Обіцянку свою він виконав… але іноді Нел ловила на собі його погляд. Він ніколи не торкався її (принаймні інтимних чи занадто сміливих дотиків не було) і не пробував поцілувати, крім як на Святі Жнив, але вона відчувала його погляди. Так чоловік дивиться не на друга і не на дружину друга. Так чоловік дивиться на жінку.
Тім повернувся додому за годину до заходу сонця. До кожного дюйма його спітнілої шкіри поприлипали соломинки, але був він щасливий. Фермер Дестрі заплатив йому паперовими грішми, які приймали у сільській крамниці, й сума була чималенька. А добра фермерова дружина додала мішечок своїх солодких перців і в’ялених томатів. Нел узяла гроші й мішечок, подякувала сину, поцілувала, дала величенький брутербот і відправила до джерела купатися.
Він стояв у холодній воді, а попереду, куди око сягало, слалися вкриті туманом поля між Внутрішніми Бароніями та Ґілеадом. Ліворуч темнів ліс, що починався менш ніж за колесо звідти. Навіть опівдні там панували сутінки — так його батько казав. На згадку про батька хороший настрій — від того, що йому заплатили як дорослому чоловіку (ну майже як дорослому) за день роботи, — втік від нього, як вибігає через дірку в мішку зерно. Ця журба його навідувала часто, але завжди заставала зненацька. Він сів на великий камінь, підтягнув коліна до грудей і поклав голову на руки. Потрапити в лапи дракона так близько до краю лісу було малоймовірно і страшенно несправедливо. Але таке вже бувало. Його батько був не перший і не останній.
Через поля долинув до нього голос матері — вона кликала його додому на справжню вечерю. Тім радісно гукнув у відповідь і став на камінь, щоб похлюпати собі в очі холодною водою, бо вони набрякли, хоча сліз він не проливав. Потім швидко вдягнувся і припустив угору схилом. Уже спустилися сутінки, тож мати запалила лампи, і тепер вони відкидали в її охайний маленький садочок довгі прямокутники світла. Втомлений, але знову радісний (бо хлопчики завжди подібні до флюгерів, так-так), Тім побіг на затишне світло домівки.
Коли повечеряли і нечисленні тарілки спорожніли, Нел сказала:
— Тіме, я маю побалакати з тобою як мати з сином… і трохи більше. Ти вже досить дорослий, щоб працювати, і невдовзі твоє дитинство скінчиться… раніше, ніж я сподівалася… тож ти маєш право голосу в тому, що відбувається.
— Мамо, це ти про Збирача податків?
— І про нього теж, але я… я маю дещо інше на думці. — Вона мало не сказала «боюся» замість «маю на думці», але чого їй було боятися? Перед нею постала необхідність прийняти непросте рішення, важливе рішення, але що її могло лякати?
Вона повела його до вітальні (такої крихітної, що Великий Рос майже торкався протилежних стін, коли ставав посередині й витягував руки), і там, сидячи перед холодним вогнищем (бо то була тепла ніч Повної Землі), розповіла йому про розмову, що відбулася між нею та Великим Келзом. Тім здивовано слухав, і в душу йому закрадався неспокій.
— Отож, — сказала Нел, коли закінчила. — Що ти думаєш? — Та перш ніж він встиг відповісти (мабуть, вона побачила на його обличчі тривогу, яку відчувала в душі), вона квапливо додала: — Він хороший чоловік і був твоєму татові радше братом, ніж товаришем. Я вірю, що він любить мене і тебе теж.
«Ні, — подумав Тім, — я лише доважок для нього. Він ніколи на мене й не гляне. Хіба що коли я був з татом. Чи з тобою».
— Мам, я не знаю. — Думка про те, що в них удома оселиться Великий Келз (і лежатиме поряд з мамою на татовому місці), викликала у нього дивне відчуття в шлунку, неначе вечеря не вляглася як слід. А насправді вона вже трохи заважала.
— Він покинув пити. — Тепер вона неначе розмовляла сама з самою, а не з сином. — Багато років тому. У молодості він був невгамовний, але твій тато його напоумив. І, звісно, Мілісент.
— Може, й так, але їх більше нема, — зауважив Тім. — А ще, ма, він не знайшов собі напарника, щоб різати залізні дерева. Він ходить у ліс сам-один, а це смертельно небезпечно.
— Ще рано, — сказала вона. — Він знайде собі напарника, він же сильний і знає, де хороші ділянки. Твій батько показав йому, як їх знаходити, коли вони ще тільки починали. А біля того місця, де кінчається стежина, є загорожа.
Тім розумів, що все це так, але не був упевнений, що Келз знайде собі напарника. Йому здавалося, що інші лісоруби уникали його. Вони начебто робили це несвідомо — так людина, що добре знає ліс, обходить десятою дорогою кущ отруйного терну, навіть як кутиком ока забачить.
«Може, я все це вигадую», — подумав Тім.
— Не знаю, — сказав він. — Мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.
Нел нервово розсміялася.
— Від кого, в ім’я Повної Землі, ти це почув?
— Від тебе.
Вона всміхнулася.
— Так, певно, твоя правда. Язик у мене мов те помело. Але ранок мудріший од вечора, завтра буде видніше.
Однак тієї ночі ні Нел, ні Тім майже не склепили повік. Тім лежав і думав, як це — мати Великого Келза за вітчима. Чи буде він добрий до них? Чи братиме Тіма в ліс, щоб навчити премудростей життя лісоруба? Це було б чудово, подумав він, та чи мама схоче, щоб він працював у лісі, який забрав у неї чоловіка? Чи вона б хотіла, щоб він лишився на півдні від Нескінченного лісу? Став фермером?
«Дестрі дуже хороший, мені він подобається, — подумав Тім, — але я б нізащо в житті не став фермером. Адже Нескінченний ліс так близько, а в світі так багато цікавого, що можна побачити».
Нел лежала за стіною, наодинці з власними невтішними думками. Переважно вона міркувала над тим, яким буде її життя, якщо вона відмовить Келзу і їх виженуть у світ, далеко від єдиної домівки, яку вони знали. Яким стане їхнє життя, коли приїде на високому чорному коні Збирач податків з Баронії, а їм не буде чим йому заплатити.
Наступний день видався ще жаркішим, проте Великий Келз прийшов у тому самому чорному піджаку з тонкого сукна. Обличчя в нього було червоне і масне. Нел переконала себе в тому, що запах ґрафу в його віддиху їй лише ввижається. Та якби й не ввижався, що з того? То був лише міцний сидр. Якому чоловіку не закортіло б ковтнути трохи перед тим, як почути рішення жінки? До того ж вона це рішення прийняла. Майже.
Не встиг він і запитання своє поставити, як вона заговорила до нього зухвало. Так зухвало, як тільки могла.
— Син нагадав мені, що мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.
Великий Келз спохмурнів, хоча що його роздратувало: згадка про хлопчика чи шлюбна петля, — вона не знала.
— Еге ж, і що з того?
— Чи будеш ти добрим до Тіма й до мене?
— Еге ж, буду, яким тільки зможу добрим. — Він спохмурнів ще більше. Нел не могла втямити, злість то була чи збентеження. Їй хотілося сподівалася, що збентеження. Чоловікам, що різали, рубали дерева й боролися зі звіриною в лісових хащах, завжди було непереливки, коли йшлося про справи любовні. І від думки про те, що Великий Келз розгубився, її серце розкрилося йому назустріч.
— Даєш слово? — спитала вона.
Зморшки розгладилися. У чорній охайно підстриженій бороді зблиснули білі зуби — він усміхнувся.
— Еге ж, клянуся всім найдорожчим.
— Тоді я згодна.
Отож вони побралися. На цьому більшість історій закінчується. Але ця, хоч як сумно це казати, тільки починається.
На весіллі рікою лився ґраф, і як на людину, яка більше не вживала спиртного, Великий Келз залив собі в горлянку добрячу порцію. За всім цим стривожено спостерігав Тім. Але його мати наче й не помічала. Ще одне викликало в Тіма неспокій — на весілля прийшло дуже мало інших лісорубів, хоча була п’ятниця. Якби він був не хлопчиком, а дівчинкою, то спостеріг би ще дещо. Декілька жінок, яких Нел вважала своїми подругами, дивилися на неї зі стриманою жалістю.
Тієї ночі, коли було вже далеко за північ, Тім прокинувся від глухого удару і крику. Йому це могло наснитися, та схоже було, що ті звуки долинули з-за стіни, з кімнати, яку його мати тепер ділила (хоч як важко було в це повірити) з Великим Келзом. Тім лежав, дослухаючись, і мало не заснув знову, аж раптом почув тихий плач. І одразу ж за цим прозвучав голос його новоспеченого вітчима, тихий і сердитий:
— Та заткнися ти. Тобі не було боляче, не придурюйся, крові нема. А мені вставати завтра з птахами.
Плач стих. Тім прислухався, але більше не розмовляли. Невдовзі по тому, як Великий Келз захропів, заснув і сам Тім. А вранці, коли мати стояла біля плити і смажила яєчню, він побачив у неї на руці з внутрішнього боку, трохи вище ліктя, синець.
— Нічого страшного, — заспокоїла його Нел. — Я вставала вночі до вітру і вдарилася об стовпчик ліжка. Доведеться звикати знаходити дорогу в темряві, я ж тепер не сама.
«Так, оце мене й лякає», — подумав Тім.
Коли настала друга п’ятниця його шлюбного життя, Великий Келз узяв Тіма з собою до будинку, який тепер належав Болді Андерсону, ще одному багатому фермеру Лісового. Поїхали вони на Келзовій підводі. Мули, не змушені тягти колоди чи дошки залізного дерева, ступали легко — того дня підвода була порожня, тільки дві-три маленькі купки тирси лежали в задній частині, та ще витав невитравний кисло-солодкий запах лісових хащ. Із зачиненими віконницями та високою нескошеною травою, що вимахала аж до поколотих дощок ґанку, колишня хата Келза мала сумний і покинутий вигляд.
— От заберу свої ґунна, і нехай Болді розбирає все це добро на дрова, як на те його воля, — пробурчав Келз. — Про мене.
Як виявилося, з хати він хотів забрати лише дві речі: брудний старий ослінчик і велику шкіряну валізу з ременями та мідним замком. Вона лежала у спальні. Келз попестив її так, наче то був хатній улюбленець.
— Цього я покинути не можу, — сказав він. — Ніколи й нізащо. Це було батькове.
Тім допоміг йому витягти валізу надвір, але основна робота дісталася Келзу. Валіза була дуже важка. Коли вона опинилася у підводі, Великий Келз нахилився вперед, спершись на коліна, обтягнені наново (і охайно) зашитими штаньми. Врешті-решт, коли зі щік йому зійшли пурпурові плями, він знову попестив валізу. «А до моєї мами він ніколи не був такий ніжний», — подумав Тім.
— Усе, що я маю, помістилося в одну валізу. Що ж до хати, то чи Болді дав мені справедливу ціну? — Він з викликом поглянув на Тіма, немов чекав, що той буде заперечувати.
— Не знаю, — обережно відказав Тім. — Люди кажуть, сей Андерсон не щедрий.
Келз неприємно розсміявся.
— Не щедрий? Не щедрий? Та він скупий, як незайманиця на любощі, от він який. Нє, нє. Мені дісталися крихти замість скибки, бо він знав, що я не можу ждати. Поможи закріпити задній борт, хлопче, і гляди не байдикуй мені.
Тім лежнем не був. Він міцно прив’язав свій край борта мотузкою ще до того, як Келз спромігся закріпити свій — неохайним вузлом. Якби Тім зробив такий, батько б його висміяв. Коли він нарешті закінчив, то знову якось дивно погладив свою валізу.
— Усе тепер тут, усе, що в мене є. Болді знав, що мені потрібне срібло до Широкої Землі, знав чи ні? Скоро приїде старий «сам-знаєш-хто», і приїде з простягнутою рукою. — Він сплюнув собі між старі потерті чоботи. — А все твоя мати винна.
— Мама? Чому? Хіба ви не хотіли з нею побратися?
— Не пащекуй, хлопче. — Келл подивився на свою руку, неначе здивований, що вона стислася в кулак, і розтиснув пальці. — Малий ти ще, щоб розуміти. От виростеш і зрозумієш, як жінка може з чоловіка все до останнього грошика витрусити. Все, вертаймося.
Дорогою до козел він зупинився і глянув через валізу на хлопчика.
— Я люблю твою маму, і будь задоволений.
А коли мули припустили головною вулицею села, Великий Келз зітхнув і додав:
— Я й твого батька любив, мені його бракує. Без нього в лісі вже якось не так, та й сумно бачити, як Місті та Бітсі переді мною по стежині біжать.
Після таких слів Тімове серце (хоч і мимо його волі) трохи розкрилося назустріч кремезному сутулому чоловіку, який тримав у руках віжки. Та не встигло це почуття як слід розквітнути, як Великий Келз знову заговорив.
— Годі вже з тебе науки у тої прицуцуватої вдовиці. Уся така у вуалі, а трясеться так, що й не знаєш, як вона собі сраку підтирає, коли посере.
Тімове серце з грюкотом захряслося у грудях. Він любив дізнаватися все нове, і вдову Смек теж любив — з її вуаллю, тремтінням рук і всім таким іншим. Йому стало сумно, що про неї відгукуються так грубо і жорстоко.
— А що я маю робити? Іти в ліс із вами? — Він міг себе уявити на татовій підводі, за спинами у Місті й Бітсі. Але це було б непогано. Так, дуже навіть непогано.
Келз розреготався.
— Ти? У ліс? Та тобі ще дванадцяти нема.
— Мені буде дванадцять у наступному м…
— Ти й у двадцять чотири не будеш досить великим, щоб рубати дерева на стежині, бо ти в маму вдався і все життя будеш Малим Росом. — Знову регіт, від якого Тіму кров прилила до обличчя. — Ні, хлопче, я випросив тобі місце на тартаку. Щоб дошки складати, ти не надто малий. Почнеш, коли врожай зберуть, до першого снігу.
— А що каже мама? — Тім старався, щоб його голос не звучав надто зажурено, та нічого не міг із собою вдіяти.
— А їй права голосу ніхто не давав. Я її чоловік, і тільки я буду все вирішувати. Вйо! — хльоснув він віжками по спинах мулів, що повільно брели дорогою.
Через три дні Тім пішов на тартак з одним із хлопців Дестрі — Соломою Віллемом, якого так прозвали через те, що волосся в нього було майже безбарвне. Їх обох найняли складати дошки (хоча поки що їхньої допомоги ніхто не потребував), та й то на неповний день, принаймні попервах. Тім узяв з собою мулів свого батька, щоб вони могли розім’ятися, і хлопці верталися додому поряд.
— Ти ж казав, що твій новий батя не п’є, — сказав Віллем, коли вони проминали салун Ґітті, що опівдні стояв наглухо зачинений, і дешеве піаніно в ньому мовчало.
— Він і не п’є, — відповів Тім, але сам згадав весілля.
— Правда? Тоді мужик, якого мій старший брат бачив, як той вивалював із того генделика вчора вночі, був, ма’ть, вітчимом іншого хлопчика-сироти, бо Ренді сказав, що він був п’яний, як свинюка, і ригав через конов’язь. — Сказавши це, Віллем хльоснув себе підтяжками, як завжди, коли думав, що мудро висловився.
«Дарма я не змусив тебе вертатися в місто пішки, вилупку дурний», — подумав Тім.
Тієї ночі мати знову його розбудила. Тім рвучко сів у ліжку, опустив ноги на підлогу. І застиг. Голос Келза звучав тихо, але стіна між двома кімнатами була тонка.
— Заткнися, жінко. Якщо розбудиш малого і він приплентається сюди, перепаде тобі ще й не так.
Плач припинився.
— Я не хотів, ну вийшло так. Зайшов з Меллоном випити імбирного пива і послухати про його нову ділянку, а тут раз — і хтось поставив переді мною склянку віскі. Я й незчувся, як воно полилося мені в горлянку, а далі нічого не пам’ятаю. Такого більше не буде. Слово тобі даю.
Тім знову ліг, сподіваючись у душі, що це правда.
Він подивився вгору, на стелю, якої не бачив у темряві, й слухав, як ухкає сова, і чекав або сну, або перших променів ранкового сонця. І думалося йому про те, що якщо поганий чоловік ступить у шлюбну мотузку з жінкою, то це буде не мотузка, а зашморг. Він молився, щоб такого не сталося з його матір’ю. Він уже розумів, що не може симпатизувати новому її чоловікові, не кажучи вже про те, щоб полюбити його, але, можливо, матері вдавалося і те, й те. Жінки були інакші. Добріші серця мали.
Коли світанок забарвив небо, Тім усе ще крутив у голові ці довгі думки, та врешті-решт заснув. Того дня на обох руках у матері були синці. Схоже, стовпчик ліжка, яке вона тепер ділила з Келзом, став дуже моторним.
Повна Земля поступилася місцем Широкій, як і мусило бути. Тім і Солома Віллем пішли працювати — складати дошки на тартаку, але тільки три дні на тиждень. Бригадир, пристойний сей на ім’я Руперт Венн, сказав, що їм можуть дати більше робочих годин, якщо снігу випаде небагато і зимова вирубка буде хорошою — тобто достатньо багато буде колод залізного дерева, що їх лісоруби, такі як Келз, привозили з лісу.