Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен 25 стр.


— Ні. Якщо ти вважаєш, що нам варто поїхати побачитися з цим казкарем, то їдьмо. Хотілося б лише, аби ти сам розумів навіщо.

— Я гадаю так: коли ми туди приїдемо, то обидва все на місці й зрозуміємо.

Роланд кивнув, проте на вигляд залишався невдоволеним.

— Я знаю, що ти не менш за мене хочеш залишити цей світ — цей рівень Вежі. Отже, якщо ти дієш проти такого бажання, передчуття в тебе мусить бути дуже потужним.

Звісно, що так, але було також й дещо інше: він знову почув Сюзанну, сигнал знову долинув з її версії Доґана. Вона залишалася ув’язненою у власному тілі — принаймні так Едді зрозумів те, що вона намагалася йому повідомити, — але перебувала вона у 1999 році і з нею все було гаразд.

Сигнал прийшов, коли Роланд дякував Тауеру й Діпно за допомогу. Едді якраз був у ванні. Він зайшов туди відлити, та раптом забув про це і просто присів на закриту кришку унітаза, голова похилена, очі заплющені. Намагався передати їй зворотний сигнал. Намагався сказати їй, щоб спробувала пригальмувати Мію, якщо зможе. Від неї він отримав відчуття денного світла — Нью-Йорк о другій половині дня — і це було погано. Джейк з Каллагеном пройшли в Нью-Йорк крізь Незнайдені Двері вночі; Едді бачив це на власні очі. Вони, либонь, могли б їй допомогти, але тільки якщо Сюзанні вдасться пригальмувати Мію.

«Тримайся, — послав він, чи принаймні спробував послати звістку Сюзанні. — Тобі потрібно протриматися цей день, поки вона не відвела тебе туди, де збирається народити дитину. Чуєш мене, Сюзі? Чи ти чуєш мене? Дай мені відповідь, якщо чуєш. Джейк і отець Каллаген вже близько, ти мусиш триматися!»

«Червень, — відповів йому втомлений голос. — Червень 1999-го. Дівчата ходять з голими животами і…»

Пролунав стук Роланда у двері ванної кімнати, голос Роланда спитав, чи вже готовий Едді вирушати. До кінця дня вони мусять дістатися Черепахової алеї в Ловеллі — міста, куди, за Джоном Каллемом, найбільше вчащали нахожі, місцевості, де реальність, відповідно, стоншувалась, — але спершу вони планували заїхати у Бриджтон, щоб там, якщо пощастить, познайомитися з чоловіком, котрий, схоже, створив Доналда Каллагена і місто Салемз-Лот.

«Хохма буде, якщо Кінг зараз десь у Каліфорнії, пише там сценарій за своєю книжкою чи щось», — майнуло в голові Едді, але не вірилося йому в такий розвиток подій. Вони все ще перебували на шляху Променя, на шляху ка. Як, ймовірно, і сей Кінг.

— Вам, хлопці, варто поводитися обережно, — сказав Діпно. — Зараз тут повсюди мусить бути повно копів. Не кажучи вже про Джека Андоліні і рештки його веселої зграї.

— Якщо мова зайшла про Андоліні, — сказав Роланд, — гадаю, зараз саме час вам обом вирушити туди, де його нема.

Тауер наїжився. Едді саме цього від нього й очікував.

— Рушати зараз? Ви, певне, жартуєте! У мене список майже дюжини місцевих мешканців, котрі збирають книги — купують, продають, словом, трогують. Дехто з них розуміється на цьому, а хтось і…

Він зробив рух пальцями, ніби стриже невидиму вівцю.

— У Вермонті також можна знайти людей, котрі продадуть вам старі книжки зі своїх сараїв, — сказав Едді. — І не забувайте про те, як легко нам вдалося знайти вас. Саме ви, Кел, посприяли цьому.

— Він має рацію, — промовив Аарон, а оскільки Кельвін Тауер промовчав, опустивши голову, ніби вивчає власні туфлі, Діпно знову звернувся до Едді: — Проте, якщо нас зупинять місцеві констеблі або копи з поліції штату, ми з Келом принаймні можемо показати їм наші водійські права. Гадаю, у вас їх нема.

— Гадаєте правильно, — погодився Едді.

— І я також маю великі сумніви, ніби ви можете показати дозволи на носіння отих ваших страхітливо великих револьверів.

Едді поглянув вниз, на великий — і неймовірно древній — револьвер, що тулився до його стегна, і знову перевів погляд на Діпно.

— І тут ваша правда, — знову погодився він.

— Тож будьте обережні. Вам це не завадить, небезпечно те, що ви їхатимете з Іст-Стоунгема.

— Дякую, — кивнув Едді і простягнув руку. — Довгих днів і приємних ночей.

Діпно відповів рукостисканням і додав:

— Чудово сказано, але, боюся, останнім часом ночі в мене не вельми приємні і, якщо на медичному фронті скоро не трапиться перемін на краще, дні мої також не будуть надто довгими.

— Вони можуть бути набагато довшими, ніж ви гадаєте, — сказав йому Едді. — Я маю серйозні підстави вважати, що принаймні ще чотири роки ви протримаєтесь.

Діпно торкнувся пальцем свої губ, а потім вказав ним на небо.

— З вуст людини та до вуха Бога.

Поки Роланд ручкався з Діпно, Едді зробив крок до Кельвіна Тауера. На мить його взяв сумнів, він подумав, що букініст не захоче обмінятися з ним рукостисканням, але той простягнув йому руку. Знехотя.

— Довгих днів і приємних ночей, сей Тауер. Ви зробили правильно.

— Мене змусили, і ти це знаєш, — відповів Тауер. — Крамниці нема… ділянки нема… і майже закінчується перша справжня відпустка, яку я мав уперше за десять років…

— «Майкрософт», — раптом вигукнув Едді. А тоді: — Лимони.

Тауер моргнув.

— Вибачаюсь?

— Лимони, — повторив Едді і голосно зареготав.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Під кінець свого, здебільшого безглуздого, життя великий мудрагель і видатний покидьок Генрі Дін найбільшу насолоду отримував від двох речей: обдовбатися і обдовбаним патякати про те, як він зірве банк на фондовій біржі. В інвестиційних справах він вважав себе справжнім Е. Ф. Гаттоном.

— Лише одна є штука, братику, куди я майже сто відсотків ніколи не вкладатимуся, — сказав йому Генрі, коли вони якось сиділи удвох на даху. Незадовго до подорожі Генрі на Багами в ролі кокаїнового віслюка це було. — Одна є тема, в яку я майже в жодному довбаному разі не вкладу свої гроші, — це все оте комп’ютерне лайно, «Майкрософт», «Макінтош», «Саньйо», «Санкйо», «Пентіум» і таке подібне.

— А воно ж, здається, популярне, — вставив Едді. Не те, щоб його це цікавило, але чому б не підтримати розмову. — Особливо «Майкрософт». І вгору.

Генрі поблажливо розсміявся і показав, ніби дрочить.

— Мій член, ось що йде вгору.

— Але ж…

— Ага-ага, та знаю я, що людці товпами кидаються на це лайно. Задирають ціну. І коли я спостерігаю цей процес, знаєш, що я бачу?

— Ні, а що?

— Лимони!

— Лимони? — перепитав Едді, йому здавалося, ніби він уважно слухає Генрі, але зараз він дещо розгубився. Звісно, захід сонця того вечора був напрочуд гарним і вмазаний він був колосально.

— Саме їх! — уточнив Генрі, сідлаючи улюбленого коника. — Довбані лимони! Тебе хоч чогось вчили у школі, братику? Лимони — це такі маленькі тваринки, що водяться далеко, у Швейцарії, чи десь там ще. І час від часу — гадаю, кожні років десять, але я не певен — вони стають самогубцями і кидаються зі скель.

— О, — промовив Едді, прикушуючи собі щоку зсередини, щоб дико не розреготатися. — Ті лимони. А я думав, ти про ті, з яких чавлять лимонад.

— Дурень, — сказав Генрі, проте вибачливо добродушним тоном, яким великі й видатні подеколи обдаровують дрібних і дурненьких. — Коротше, моя думка така, що всі ті люди, котрі кубляться, інвестуючи у «Майкрософт», «Макінтош» і, ну, не знаю, у якийсь довбаний «Нервус-Норвус-Спід-Даял-Чіпс», всі вони тільки те й роблять, що збагачують Білла Гейтса та того Стіва довбаного грошовитого Джобса. Все це комп’ютерне лайно розвалиться і згорить не пізніше 1995 року, всі експерти так вважають, а люди ще й у них інвестують? Довбані лимони кидаються зі скелі у довбаний океан.

— Дійсно, довбані лимони, — погодився Едді і відкинувся спиною на все ще теплий дах, щоб Генрі не міг побачити, як нелегко йому утримуватися від реготу. Він бачив мільярди лимонів компанії «Санкіст», що дріботять до високих урвищ, всі вдягнені у червоні тренувальні шортики і маленькі білі кросівки, як у рекламному кліпі М&М по телевізору.

— Авжеж, але хотілося б мені, аби я вклався у той довбаний «Майкрософт» десь так року 1982-го, — сказав Генрі. — Ти можеш собі уявити, що акції, які тоді продавалися по п’ятнадцять баксів, тепер продаються по тридцять п’ять? От лажа!

— Лимони, — промовив мрійливо Едді, задивившись на вичахаючі кольори вечірньої зорі. Тоді йому залишалося жити менше місяця в своєму світі — в тому, де Кооп-Сіті розташовується у Брукліні, і завжди там був, — а в Генрі залишався всього місяць життя, крапка.

— Авжеж, — сказав Генрі, лягаючи поряд з ним. — Знав би ти, братику, як мені хотілося б потрапити у вісімдесят другий.

П'ЯТНАДЦЯТЬ

Раптом, не випускаючи руку Тауера зі своєї, він сказав:

— Я з майбутнього. Ви ж знаєте це, чи не так?

— Я знаю, що він мені сказав, що це так, — кивнув Тауер в бік Роланда, намагаючись звільнити руку. Та Едді не відпускав.

— Послухайте мене, Кел. Якщо послухаєте і діятимете, як я вам скажу, ви заробите вп’ятеро, а то і вдесятеро більше, ніж те ваше пустище може коштувати на ринку нерухомості.

— Вельми серйозна балачка людини, котра навіть шкарпеток не носить, — сказав Тауер, знову намагаючись звільнити руку. Але Едді не відпускав. Колись він не зміг би її втримати, подумалось йому, але тепер його руки стали сильнішими. І воля теж.

— Вельми серйозна балачка людини, котра бачила майбутнє, — уточнив він. — І те майбутнє належить комп’ютерам, Келе. Майбутнє за «Майкрософтом». Ви можете запам’ятати це?

— Я зможу, — сказав Аарон. — «Майкрософт».

— Ніколи не чув про такий бренд, — сказав Тауер.

— Не чули, — погодився Едді. — Бо його, либонь, ще навіть не існує. Але скоро з’явиться і стане великим. Комп’ютери, запам’ятали? Комп’ютери для кожного, чи принаймні так планувалося. Так буде плануватися. А очолюватиме це діло Білл Гейтс. Саме Білл, ніякого Вільяма.

Раптом йому промайнула думка, що оскільки цей світ відрізняється від того, де росли вони з Джейком, — світ Клаудії-і-Інесс Бахман, замість Берил Еванс, — то, можливо, в ньому великий комп’ютерний геній зватиметься не Гейтс, можливо, це буде якийсь Чін-Го-Фак чи ще хтозна-хто. Але він також розумів, що це малоймовірно. Цей світ був дуже близьким до його світу: ті самі машини, бренди («Кока-Кола» й «Пепсі», а не «Нозз-А-Ла»), портрети тих самих персон на грошах. Він гадав, що може покластися на Білла Гейтса (не кажучи вже про довбаного Джобса), що ті вигулькнуть там, де він сподівався.

З одного боку, його це навіть не обходило. Кельвін Тауер з багатьох поглядів був справжнім мудаком. Але з іншого — Тауер протистояв Андоліні й Балазару, скільки міг. Він утримав ділянку. І тепер у Роланда в кишені лежав договір на її продаж. Вони заборгували Тауеру справедливу відплату за те, що він її їм продав. Це ніяк не може стосуватися їхньої приязні чи неприязні до самого Кельвіна, що тільки на краще для нього.

— Отже, «Майкрософт», 1982-го ви зможете купити їхні акції по п’ятнадцять доларів. А 1987-го — де я, скажімо так, перебував на довгих канікулах — одна така акція коштуватиме вже тридцять п’ять. Підйом сто відсотків. Навіть трохи більше.

— Це лише ваші слова, — промовив Тауер, нарешті спромігшись звільнити свою руку.

— Якщо він це каже, — подав голос Роланд, — отже, це правда.

— Скажіть спасибі, — промовив Едді. Він усвідомив, що намовляв Тауера зробити великі інвестиції, базуючись на теревенях обдовбаного нарика, але вирішив, що наразі мав на це підстави.

— Гайда, — промовив Роланд, крутячи на свій манер пальцями. — Поїхали, якщо ми збираємося побачитись з тим письменником.

Едді прослизнув за кермо Джонової машини, раптом зрозумівши, що ніколи більше не побачить ні Тауера, ні Аарона Діпно знову. Ніхто з них не побачить, за винятком отця Каллагена. Почалися розставання.

— Удачі вам, — сказав він їм. — Хай вам щастить.

— І вам, — відповів Діпно.

— Так, — сказав Тауер, уперше його голос втратив буркотливість. — Щасти вам обом. Довгих днів і щасливих ночей, чи як там говориться.

Місця якраз вистачало розвернутися, не здаючи назад, тому Едді зрадів — він ще не зовсім був готовий до заднього ходу, поки ще ні.

У той час як Едді повертав машиною в напрямку Рокет-роуд, Роланд озирнувся через плече і помахав. Для нього це було абсолютно незвичайним жестом, і усвідомлення цього, либонь, відбилося на обличчі в Едді.

— Гра наближається до кінця, — промовив Роланд. — Все йде до того, заради чого я працював, чого чекав довгі роки. Наближається кінець. Я його відчуваю. А ти?

Едді кивнув. Це було схоже на той момент у музичній композиції, коли всі інструменти починають притьмом рухатися до якогось неминучого приголомшливого апофеозу.

— Що Сюзанна? — запитав Роланд.

— Ще жива.

— Мія?

— Усе ще править.

— Дитина?

— Ось-ось народиться.

— А Джейк? Отець Каллаген?

Едді зупинився посеред дороги, подивився в один бік, потім в інший, тоді повернув.

— Ні, — сказав він. — Від них мені нічого не долітало. А тобі?

Роланд похитав головою. Нічого, крім тиші, від закинутого кудись у майбутнє Джейка, котрого там можуть захистити лише колишній католицький священик та балакучий пухнастик. Роланд сподівався, що з хлопцем усе гаразд.

Чогось суттєвішого він йому наразі запропонувати не міг.

ЗАСПІВ:

Комала-ком-жу!
Мусиш перейти межу,
Як досягнеш того, що хотів,
Радій собі, не вдавай ханжу.

ВІДСПІВ:

Комала-ком-дев’ять!
Якщо хочеш ти своє узять,
Радій радо, скільки стачить сили,
Тільки мусиш зайти за межу хоча б на п’ядь.

Десятий куплет

СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА МОЯ

«Сьогодні після полудня в Парклендському меморіальному шпиталі помер Джон Фіцджеральд Кеннеді».

Цей голос, цей тужливий голос: голос Волтера Кронкайта уві сні.

«Останній стрілець Америки мертвий. О Дискордія».

ДВА

Коли Мія залишила кімнату № 1919 в нью-йоркському готелі «Плаза-Парк» (що невдовзі стане називатися «Регал ООН Плаза» за проектом «Сомбра»/ «Північний центр»), о Дискордія), Сюзанна знепритомніла. Непритомність перейшла в недобрий сон, заповнений немилосердними новинами.

ТРИ

Наступний голос належав Чету Ґантлі, співведучому програми «Ґантлі-Бринклі». Якимсь чином — вона не могла зрозуміти, чому так — цей голос також належав Ендрю, її водієві.

«Дьєм і Нгу мертві», — каже цей голос.

«Тепер же спускайте собак війни, починається повість горя, звідси й аж до Єрихонського пагорба шлях вимощено гріхом і кров’ю. Ах Дискордія! Чорне залізне дерево. Гайда, пожинаймо плоди!»

— Де я?

Вона роззирається довкола і бачить бетонну стіну, на якій тісняться вирізані імена, гасла і непристойні малюнки. Прямо посередині, там, де його одразу побачить той, хто сяде на тапчан, отаке вітання: ПРИВІТ НІГЕРЕ ЛАСКАВО ПРОСИMO ДО ОКСФОРДА НЕ ЗАТРИМУЙСЯ ТУТ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ!

У паху її слаксів волого. Білизна під штанами геть мокра, і вона пам’ятає чому: хоча поручителя під заставу було попереджено заздалегідь, копи тримали їх під замком якомога довше, радісно ігноруючи голоси тих, хто просився відвести їх до туалету. А в камерах ні унітазів, ні рукомийників, ані залізних відер. Не треба було бути чемпіоном телевікторини «Двадцять одно», аби зрозуміти: від них чекають саме того, щоб вони обмочилися, чекають, щоб вони на власній шкурі відчули власну тваринність, і врешті-решт це трапилося з нею, Одеттою Голмс…

Назад Дальше