Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен 12 стр.


Фолькен Лісового боялися Нескінченного лісу, і недаремно. Великий Рос був не першим лісорубом, що рушив Стежиною Залізних Дерев і не повернувся. Проте й любили вони його також, бо саме залізні дерева годували й одягали їх та їхні сім’ї. Люди розуміли (хоча ніхто вголос цього не казав), що ліс живий. І, як усім живим істотам, йому потрібно було їсти.

Уяви себе птахом, що ширяє понад велетенськими обширами незайманої природи. Згори вони можуть видаватися велетенською зеленою сукнею, такою темною, що відливає чорним. Уздовж подолу сукні йшла облямівка світлішого відтінку зелені — діброви дерев блоссі. А під ними, на найдальшому краю Північної Баронії, лежало село Лісове, остання твердиня цивілізації. Якось Тім запитав у батька, що таке цивілізація.

— Податки, — відповів Великий Рос і невесело розсміявся.

Більшість лісорубів далі дібров блоссі ніколи не заходили. Бо навіть там на них чигали несподівані небезпеки. Багато людей пропало в дібровах за ті роки, але деревина блоссі була варта ризику. То була прекрасна вузькошарова деревина, золотистого кольору і така легка, що ледь не в повітрі могла плавати. З неї робили чудові судна для озер і річок, але для моря вона не годилася — навіть помірного шторму корабель, побудований з дерева блоссі, не витримав би.

Для морських подорожей потрібне було залізне дерево, а за нього велику ціну платив Ходіак, покупець із Баронії, який двічі на рік приїжджав на тартак у Лісовому. Саме залізні дерева надавали Нескінченному лісу його зелено-чорного забарвлення, і лише найхоробріші лісоруби наважувалися йти по них у ліс, бо такі небезпеки чатували на Стежині Залізних Дерев — яка, мов голочка, ледве проколювала «шкіру» Нескінченного лісу, не забувайте про це, — що порівняно з ними змії, вервели та бджоли-мутанти з дібров блоссі здавалися безневинними.

Наприклад, дракони.

Так на одинадцятому році життя Тім Рос втратив тата. Не було більше сокири й щасливої монетки, що теліпалася на кремезній шиї Великого Роса на тонкому срібному ланцюжку. Невдовзі й клапоть землі в селі та своя місцина у світі могли зникнути. Бо в ті далекі часи, коли наставала пора Широкої Землі, разом з нею приїжджав Збирач податків з Баронії. З собою він привозив сувій пергаменту, на якому було записано прізвища всіх сімей у Лісовому, і навпроти кожного стояла цифра — сума податку. Якщо ви могли його сплатити (чотири, шість чи вісім срібних зливків, а для найбільшого з вільних володінь навіть один золотий), небезпека вас оминала. А якщо не могли, Баронія забирала у вас клапоть землі й виганяла у світ. І шукати справедливості було марно.

По півдня Тім проводив у хатині вдови Смек, яка навчала сільських дітей грамоти й за це отримувала платню харчами — найчастіше овочами, іноді шматком м’яса. Колись давно, ще до того як на неї напали криваві чиряки й з’їли половину обличчя (так перешіптувалися між собою діти, хоча ніхто їх насправді не бачив), вона була великою леді в маєтку барона далеко-далеко звідти (так казали батьки дітей, хоча ніхто насправді точно не знав). Нині ж вона носила вуаль і навчала красивих юнаків і навіть кількох дівчаток читати та тямити в науці сумнівної цінності, яку називали матматика.

Вдова була страхітливо розумною жінкою, яка не терпіла пустопорожніх балачок. Попри її вуаль і жахіття, що могло таїтися під нею, учні її любили. Та час від часу вона починала дрібно-дрібно труситися і кричати, що її бідна голова розколюється і що їй потрібно лягти. У такі дні вона відправляла дітей додому й часом наказувала їм передати батькам, що вона ні про що не шкодує, і найменше — про втрату свого прекрасного принца.

Через місяць після того, як дракон спалив Великого Роса на попіл, у сей Смек знову стався напад, і Тіму довелося вертатися зі школи додому раніше. Вже біля своєї хати, що звалася Мальовничою, він зазирнув у вікно кухні й побачив, що його мати поклала голову на стіл і плаче.

Він кинув грифельну дошку з матматичними задачами (ділення в стовпчик, якого він боявся та яке виявилося тим самим множенням, тільки навпаки) і щодуху помчав до матері. Вона підвела на сина погляд і спробувала всміхнутися. Між здійнятими догори кутиками її губ і заплаканими очима була така разюча відмінність, що Тіму на очі теж навернулися сльози. У неї був вигляд зацькованої жінки, яку посадили на ланцюг.

— Що таке, мамо? Що сталося?

— Просто думаю про твого батька. Іноді мені так його бракує. А ти чому так рано прийшов додому?

Тім почав було їй розповідати, та й замовк на півслові, бо побачив шкіряний гаманець на шворці. Вона прикрила його рукою, немовби для того, щоб сховати, а коли побачила, що він дивиться, то скинула зі столу собі на коліна.

Тім був хлопчиком аж ніяк не дурним, тому одразу нічого не сказав, а заварив чаю. Коли мати ковтнула трохи (з цукром, він наполіг, щоб вона вкинула в чашку, хоч у цукорниці його лишалося зовсім трішки) і заспокоїлася, він запитав у неї, що ще сталося.

— Я не розумію, про що ти.

— Чому ти рахуєш наші гроші?

— Майже нема чого рахувати, — відповіла вона. — Одразу після Жнив прийде Збирач податків. Еге ж, іще жарини в багатті не встигнуть згаснути, знаю я його. І що тоді? Цього року він зажадає шість срібних зливків, а може, й усі вісім, бо, кажуть, податки зросли. Певно, десь далеко звідси знову точиться якась дурна війна, солдати йдуть один на одного під прапорами. Так, просто чудово.

— Скільки в нас є?

— Чотири і шматочок п’ятого. Худоби, щоб продати, в нас нема, і жодної колоди залізного дерева, відколи твій батько загинув. Що нам робити? — І вона знову розплакалася. — Що нам робити?

Тім злякався не менше за неї, та позаяк іншого чоловіка, що міг би її втішити, не було, він стримав сльози й обійняв її за плечі, й заспокоїв, як міг.

— Якби в нас була його сокира і його монета, я би продала їх Дестрі, — нарешті сказала мати.

Від почутого Тім жахнувся, хоч сокира й щаслива монетка щезли, згоріли в тому самому лютому полум’ї, що забрало їхнього веселого добросердого хазяїна.

— Ти б цього нізащо не зробила!

— Зробила б. Аби зберегти його землю і хатину. Бо це те, про що він справді піклувався, як і про нас із тобою. Якби він зараз був з нами, він би сказав: «Уперед, Нел, сміливо, бо в Дестрі є тверда монета». — Вона зітхнула. — Але Збирач податків з Баронії прийде і наступного року… і через рік… — Вона затулила обличчя долонями. — Ох, Тіме, нас виженуть з дому, і я нічого не можу вигадати, щоб цьому зарадити. А ти?

Тім би віддав усе, що мав (а мав він украй мало), аби їй щось відповісти, але не міг. Єдине, що він міг, — спитати, скільки ще часу в них є, поки в Лісовому з’явиться на високому чорному коні Збирач податків, сидячи в сідлі, що коштувало більше, ніж Великий Рос заробляв за двадцять п’ять років, ризикуючи життям на тій вузькій дорозі, що звалася Стежиною Залізних Дерев.

Нел підняла чотири пальці.

— Ось скільки тижнів, якщо погода буде ясною. — Підняла ще чотири. — От стільки, як задощить і він затримається у Серединних селах. Вісім тижнів — це найбільше, на що ми можемо сподіватися. А тоді…

— Щось станеться до того, як він приїде, — впевнено промовив Тім. — Тато завжди казав, що ліс завжди обдаровує тих, хто його любить.

— Поки що я бачила тільки, як він забирає, — Нел знову затулила обличчя. Тім хотів було обійняти її за плечі, та вона тільки головою похитала.

Тім побрів надвір, щоб підняти свою грифельну дошку. Ще ніколи в житті йому не було так сумно і страшно. «Щось обов’язково станеться, і все зміниться, — подумав він. — Будь ласка, нехай усе зміниться».

Найгірше у бажаннях — це те, що іноді вони збуваються.

Пора Повної Землі у Лісовому видалася розкішною. Навіть Нел це розуміла, хоча багатий врожай був для неї мов ніж у серце. Наступного року вони з Тімом могли стати збирачами цього врожаю, ходити від поля до поля з брезентовими рюкзаками за спинами, все більше віддаляючись од Нескінченного лісу. І через це краса літа здавалася їй нестерпною. Ліс був страхітливим місцем, яке забрало в неї чоловіка, проте то було єдине місце, яке вона добре знала. Вночі, коли вітер віяв з півночі, він прокрадався до її ліжка у відчинене вікно, мов коханець, приносячи з собою особливі пахощі, і серед них особливо вирізнявся один аромат — солодкий і гіркий водночас, мов кров з полуницями. Іноді уві сні їй ввижалися глибокі улоговини й потаємні коридори лісу, і сонячне світло, таке розсіяне, що сяяло тьмяно, мов стара позеленіла мідь.

«Пахощі лісу, коли вітер з півночі, навіюють видіння», — казали старі фолькен. Нел не знала, правда це чи балачки бабусь, але точно знала, що запах Нескінченного лісу несе в собі як життя, так і смерть. А ще знала, що Тім любив його так само, як колись — його батько. Як і вона сама (хоча частенько проти своєї волі).

Вона потайки боялася того дня, коли син виросте досить високим і сильним, щоб піти тією небезпечною стежиною з батьком, але тепер вона шкодувала, що той день не настане ніколи. Сей Смек з її матматикою — це все було дуже добре, але Нел знала, чого насправді хоче її син, і ненавиділа дракона, котрий усе це у нього забрав. А може, то була дракониха, котра всього-на-всього оберігала своє яйце. Але Нел усе одно її ненавиділа. Вона від душі сподівалася, що луската жовтоока сука проковтне власне полум’я, як мовилося у давніх легендах, і вибухне.

Не так багато днів минуло, відколи Тім прийшов додому раніше і застав матір у сльозах, як до Нел завітав Великий Келз. Тім на два тижні пішов на підробітки — помагати фермеру Дестрі косити сіно, тож вона була сама у себе в садку, полола, стоячи навколішки, бур’ян. Забачивши друга й колишнього напарника свого небіжчика-чоловіка, вона зіп’ялася на ноги і витерла брудні руки об брезентовий фартух, що його називала веддікеном.

Одного погляду на його чисті руки й ретельно підстрижену бороду було достатньо, щоб зрозуміти, навіщо він прийшов. Колись давно-предавно Нел Робертсон, Джек Рос і Берн Келз зростали разом і були друзями-нерозлийвода. «Цуценята з різних приплодів», — часом казали селяни, коли бачили їх трьох разом. У ті дні вони були нерозлучні.

Коли настала юнацька пора, обидва хлопці закохалися в неї. Вона любила обох, проте пристрасть відчувала до Великого Роса, за Великого Роса вийшла заміж і лягла з ним у ліжко (хоча чи саме в такому порядку все відбувалося, ніхто не знав, та й усім було однаково). Великий Келз прийняв це, як належить чоловікові. Він стояв коло Роса на весіллі й огорнув їх шовковою мотузкою, коли священик закінчив церемонію і вони рушили проходом. І коли знімав її біля дверей (хоча кажуть, що насправді вона повністю не знімається ніколи), то поцілував їх обох і побажав їм цілого життя довгих днів і приємних ночей.

Хоча день, коли Келз прийшов до неї в садок, видався жарким, на ньому був піджак з тонкого чорного сукна. З кишені він витяг недбало скручений клубок шовкової мотузки. Вона знала, що він це зробить. Жінка завжди знає. Навіть якщо вона довго була у шлюбі, жінка знає, а Келз ніколи не переставав її кохати.

— Вийдеш за мене? — спитав він. — Якщо вийдеш, я продам свою хату старому Дестрі — він хоче її купити, бо вона поряд з його східним полем. А ця лишиться нашою. Скоро приїде Збирач, Нелі, і він простягне руку. А як ти без чоловіка її наповниш?

— Ніяк, ти ж знаєш.

— То скажи мені — розмотаємо мотузку?

Вона нервово витерла руки об веддікен, хоча вони вже й так були чисті, наскільки чистими могли бути без води зі струмка.

— Мені… мені треба подумати.

— А про що тут думати? — Він витяг з кишені свою нашийну хустину, охайно складену, а не пов’язану на шиї по-лісорубському, і промокнув нею чоло. — Або ти виходиш за мене і ми далі живем собі в Лісовому, все, як завжди, я знаходжу для хлопчика підробіток, хоча він занадто малий для лісу. Або ви з ним ідете у світ. Я можу поділитися, але дати вам мені нема чого, навіть якби й хотів. У мене лише одна хата, яку я можу продати.

«Він намагається купити мене, щоб заповнити порожнє місце у ліжку, яке залишила Мілісент», — подумала вона. Але негарно було думати таке про чоловіка, якого вона знала задовго до того, як він став чоловіком, про того, хто багато років працював пліч-о-пліч з її коханим чоловіком у темних і небезпечних хащах на краю Стежини Залізних Дерев. «Один пильнує, другий працює, — казали старожили. — Триматися завжди разом і ніколи нарізно». Тепер, коли Джека Роса не було, Берн Келз пропонував їй зійтися з ним. То було природно.

І все ж вона вагалася.

— Приходь завтра о цій же порі, якщо не передумаєш, — сказала йому Нел. — Тоді я й дам тобі відповідь.

Йому це не сподобалося. Вона побачила, що йому не сподобалося. У нього в очах промайнуло щось таке, що вона час від часу помічала, коли була ще зовсім юною дівчиною і до неї залицялися двоє симпатичних хлопців, через що заздрили всі подруги. Цей погляд змусив її завагатися, попри те що зовні Келз був схожий на янгола, який пропонував їй (і Тіму, авжеж) вихід зі страшної скрути, яку спричинила смерть Великого Роса.

Напевно, він зрозумів, що вона побачила цей вираз, бо очі опустив. Він втупився в свої ноги і якийсь час їх уважно вивчав, а коли знову підвів погляд, то вже всміхався. Усмішка робила його симпатичним, майже таким самим, як у молодості… але не таким симпатичним, як Джек Рос.

— Тоді завтра. Але не пізніше. У Західних землях ходить прислів’я: «Довго не роздумуй над тим, що тобі пропонують, бо в кожної цінної речі є крила і вона може полетіти геть».

Вона помила руки в струмку і трохи постояла, вдихаючи солодкувато-кислі пахощі лісу, потім зайшла в хатину і лягла на ліжко. Для Нел Рос було нечувано приймати горизонтальне положення, поки сонце ще було на небі, але їй треба було багато обміркувати і багато згадати з тих часів, коли двоє лісорубів змагалися за її поцілунки.

Навіть якби кров штовхала її до Берна Келза (у ті дні він ще не був Великим Келзом, хоча його батько був мертвий, замордований у лісі вуртом чи ще якоюсь потворою з нічних кошмарів), а не до Джека Роса, вона не була впевнена, чи схотіла б із ним розмотати мотузку. Тверезим Келз був добродушний і любив посміятися, та коли випивав, то ставав сердитий і пускав у хід кулаки. А випивав він у ті дні частенько. Після того як Рос і Нел побралися, його запої стали довшими і частішими, у багатьох випадках він прокидався в тюрмі.

Джек доволі довго це терпів, але після запою, в якому Келз розтрощив майже всі меблі в салуні й відключився, Нел сказала чоловікові, що треба щось робити. Великий Рос неохоче погодився. Він визволив свого напарника й давнього друга з-за ґрат (як і багато разів до того), але цього разу він поговорив з ним відверто замість просто сказати Келзу піти залізти в струмок і сидіти там, поки в голові не проясниться.

— Послухай мене, Берне, обома вухами. Ти був моїм другом, відколи я почав ніжками чеберяти, і напарником, відколи ми достатньо подорослішали, щоб самостійно перейти від блоссі до залізних дерев. Ти прикривав мене зі спини, я — тебе. Коли ти тверезий, нема людини, якій би я більше довіряв. Та коли ти заливаєш у горлянку дешеве віскі, то стаєш не надійніший за ту трясовину. Я не можу сам ходити в ліс, і все, що я маю — все, що ми обидва маємо, — опиниться під загрозою, якщо я не зможу на тебе покластися. Я не хочу шукати нового напарника, але попереджаю: в мене жінка і скоро буде дитина, тому я робитиму те, що робити мушу.

Келз іще кілька місяців пиячив та буянив, неначе хотів позлити свого давнього друга (і новоспечену дружину давнього друга). Великий Рос уже був на межі того, щоб розірвати їхні партнерські стосунки, коли сталося диво. Диво було невеличке, не більш ніж п’ять футів заввишки від п’ят до маківки, і звалося Мілісент Редхауз. Те, чого Берн Келз не хотів зробити заради Великого Роса, він зробив заради Міллі. Коли вона померла під час пологів через шість пір року (а невдовзі після неї і дитинка — ще до того, як рум’янець від зусиль зійшов зі щік бідолашної померлої, як по секрету сказала Нел повитуха), Рос поринув у похмурі роздуми.

— Тепер він знову візьметься за пиятику, і лише богам відомо, що з ним буде.

Та Великий Келз лишався тверезим, а коли, йдучи у справах, проминав салун Ґітті, то переходив на інший бік вулиці. Він сказав, що то було передсмертне прохання Міллі, й порушити його означало б спаплюжити її пам’ять.

«Я радше помру, ніж знов перехилю чарчину», — сказав він.

Назад Дальше