— Виродок! — закричав Тім. — Не смій бити мою маму, більше ніколи не смій!
Коли Келз так само вдарив його навідліг, болю він не відчув, але перед очима спалахнула біла блискавиця. Коли світло розсіялося, він побачив, що лежить у калюжі поряд з мамою. Він був оглушений, у вухах дзвеніло, та все одно ключ, немов жарина, пропікав йому кишеню.
— А най би ви обоє в Ніс провалилися! — гаркнув Келз і пішов у дощ. За ворітьми він повернув праворуч, у бік короткої головної вулиці села. Тім не сумнівався, що подався вітчим до Ґітті. Усю ту Широку Землю він не пив (принаймні наскільки було відомо Тіму), але того вечора не втримається від випивки. І на сповненому скорботи обличчі матері (мокрому від дощу, волосся безсило поприлипало до почервонілої забризканої гряззю щоки) Тім прочитав, що вона теж це зрозуміла.
Хлопчик обійняв маму за талію, а вона його — за плечі. І так вони повільно побрели вгору сходами та зайшли в хату.
Вона не так сіла на стілець коло кухонного стола, як упала на нього. Тім налив у миску води, змочив рушника і ніжно приклав мамі до щоки, яка вже помітно розпухла. Трохи потримавши рушник біля щоки, вона без слів віддала його синові. Щоб зробити їй приємне, Тім узяв його і собі приклав до щоки. Рушник приємно холодив шкіру і трохи тамував гаряче пульсування.
— Гарненьке дільце, скажи? — спитала мати, щосили намагаючись, щоб її голос звучав невимушено. — Жінку побив, хлопчика вдарив, сам пішов у шинок.
Тім гадки не мав, що на це відповідати, тому промовчав.
Нел підперла голову долонею і втупилася у стіл.
— Я все зіпсувала. Я була налякана і не могла як слід усе обдумати, але це не виправдання. Краще нам було піти у світ.
Щоб їх вигнали? Забрали клапоть землі? Чи не досить і того, що татова сокира і щаслива монетка пропали? Втім, мама мала рацію в одному: усе було зіпсовано.
«Але в мене є ключ», — подумав Тім і намацав пальцями в кишені штанів обриси ключа.
— Куди він подався? — спитала Нел, і Тім зрозумів, що вона не Берна Келза мала на увазі.
За одне-два колеса на стежині. Де він чекатиме на мене.
— Не знаю, мамо. — Скільки він себе пам’ятав, то був перший раз, коли він збрехав їй.
— Зате ми знаємо, куди пішов Берн, так? — Вона розсміялася і одразу ж скривилася від болю в щоці. — Він обіцяв Міллі Редхауз, що більше ніколи не питиме, і мені обіцяв. Але він слабкий. Чи… чи це я слабка? Думаєш, це я його до цього довела?
— Ні, мамо. — Але Тіму здалося, що частка правди в цьому є. Не в її розумінні — вона не пиляла його, не розводила бруд у хаті, не відмовляла в тому, що чоловіки й жінки роблять у темряві, — а якось інакше. Тут була загадка, і йому стало цікаво, чи ключ у кишені допоможе її розв’язати. Щоб утриматися від спокуси торкнутися його знову, він підвівся й пішов у комору. — Що б ти хотіла з’їсти? Може, яєчню? Я посмажу, якщо хочеш.
Мама кволо всміхнулася.
— Спасибі, синку, але я не голодна. Піду краще полежу. — Трохи похитуючись, вона встала.
Тім допоміг їй дійти до спальні. Там вдав, що його зацікавило щось за вікном, поки вона знімала забризкану брудом сукню і надягала нічну сорочку. Коли Тім знову обернувся, мама вже лежала під ковдрою. І поплескала по матрацу коло себе, як іноді робила, коли він був маленький. У ті дні часом тато лежав у ліжку біля неї у своїх довгих кальсонах лісоруба і курив самокрутку.
— Я не можу його вигнати, — сказала вона. — Якби могла, то вигнала б, але тепер, коли ми розмотали мотузку, ця хата більше належить йому, ніж мені. Закон може бути жорстоким до жінки. Раніше я не мала причин думати про це, але тепер… тепер… — Її погляд став скляним і відстороненим. Невдовзі вона мала заснути, і, напевно, це було добре.
Він поцілував її в неушкоджену щоку і хотів було встати, та мати його спинила.
— Що тобі сказав Збирач?
— Спитав, чи мені подобається новий вітчим. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Мені було страшно.
— Коли він накрив тебе своїм балахоном, я теж перелякалася. Я думала, він хоче забрати тебе з собою, як Червоний король у давній легенді. — Вона заплющила очі й знову їх розплющила, дуже поволі. І тепер у них з’явилося щось схоже на жах. — Я пам’ятаю, як він приїхав до мого батька, коли я була маленькою дівчинкою, ще пішки під стіл ходила. Чорний кінь, чорні рукавички й плащ, сідло зі срібними сіґулами. Його бліде лице часто снилося мені в кошмарах, таке воно було довге. І знаєш що, Тіме?
Хлопчик повільно похитав головою.
— Він досі возить ту саму срібну миску ззаду на сідлі, бо тоді я її теж бачила. Двадцять років минуло — еге ж, двадцять і ще бозна-скільки, — але виглядає він так само. Не постарів ні на день.
Її очі знову заплющилися. І цього разу вже не розплющувалися, тож Тім тихенько вийшов з кімнати.
Пересвідчившись, що мати заснула, Тім підійшов до валізи Великого Келза, яка стояла в задньому коридорчику (під старою подертою ковдрою вгадувалися квадратні обриси) перед кімнатою для взуття на вході. Коли він сказав Збирачеві, що в Лісовому лише два замк´и, той відповів: «О, я думаю, тобі відомо про ще один».
Він стягнув ковдру й оглянув вітчимову валізу. Валізу, яку той часом пестив, як улюблену кицьку, і на якій часто сидів уночі, пахкаючи люлькою у прочинені двері чорного ходу, щоб виходив дим.
Тім швидко пішов у передню частину будинку (не взуваючись, щоб не розбудити матір) і виглянув у вікно. На подвір’ї нікого не було, і на политій дощем дорозі не видно було Великого Келза. Нічого іншого Тім і не очікував. Келз, напевно, сидів зараз у Ґітті й набирався на ті жалюгідні останні гроші, що в нього лишилися, щоб зрештою нажлуктитися до непритомності.
От би хтось його віддубасив, щоб він на власній шкурі відчув, як воно. Я б і сам його побив, якби був дорослий.
Нечутно ступаючи, Тім пішов назад до валізи, став перед нею навколішки й витяг з кишені ключ. То була крихітна срібна штучка завбільшки з пів срібного зливка і навдивовижу тепла на дотик, наче жива. Замкова шпарина у мідній пластині спереду на валізі була значно більша. «Цей ключ нізащо до неї не підійде», — подумав Тім. А тоді згадав, що Збирач попередив: «Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути що завгодно, але тільки один раз».
Тім вставив ключ у замок, і той тихо-мирно клацнув, наче був призначений саме для цього замка. Коли він натиснув сильніше, ключ плавно повернувся, проте все тепло враз його покинуло. Тепер у Тімових пальцях був лише мертвий холодний метал.
— Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, — прошепотів Тім і роззирнувся навколо, бо зненацька ним опанувала впевненість, що за спиною стоїть Великий Келз, сердитий, мов чорт, і стискає руки в кулаки. Але позаду нікого не було, тож він розстібнув пряжки ременів і підняв кришку. Від рипіння петель він увесь зіщулився і знову кинув погляд через плече. Серце важко калатало, і попри те, що дощовий вечір видався прохолодним, на лобі проступили краплини поту.
Нагорі лежали сорочки й штани, покидані абияк, багато було старих і тряхлих. Тім подумав (з гіркотою, якої не відчував раніше): «Мама буде йому цей одяг прати, й латати, і охайно складати, коли він їй накаже. А він їй потім подякує ударом по руці чи кулаком в обличчя або шию?»
Він витяг весь одяг і під ним побачив те, через що валіза була такою важкою. Батько Келза був теслею, і всередині лежали його інструменти. Тіму не потрібен був дорослий, щоб здогадатися, що вони такі цінні тому, що металеві. Він міг би їх продати, щоб сплатити податок, все одно він ними не користується і навіть не вміє, я певен. Він міг би їх продати тому, кому вони потрібні, наприклад, Геґерті Гвіздку, заплатити податок, і грошей ще б лишилося чимало.
Такі вчинки мали свою назву, і завдяки урокам вдови Смек Тім її знав. Скнарість.
Він спробував витягти ящик з інструментами, але це вдалося не одразу. Надто важкі вони були. Тому Тім поклав молотки, викрутки й точило на одяг і лише тоді спромігся вийняти ящик. А під ним виявилося п’ять сокир, що змусили б Великого Роса ляснути себе по лобі від огиди й подиву. Дорогоцінну сталь вкривали плями іржі, й Тіму навіть не потрібно було перевіряти леза пальцем, щоб зрозуміти, що вони тупі. Новий чоловік Нел час від часу заточував сокиру, якою користувався, але про ці запасні не дбав уже давно. Коли вони йому знадобляться, то стануть уже геть непридатними.
В одному кутку валізи лежав невеличкий мішечок з оленячої шкіри і якась річ, загорнута у клапоть тонкої замші. Цю річ Тім підняв, розгорнув і уздрів портрет жінки з приємним усміхненим обличчям. Пишне темне волосся вільно спадало їй на плечі. Тім не пам’ятав Мілісент Келз (коли вона пішла на галявину, де ми всі зрештою зберемося, йому було всього три чи чотири рочки), але зрозумів, що то вона.
Він загорнув портрет, поклав на місце й узяв мішечок. На дотик там був усього один предмет, маленький, проте доволі важкий. Тім потягнув за шворку і розв’язав торбинку. Надворі прогримів грім, Тім смикнувся від несподіванки, й предмет, захований на самому дні валізи Келза, випав йому на долоню.
То була щаслива монетка його батька.
Усе, крім речі, яка належала батькові, Тім поскладав назад у валізу: на дно — ящик, у нього поклав інструменти, які витягав, щоб полегшити вагу, а зверху накидав одягу. Потім затягнув ремені. Усе було добре, та коли він спробував замкнути валізу срібним ключем, то він провернувся, але валізи не замкнув.
Ні до чого не придатний, як сміття.
Тоді Тім просто накрив валізу старим шматом ковдри. Довелося трохи пововтузитися, щоб усе виглядало більш-менш так само, як і було. Це могло подіяти. Він часто бачив, як вітчим пестив валізу й сідав на неї, але відкривав він її дуже рідко, та й то лиш для того, щоб витягти точило. Те, що до неї лазив Тім, могло якийсь час лишатися непоміченим, але він знав, що рано чи пізно його викриють. Настане день (може, наступного місяця, та швидше, наступного тижня — чи навіть наступного дня!), коли Великий Келз вирішить, що йому потрібне точило, чи згадає, що в нього є й інший одяг, крім того, який він приніс з собою в заплічному мішку. Він побачить, що валізу відкривали, полізе шукати торбинку з оленячої шкіри й виявить, що монетки, яка там лежала, нема. А що тоді? Тоді його новій дружині й новому пасербу доведеться терпіти побиття. І, мабуть, сильне.
Тім боявся цього. Але дивлячись на знайому червонясто-золоту монетку, що висіла на срібному ланцюжку, він уперше в житті всерйоз розлютився. І то була не безсила злість маленького хлопчика, а справдешній гнів дорослого чоловіка.
Якось він запитав у Старого Дестрі про драконів і що вони можуть заподіяти людині. Чи боляче це було? Чи лишались якісь… ну… частини тіла? Фермер побачив Тімові страждання і по-доброму обійняв його за плечі.
— Не хвилюйся, синку. Драконове полум’я — найпалючіше з усіх, розжарене, як рідке каміння, що іноді просочується з тріщин у землі далеко на півдні звідси. Так розповідають легенди. Людина, на яку дихнув дракон, умить перетворюється на найдрібніший попіл, з усім одягом, чоботами й пряжкою. Тож якщо ти питаєш, чи страждав твій тато, будь спокійний. Для нього все було скінчено за одну-єдину секунду.
З одягом, чоботами й пряжкою. Але татова щаслива монетка вціліла, і кожна ланка в срібному ланцюжку лишилася неушкодженою. Втім, він не знімав його, навіть коли лягав спати. То що ж сталося з Великим Джеком Росом? І як монетка опинилася у валізі у Келза? Тіму спала жахлива думка, і він подумав, що знає людину, яка могла б йому сказати, чи ця жахлива думка правильна. Тобто якщо Тім буде достатньо відважним.
Приходь уночі, бо цей гадючий син любить поспати вдень, коли йому випадає така нагода.
Ніч уже майже настала.
Його мати все ще спала. Біля її руки Тім поклав свою грифельну дошку, на якій написав: «Я ПОВЕРНУСЯ. НЕ ХВИЛЮЙСЯ ЗА МЕНЕ».
Та, звісно, жоден хлопчик на Землі не зрозуміє, що казати таке матері безглуздо.
Тім не хотів брати жодного з мулів Келза, бо вони мали паскудні характери. Ті двоє, що їх його батько виростив з малят, були їхньою повною протилежністю. Місті та Бітсі були дівчатками, нестерилізованими самицями, в принципі здатними принести потомство, але Рос тримав їх такими радше заради приємності характеру, ніж задля розплоду. «Навіть не думай, — сказав він Тіму, коли той достатньо підріс, щоб про таке запитувати. — Такі тварини, як Місті й Бітсі, не призначені для розмноження, а коли розмножуються, то майже ніколи не дають чистого потомства».
Тім обрав Бітсі, яка завжди була його улюбленицею, повів її стежкою за вуздечку і виліз їй на спину без сідла. Його ноги, які сягали тільки середини боків мула, коли тато вперше посадив його їй на спину, тепер майже торкалися землі.
Попервах Бітсі брела, понуро опустивши вуха, та коли грім стих удалині, а дощ стишився до легенької мжички, вона пожвавішала. Бітсі не звикла гуляти вночі, але вони з Місті забагато простоювали в хліву, відколи помер Великий Рос, і вона, здавалося, не проти була…
Може, він не загинув.
Ця думка вибухнула у Тіма в голові, як ракета, і на мить засліпила його надією. Може, Великий Рос був ще живий, блукав десь у Нескінченному лісі…
Атож, а Місяць зроблений з зеленого сиру. Так мама казала, коли я був маленький.
Мертвий. У душі він це знав, так само, як і відчував би, якби Великий Рос був досі живий. Мамине серце теж би відчувало. Вона б знала і нізащо не вийшла за того… того…
— Того покидька.
Бітсі нашорошила вуха. Вони проминули дім вдови Смек, що стояв у кінці головної вулиці, і пахощі лісу стали сильнішими: легкий пряний аромат дерева блоссі, а над ним — міцніший, важчий запах залізного дерева. Вирушати стежиною самому, маючи для захисту лише сокиру, для маленького хлопчика було божевіллям. Тім це розумів, та все одно поїхав.
— Того покидька, який розпускає руки.
Ці слова він промовив тихо, наче прогарчав.
Бітсі знала дорогу і не вагалася, коли Лісова дорога на краю дібров блоссі стала вужчою. І не завагалася, коли на краю залізних дерев шлях звузився ще більше. Та коли Тім збагнув, що вже опинився у Нескінченному лісі, то зупинив її, попорпався в заплічному мішку і видобув звідти бензинову лампу, яку потягнув з клуні. У крихітній бляшанці на дні було повно палива, тож Тім думав, що бодай годину лампа світитиме. Або дві, якщо користуватися нею ощадливо.
Він запалив об ніготь сірника (цього фокуса навчив його тато), повернув ручку в тому місці, де бляшанка з’єднувалася з довгою вузькою шийкою лампи, і вставив сірник у маленький отвір, так званий маригат. Лампа розквітла синьо-білим світлом. Тім здійняв її над головою й охнув.
З батьком вони кілька разів бували так далеко від залізних дерев, але вночі — ніколи, і те, що він побачив, вселило в нього такий страх, що йому враз закортіло повернутися. Так близько до цивілізації найкращі залізні дерева спиляли й від них лишилися самі пеньки, але ті, яких ще не зачіпали, здіймалися високо й нависали над хлопчиком на маленькому мулі. Височезні, прямі й похмуро-урочисті, як старійшини манні на похороні (цю картинку Тім бачив у одній з книжок удови Смек), вони виростали в темряву, куди не сягало світло його малесенької лампи. Перші сорок футів од землі їхня кора була цілковито гладенька. А далі стриміло до неба, мов здійняті людські руки, віття, відкидаючи на вузьку стежку павутину тіней. На рівні землі гілки були товстими чорними палицями, тому пройти крізь них можна було. Звісно, можна було й гострим каменем горло перерізати. Кожен, кому б вистачило дурощів зійти зі Стежини Залізних Дерев (чи йти далі, там, де вона закінчувалася), швидко б заблукав у лабіринті й, цілком імовірно, вмер би від голоду. Звісно, за умови, якщо його перше не з’їдять. Неначе на потвердження, десь у пітьмі хрипко зареготала якась велика (судячи з голосу) істота.
Тім запитав себе, що він тут робить, коли вдома, в затишній хатині, де він виріс, на нього чекає тепле ліжко з чистою постіллю. Та потім торкнувся батькової щасливої монетки (що тепер висіла на ланцюжку в нього на шиї), і його рішучість зміцніла. Бітсі озирнулася на нього з німим запитанням: «Ну? Куди далі? Вперед чи назад? Ти головний, вирішуй».
Тім не був певен, що йому вистачить хоробрості пригасити лампу, щоб вона сама не згасла і він не опинився у непроглядній пітьмі. Хоча він більше не бачив залізних дерев, та відчував, як вони громадяться навколо.