— Атож, — сказав Каллем. — Але ж хіба він лише роздивлявся. — Його сині, як у Роланда, очі сяяли. — Він накупив собі читва на пару сотень доларів. Заплатив дорожніми чеками. А тоді попросив Джейн скласти для нього список інших місцевих крамниць, де торгують старими книжками. Їх тут кілька, якщо включити до списку галантерейну крамничку в Норвеї та «Ваш мотлох — коштовність для мене» — це там, подалі, у Фрайбурзі. Крім того, він попросив її написати йому імена тих з місцевих мешканців, котрі мають бібліотеки та іноді щось продають у себе з дому. Джейн була в захваті. Розпатякала про це всьому місту, аякже.
Едді приклав долоню собі до лоба й застогнав. Це він, авжеж, це саме Кельвін Тауер у всій його неповторній красі. Чим він думав? Гадав, що як опинився північніше Бостона, то вже й у безпеці?
— Можеш пояснити нам, як його знайти? — спитав Роланд.
— О, я можу й краще. Я можу відвезти вас прямо туди, де вони мешкають.
Роланд перекидав м’ячик з руки в руку. Але враз перестав і похитав головою.
— Ні. Ти вирушиш в іншому напрямку.
— Куди?
— Куди завгодно, де ти будеш у безпеці, — сказав Роланд. — Куди саме, я не хочу знати. Ні я, ні він.
— Їй-богу. Не скажу, ніби мені не подобається.
— Це не має значення. Час спливає, — підсумував Роланд, а тоді: — Ти маєш картомобіль?
Каллем на мить остовпів, та враз усміхнувся.
— Атож, маю я і картомобіль, і вантажомобіль. Запакований на всі сто.
Останнє слово в нього прозвучало як стооо.
— Тоді одним ти поїдеш поперед нас туди, де на Діміті-роуд живе Тауер, а Едді… — Роланд на мить зупинився. — Едді, ти ще не забув, як кермувати?
— Роланде, ти мене ображаєш.
Роланд ніколи, навіть в найкращі свої часи, не відзначався великим почуттям гумору, тож і тепер не посміхнувся. Натомість він обернувся до їхнього янгола-рятівника — їхнього дан-тете, до якого їх привело ка.
— Тільки-но ми знайдемо Тауера, ти, Джоне, поїдеш собі далі. У будь-якому напрямку, що не буде нашим. Зроби собі відпустку, назвемо це так. Двох днів вистачить, а тоді можеш повертатися до своїх справ.
Роланд сподівався, що свої справи в Іст-Стоунгемі вони завершать ще до смерку, але боявся наврочити, тож не згадав це й словом.
— Ви мабуть не зрозуміли, що зараз у мене саме сезон, — сказав Каллем, протягуючи руки до Роланда, і той перекинув йому м’яч. — Мені потрібно пофарбувати елінг… Гонт на сараї де-не-де поміняти…
— Якщо ти залишишся з нами, — промовив Роланд, — навряд чи ще колись тобі доведеться крити якийсь дах.
Каллем скинув очима на Роланда, оцінюючи серйозність того, і побачене йому не вельми сподобалося.
Тим часом Едді знову почав загадуватися питанням, чи бачив коли-небудь Роланд на власні очі Тауера, чи дійсно ні. І тепер зрозумів, що перша його відповідь на це питання була неправильною — Роланд таки бачив Тауера.
Звісно, що бачив. Це ж саме Роланд затягнув шафу з першими виданнями до Печери дверей. Роланд дивився прямо на нього. Можливо, бачив він усе у дещо спотвореному вигляді, але…
Низка думок розпорошилася, проте за неминучими законами асоціацій Едді подумки повернувся до коштовних книжок Тауера, до таких раритетів, як «Доґан» Бенджаміна Слайтмена-молодшого та «Салемз-Лот» Стівена Кінга.
— Зараз, я тільки ключі візьму, і вирушаємо, — сказав Каллем, але Едді затримав його вигуком:
— Зачекайте.
Каллем кинув на нього запитальний погляд.
— Гадаю, ми маємо ще дещо обговорити. — І він простягнув руки, показуючи, що чекає на м’яч.
— Едді, в нас обмаль часу, — нагадав Роланд.
— Я знаю, — відповів Едді. «Либонь, краще за тебе, бо це для моєї жінки збігають останні хвилини». — Якби моя воля, залишив би Тауера, цього старого засранця, Джекові, а сам би намагався дістатися Сюзанни. Але цього не дозволить робити ка. Оте твоє чортове ка.
— Ми мусимо…
— Стули пельку.
Він ніколи в житті не сказав би такого Роланду, але зараз ці слова самі собою зірвалися в нього з язика, і він не відчував бажання вибачитись. Едді почув у себе в голові відголосок пісні Кальї: Комала-ком-гай, балачці ще не край.
— Що ти маєш на увазі? — спитав Каллем.
— Чоловік на ім’я Стівен Кінг. Тобі відоме це ім’я?
І по очах Каллема Едді побачив, що той щось знає.
ТРИ
— Едді, — промовив Роланд таким непевним тоном, якого юнак ніколи до того від нього не чув. (Він розгублений не менш за мене.) Невтішна думка. — Андоліні, либонь, усе ще шукає нас. Гірше того, оскільки ми прослизнули йому крізь пальці, він зараз може шукати Тауера… А Тауер, як досить ясно дав нам зрозуміти сей Каллем, усе зробив для того, щоб його можна було легко відшукати.
— Послухай-но мене, — відповів Едді. — Зараз я покладаюся на інтуїцію, але не лише на неї. Ми знаємо Бена Слайтмена, людину, що написала книгу в іншому світі. Світі Тауера. У цьому світі. Й іншу людину ми знаємо, Доналда Каллагена, котрий виявився персонажем книжки з іншого світу. Знову ж таки, саме цього світу.
Каллем кинув йому м’яч, і Едді навкидь переадресував його Роланду. Стрілець легко вловив м’яча.
— Може, мені б це й не здалося аж таким важливим, якби на нашому шляху повсякчас не з’являлися книжки, згоден? «Доґан», «Чарівник Країни Оз», «Чарлі Чух-Чух». Навіть Джейків випускний твір. А тепер ось ще й «Салемз-Лот». Гадаю, якщо цей Стівен Кінг реальна людина…
— О, тут нема сумнівів, він людина реальна, — сказав Каллем і зиркнув у вікно на озеро Ківейдін, на протилежному березі якого не вгавали сирени. На стовп диму, що, розсіюючись, запаскуджував гидотними мазками небесну синяву. Тоді він склав долоні, просячи собі м’яч. Роланд кинув його так, що той пролетів плавною дугою, ледь не черкнувши в апогеї об стелю. — До того ж я читав цю книгу, про яку ви говорите. Їздив по неї до великого міста, у «Букленд». Як на мене, книжка класна.
— Там йдеться про вампірів.
— Атож, я чув, як він по радіо розповідав, що ідею вичепив з «Дракули».
— Ви чули письменника по радіо, — промовив Едді. Ним знову опанувало те саме відчуття задзеркалля, падіння крізь кролячу нору, польоту верхи на кометі, і він намагався покласти це на дію перкодану. Але зась. Раптом він сам собі здався нереальним, напівпрозорою тінню, тонким… ну, таким тонким, як сторінка в якійсь книжці. Марним було усвідомлення того, що світ влітку 1977-го на цьому часовому промені здавався реальнішим за все де й коли, включно з його власним. І відчуття це було цілковито суб’єктивним, хіба ні? Якщо почати докопуватися конкретно, звідки хтось може знати, що він не персонаж вигаданої письменником історії, або хвилинна думка в голові якогось чма, що їде собі в автобусі, чи мимолітна порошинка в оці Бога? Навіть просто замислитися про це — божевілля, а якщо не перестати про це думати, можна точно з’їхати з глузду.
А проте…
«Ключі — моя спеціалізація», — подумав Едді, а тоді:
— Ключ — це Кінг, тобто Король, хіба ні? Калья-Каллаген. Багряний Король — Стівен Кінг. Може, Стівен Кінг — Багряний Король цього світу?
Роланд змирився. Едді був певен, це йому далося важко, але ж Роланд якраз і спеціалізувався на важких проблемах.
— Якщо маєш якісь питання, давай, кажи, — і Роланд зробив правою рукою жест, ніби крутить заводну ручку.
— Роланде, я навіть не знаю, з чого розпочати. Думки в мене такі глобальні… вони такі… прямо не знаю, мене самого вони лякають…
— Спробуй якомога простіше, — Роланд прийняв м’яч, перекинутий йому Едді, але видно було, що ця гра його вже дістала. — Нам дійсно час уже вирушати.
Едді чудово це розумів. Він міг би поставити свої запитання дорогою, якби вони разом поїхали однією машиною. Але ж так не вийде, бо Роланд ніколи не кермував автомобілем, що унеможливлювало для Едді й Каллема їзду в одній машині.
— Добре, — сказав Едді. — Хто він такий? Почнемо з цього. Хто такий Стівен Кінг?
— Письменник, — відповів Каллем, кинувши на Едді погляд, у якому читалося: чи ти здурів, синку? Живе зі своєю родиною у Бриджтоні. Доволі гарна людина, як я чув.
— Далеко звідси цей Бриджтон?
— Ну… десь миль двадцять, двадцять п’ять.
— Якого він віку?
Едді діяв навпомацки, вірячи з шаленою впевненістю, що правильні запитання мусять знайтися, але не маючи ясного уявлення, які саме.
Джон Каллем примружив одне око, здається, щось вираховував.
— Не старий ще, гадаю я. Якщо тридцятка вже є, то недавно стукнуло.
— А ця книжка… «Салемз-Лот»… чи стала вона бестселером?
— Цього не знаю, — відповів Каллем. — Тільки можу сказати, що з місцевих багацько люду її читало. Бо в ній дія відбувається в Мені. Ну й ще, звісно, по телевізору її рекламували. Також фільм був за його першою книжкою, але я не ходив на нього. Задуже кривавий.
— Як називався фільм?
Каллем замислився, потім похитав головою.
— Не можу пригадати точно. Одне якесь слово, я геть певний того, що дівоче ім’я, але зараз не пригадаю. Може, згодом.
— А він, бува, не нахожий, як вам здається?
Каллем засміявся.
— Народився й виріс отутечки, в штаті Мен. Гадаю, він не нахожий, а населець.
Роланд дивився на Едді зі зростаючим нетерпінням, тож Едді вирішив капітулювати. Це було гірше за гру «двадцять запитань». Та все ж, чорт забирай, отець Каллаген таки реальний, а він же присутній у художній книжці, написаній цим чоловіком, Кінгом, і цей Кінг живе в місцевості, що служить магнітом для тих, що їх Каллем називає нахожими. Одна з цих нахожих істот дуже нагадала Едді слугу Багряного Короля. Лиса жінка, у котрої в лобі було щось на кшталт кривавого ока, як описав її Джон.
Час із цим наразі покінчити і вирушати до Тауера. Який він не огидний, але саме Кельвін Тауер володіє пустищем, де росте найкоштовніша у всьому всесвіті дика троянда. До того ж він добре знається на рідкісних книжках і тих, хто їх написав. Цілком можливо, що й про автора «Салемз-Лота» він знає дещо більше, ніж відомо Джонові Каллему. Час закінчувати, проте…
— Окей, — промовив він, кидаючи м’яч озерному наглядачеві. — Замикайте м’ячик, і ми вирушаємо на Діміті-роуд, якщо ваша ласка. Лише два останніх питання.
Каллем знизав плечима і поклав м’яч Карла назад до шафки.
— Це твоя гра.
— Знаю, — погодився Едді… і раптом, вдруге після того, як він пройшов крізь двері, він відчув, що Сюзанна десь зовсім поряд. Побачив її, вона сиділа в приміщенні, заповненому старовинним на вигляд науково-дослідним обладнанням. Це напевне Джейків Доґан… лише такий, яким його уявляла собі Сюзанна. Він побачив, як вона щось говорить у мікрофон, і хай він не чув її слів, зате він бачив її величезний живіт і налякане обличчя. Де б вона не була, вона вже вельми вагітна. Вагітна й готова розродитися. Йому було цілком ясно, що вона говорить: «Прийди, Едді, врятуй мене, врятуй нас обох, зроби це, поки ще не пізно».
— Едді? — покликав Роланд. — Ти весь посірів. Нога?
— Так, — відповів Едді, хоча зараз нога в нього зовсім не боліла. Він знову згадав про вирізьблювання ключа. Про усвідомлення жахливої відповідальності за те, щоб той вийшов точно таким, який потрібен. І ось він знову опинився майже в такій же ситуації. Він ухопився за щось, авжеж, він був цього певен… але за що саме? — Так, заболіла нога.
Він витер піт з лоба.
— Джоне, щодо назви книжки. «Салемз-Лот». Там насправді йдеться про Джерусалемз-Лот?
— Атож.
— У книжці це назва міста.
— Атож.
— Другій книжці Стівена Кінга.
— Атож.
— Його другому романі.
— Едді, — промовив Роланд. — Годі уже.
Едді тільки відмахнувся, скривившись від болю в руці. Вся його увага була сконцентрована на Джонові Каллемі.
— Міста Джерусалемз-Лот насправді не існує, так?
Каллем подивився на Едді, як на божевільного.
— Звісно, що не існує. Це ж вигадана історія про вигаданих людей у вигаданому місті. Там йдеться же про вам-пі-рів.
«Так, — подумав Едді, — а якби я оголосив, що маю підстави вважати вампірів реальними істотами… не кажучи вже про невидимих демонів, магічні кулі і відьом… ви б гарантовано мали певність, що я збожеволів, чи не так?»
— А ви часом не знаєте, чи цей Стівен Кінг усе життя прожив у Бриджтоні?
— Ні, не все. Він зі своєю сім’єю перебрався сюди десь роки три тому. Гадаю, раніше вони жили у Віндемі, перш ніж переїхали до нас з північної частини штату. А може з Реймонда? У всякому разі, з якогось міста на Великому Себаго.
— Чи справедливо було б сказати, що нахожі почали тут з’являтися після того, як сюди перебрався цей письменник?
Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.
— А знаєш, — промовив Каллем. — Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.
Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.
— Кінчаймо цей цирк, — сказав він Роланду.
— Гарна ідея, — промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. — Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. — Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. — Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.
— Аякже, обов’язково, — відповів йому Едді.
Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:
— Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?
Едді кивнув.
— Ми їй допоможемо, якщо зможемо, — сказав Роланд. — Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.
Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.
ЗАСПІВ:
ВІДСПІВ:
Дев’ятий куплет
ЕДДІ ПРИКУШУЄ ЯЗИКА
Каллаген з роду Ельда