї. Не інакше, бо він встромив туди шість чи вісім шпильок, а сама та алея не більше двох миль завдовжки; це просто відгалуження траси 7, воно пробігає берегом озера Кезар, а потім знову повертається до неї.
Роланд задивився на будинок. Аж ось він розвернувся ліворуч, застиг, поклав ліву долоню на сандалове руків’я свого револьвера.
— Джоне, — промовив він. — Я радий нашому знайомству, але тобі вже час їхати звідси.
— Невже? Ти певен?
Роланд кивнув.
— Ті, хто приїхали сюди, дурні. Тут все ще тхне дурнями, ось звідки я почасти й знаю, що вони так і не виїхали. Ти не з їх породи.
Джон Каллем знічено посміхнувся.
— Сподіваюся, що ні, — промовив він. — Мушу подякувати тобі за комплімент. — Він замовк, почухав свою сиву потилицю, а тоді: — Якщо це дійсно комплімент.
— Не вертайся на головну дорогу і не дури себе думкою, ніби мої слова нічого не важать. Чи ще гірше, ніби нас тут ніколи не було, ніби тобі все це наснилося. Не повертайся додому, навіть за запасною сорочкою. Там дуже небезпечно. Поїдь деінде. Щонайменше на три відстані далі за обрій.
Каллем примружив одне око, здавалося, він щось вираховує.
— У п’ятдесятих я десять жалюгідних років пропрацював охоронцем у штатній в’язниці Мену, — повідав він. — Але саме там я познайомився з одним збіса добрим чоловіком на ім’я…
Роланд мотнув головою і приклав собі до губ два з іще цілих пальців правої руки. Каллем кивнув.
— Ну, я забувся, як його звати, але він живе далеченько, у Вермонті, певен, я згадаю його ім’я… може, навіть, де саме він живе… на той час, як перетну кордон штату Нью-Гемпшир.
У цій його промові Едді дочув якусь немов нещирість, але, що саме йому здалося фальшивим, визначити він не міг, тож урешті-решт вирішив, що стає трохи параноїком. Джон Каллем був з ними прямий, як стріла… хіба ні?
— Хай вам щастить, — сказав він і потиснув старому руку. — Довгих днів і приємних ночей.
— І вам того ж, хлопці, — відповів Каллем, ручкаючись з Роландом. Його трипалу правицю він затримав у своїй долоні трохи довше. — То Бог врятував мені життя там, тоді, як ти гадаєш? Коли почали літати кулі?
— Най так, — відповів стрілець. — Якщо тобі так годиться. І най він буде з тобою й зараз.
— А щодо цього старого «форда»…
— Або прямо тут, або десь поблизу, — сказав Едді. — Ви його знайдете або хтось інший. Не переживайте.
Каллем вишкірився.
— Атож, саме це я й хотів тобі порадити.
— Vaya con dios, — промовив Едді.
Каллем вишкірився.
— І тобі того ж удвічі, синку. Вам слід стерегтися тих нахожих. — Він зробив паузу. — Деякі з них не вельми приємні. Судячи з того, що про них розказують.
Каллем натиснув на газ і поїхав геть. Роланд провів його поглядом, а потім сказав:
— Дан-тете.
Едді кивнув. Дан-тете. Скромний рятівник. Називати так Джона Каллема — тепер зниклого з їх життів, як колись ті люди на Річковому Перехресті, — нічим не гірше, ніж будь-кого іншого. А він таки зник, чи не так? Хоча й прозвучало щось у його голосі, коли він розводився про свого приятеля у Вермонті…
Параноя.
Просто параноя.
Едді викинув з голови ці думки.
ЧОТИРИ
Оскільки машини в наявності не було, а отже, не було й килимка на підлозі перед водійським сидінням, під який треба зазирнути, Едді вирушив перевірити сходи заднього ганку. Але перш ніж він зробив крок у тому напрямку, Роланд вхопив його за плече однією рукою, показуючи кудись другою. Едді побачив зарослий кущами схил до води і дах іншого елінгу, його зелений гонт вкривав шар сухої хвої.
— Там хтось є, — промовив Роланд, ледь ворушачи губами. — Ймовірно, менший з двох дурнів, і він спостерігає за нами. Підніми руки.
— Роланде, ти вважаєш, це безпечно?
— Так.
Роланд сам підняв руки. Едді хотів було спитати, на чому грунтується його впевненість, але й без того знав, якою буде відповідь: на інтуїції. Це спеціальність Роланда. Зітхнувши, Едді підняв обидві руки на висоту плечей.
— Діпно! — гукнув Роланд у бік елінгу. — Аароне Діпно! Ми друзі, і в нас обмаль часу! Якщо це ти, виходь! Нам треба побалакати!
Запала тиша, а тоді старечий голос гукнув:
— Як ваше ім’я, містере?
— Роланд Дескейн з Ґілеаду, з лінії Ельда. Гадаю, вам воно знайоме.
— А ваше заняття?
— Свинцевий бізнес! — гукнув Роланд, і руки в Едді взялися сиротами.
Довга пауза. Потім:
— Вони вбили Кельвіна?
— Нам про це нічого не відомо, — гукнув у відповідь Едді. — Якщо ви щось знаєте, то ми — ні, чому б вам не вийти сюди й нам не розповісти?
— Чи ви не той хлопець, котрий з’явився, коли Кел провадив невеличку оборудку з тим мудаком Андоліні?
Едді відчув черговий напад люті, почувши оте оборудку. Це так вони називають те, що тоді відбувалося у задній кімнаті в Тауера? «Оборудкою? Це він вам так розповів?» А тоді, не чекаючи на відповідь від Аарона Діпно:
— Так. Я той хлопець. Виходьте звідти, давайте поговоримо.
Нема відповіді. Збігло двадцять секунд. Едді набрав уже повітря в груди, щоб знову погукати Діпно. Роланд поклав йому на плече руку й похитав головою. Минули ще двадцять секунд, а тоді почулося іржаве рипіння пружини — це прочинилися затягнуті сіткою двері. Високий, худий чоловік вийшов з елінгу, блимаючи очима, мов сич. В одній руці він тримав за дуло великий чорний автоматичний пістолет. Діпно підняв його над головою.
— Це «беретта», пістолет незаряджений, — мовив він. — У мене лише одна обойма, та й та у спальні, під шкарпетками. Заряджена зброя мене нервує. Окей?
Едді пустив собі очі під лоба. Ці фолькен найгірші вороги самі собі, як сказав би Генрі.
— Чудово, — промовив Роланд. — Ідіть-но сюди.
І так — схоже, дивам не буде кінця — Діпно вирушив до них.
П'ЯТЬ
Зварена ним кава смакувала краще за ту, що їм подавали в Кальї Брин Стерджис, смачнішої кави Роланд не куштував з тих часів, як гарцював у Меджисі на зовнішньому Кільці. А ще були полуниці. Городні, куплені в крамниці, вибачився Діпно, але Едді був у захваті, які вони солодкі. Вони утрьох сиділи у кухні орендованого у компанії Джеффордс будиночка № 19, вмочали великі полуниці у миску з цукром і запивали їх кавою. Під кінець бесіди всі троє мали вигляд асасинів, які вмочили пучки пальців у кров їх найсвіжішої спільної жертви. Незаряджений пістолет Діпно лежав забутий на підвіконні.
Діпно якраз прогулювався Рокет-роуд, коли ясно почув звуки галасливої стрілянини, а потім вибух. Він поспішив до будиночка («На велику швидкість сподіватися в моєму теперішньому стані не випадає», — пояснив він), а коли побачив, що на півдні починає здійматися дим, вирішив, що значно розумніше буде повернутися до елінгу. Тоді він уже був майже певен, що там не обійшлося без того італійського бандита Андоліні, отже…
— Що ви маєте на увазі, кажучи повернутися до елінгу? — спитав Едді.
Діпно зашаркав підошвами під столом. Він виглядав дуже блідим, з рожевими набряками під очима і кількома пучечками волосся на черепі, тонкого, мов пух кульбабки. Едді згадав, як Тауер казав йому, що пару років тому Діпно поставили діагноз рак. Він не виглядав сьогодні суперово, проте Едді довелося бачити людей — особливо у місті Лад, — котрі мали значно гірший вигляд. Одним з таких був Ґешер, старий приятель Джейка.
— Аароне, — перепитав Едді. — Так що ви хотіли цим сказати?
— Я вас почув, — відповів той трохи роздратовано. — На пошті ми отримали адресованого нам листа, точніше, його було адресовано Келу, в якому нам пропонувалося полишити цей дім, переїхати десь поблизу і взагалі поводитись непримітно. Лист був від чоловіка на ім’я Каллаген. Ви його знаєте?
Едді з Роландом кивнули разом.
— Цей Каллаген… можна сказати, це саме він змусив Кела переховуватися.
«Кел, Калья, Каллаген», — подумав Едді й зітхнув.
— Кел у цілому достойна людина, але йому не подобалося ховатися в лісах. Ми на кілька днів перебралися до елінгу…. — Діпно зробив паузу, либонь, намагаючись побороти власне сумління, а тоді продовжив: — Точніше, на два дні. Тільки два. А потім Кел сказав, що ми здуріли, від вогкості в нього розгулявся артрит, він почув, що я захрип. «Врешті-решт мені доведеться везти тебе до якогось довбаного шпиталю у Норвеї, — оголосив він. — 3 пневмонією на додачу до твого раку». Він сказав, що Андоліні не має ніяких шансів знайти нас тут, якщо молодик — ви… — Він тицьнув своїм покривленим, червоним від полуниці пальцем в Едді. — Триматиме рота на замку. «Ті нью-йоркські бандити неспроможні без компаса зорієнтуватися вже північніше Вестворда», — так він казав.
Едді видав стогін. Аж ось коли він насправді зненавидів власну правоту.
— Він казав, що поводився дуже обережно. А коли я сказав, що дехто нас таки знайшов, той же Каллаген, він заявив, що, звісно, так. — Знову його палець націлився на Едді. — Це, напевне, ви розповіли містеру Каллагену, де шукати поштовий індекс, а після цього знайти нас уже було легко. Потім Кел сказав: «Але ж далі поштового відділення він не просунувся, чи не так? Повір, Аароне, ніхто не знає, де ми, окрім агентки з оренди, а вона живе собі аж ген у Нью-Йорку».