Та все ж: уперед.
Він стиснув коліньми боки мула, цокнув язиком, і Бітсі знову рушила вперед. Алюр був рівний, а отже, вона трималася правого боку стежини. А її спокій свідчив, що небезпеки вона не відчуває. Принаймні поки що, та й що міг мул знати про небезпеку? Це Тім мусив оберігати її. Зрештою, він був головний.
«Ох, Бітсі, — подумав він. — Якби ж ти тільки знала».
Чи далеко він уже заїхав? Скільки ще їхати? Скільки ще йому схочеться проїхати, перш ніж він облишить це божевілля? Для матері він був єдиною рідною людиною в світі, на яку вона могла покластися. Тож скільки ще їхати?
У нього було таке відчуття, неначе він проїхав уже десять коліс чи більше, відколи пахощі дерев блоссі лишилися позаду, але він розумів, що це не так. Так само, як розумів, що шелест, який він чув, створював вітер Широкої Землі у вітті дерев, а не якийсь безіменний звір, котрий скрадався позаду з роззявленою пащекою, наперед смакуючи свою невеличку вечерю. Він дуже добре це знав. То чому ж вітер так нагадував чиєсь дихання?
«Полічу до ста і розверну Бітсі», — сказав Тім собі, та коли дійшов до сотні й у непроглядній темряві досі не було нікого, крім нього та відважного маленького мула («А ще тварюки, яка за нами крадеться й підходить усе ближче та ближче», — нашіптував йому зрадливий розум), він вирішив долічити до двохсот. А коли вже нарахував сто вісімдесят сім, то почув, як хруснула галузка. Він запалив лампу і, високо її підіймаючи, рвучко розвернувся. Похмурі тіні наче відступили, та потім знову вистрибнули вперед і вхопили його в свої лабета. І чи йому здалося, а чи щось відступило в пітьму, злякавшись світла? Він бачив, як зблиснуло червоне око?
Авжеж, ні, проте…
Тім втягнув крізь зуби повітря, повернув ручку, щоб перекрити паливо, і цокнув язиком. Але цокати довелося двічі. Раніше спокійна, Бітсі тепер нервувалася і не хотіла йти вперед. Втім, як добра й слухняна істота, вона послухалася його наказу і знову пішла. Тім відновив лічбу і незабаром дорахував до двохсот.
От долічу назад від двохсот до нуля, і якщо й тоді його ніде не буде, справді розвернуся й поїду додому.
Він почав рахувати і дорахував до дев’ятнадцяти, аж раптом попереду ліворуч зблиснув помаранчево-червоний вогник. То було світло багаття, і Тім не мав сумнівів щодо того, хто його розклав.
«Звір, який мене переслідував, був не позаду, — подумав він. — Він попереду. Те світло, може, й від багаття, але це те око, яке я бачив. Червоне око. Треба вертатися, поки ще є час».
Але він торкнувся щасливої монетки на шиї й рішуче поїхав уперед.
Тім знову запалив лампу і підняв її над головою. Від головної стежини відгалужувалося чимало бічних коротких доріжок, що їх називали відрізками. Попереду, прибита гвіздком до берези, виднілася дошка, що позначала одну з них. «КОУЗІНҐТОН-МАРЧЛІ» — чорною фарбою було написано на ній. Тім знав цих людей. Пітер Коузінґтон (котрого теж того року спіткала лиха година) і Ернест Марчлі були лісорубами, що багато разів приходили на вечерю до Росів, та й сім’я Рос частенько навідувалася пообідати чи повечеряти до одних та інших.
— Хороші хлопці, але вглиб заходити не хочуть, — сказав Великий Рос синові після однієї такої вечері. — Близенько до блоссі чимало хорошого залізного дерева лишилося, але справжній скарб, найщільніше, найчистіше дерево, — в глибині, ближче до того місця, де закінчується стежина, на краю Фаґонара.
То, може, я проїхав усього колесо чи два, просто в темряві все здавалося інакшим.
Він повернув Бітсі на стежину Коузінґтона-Марчлі і менш ніж за хвилину опинився на галявині, де перед багаттям, що весело потріскувало, на колоді сидів Збирач.
— А ось і юний Тім, — сказав він. — Ти хоробрий, як справжній мужик, хоч і ще який рік чи три не заростеш волоссям. Підійди, сядь, поїж рагу.
Тім не був певен, чи хоче знати, що цей дивний чоловік їв на вечерю, але з собою він їжі не взяв, а з казанка, який висів над вогнем, надто вже смачно пахло.
Прочитавши думки юного гостя, та ще й так точно, що Тіма це злякало, Збирач сказав:
— Не бійся, юний Тіме, ти не отруїшся.
— Я не боюся, — відказав Тім… але після згадки про отруту він уже не був у цьому такий упевнений. Та все одно чекав, коли Збирач насипле йому на бляшану тарілку повний черпак варива, і взяв бляшану ложку, погнуту, проте чисту.
У їжі нічого магічного не виявилося. Рагу було з яловичини, картоплі, моркви й цибулі, і все це плавало у пахучій підливці. Тім присів навпочіпки, їв і спостерігав, як Бітсі обережно підходить до чорного коня. Жеребець торкнувся носом до носа скромного мула і відвернувся (презирливо, подумав Тім) до того місця, де Збирач розсипав на землю цілий мойт вівса, попередньо розчистивши її від гострих уламків дерева, що їх лишили по собі сеї Коузінґтон і Марчлі.
Поки Тім їв, Збирач податків не робив спроб зав’язати розмову, лише зрідка постукував по землі підбором чобота, видовбуючи невеличку ямку. Біля неї стояла миска, яку Тім бачив на Збирачевих ґунна. Йому не вірилося, що мати була права — миска зі щирого срібла коштувала б цілий статок, — але на вигляд вона була як срібна. Скільки ж це зливків треба було переплавити, щоб вийшла така річ?
Підбор чобота натрапив на корінь дерева. З-під мантії Збирач витяг ножа, довгого, як Тімове передпліччя, і одним ударом розітнув перепону. А тоді продовжив свою розвагу: стук, стук, стук.
— Навіщо ти копаєш? — спитав Тім.
Збирач на мить підняв очі й обдарував хлопчика білозубою усмішкою.
— Може, ти й дізнаєшся. А може, й ні. Думаю, дізнаєшся. Ти доїв?
— Еге ж, і кажу спасибі. — Тім тричі постукав себе по горлу. — Було смачно.
— Добре. Поцілунки — річ нетривала, на відміну від куховарства. Так кажуть манні. Бачу, тобі подобається моя миска. Гарна, чи не так? Це реліквія з Ґарлена. У Ґарлені були справжні дракони, і я певен, що у надрах Нескінченного лісу їх ще живе велика кількість, цілі огнища. А це, юний Тіме, наука тобі. Багато левів — це прайд, багато ворон — зграя, багато шалапутів — трокет, а багато драконів — це огнище.
— Огнище драконів, — смакуючи слова, промовив Тім. І раптом до нього дійшло, що насправді сказав Збирач. — Якщо дракони Нескінченного лісу живуть у глибині…
Та не встиг Тім закінчити думку, як Збирач його перебив.
— Та-та, ша-ша, на-на. Облиш ненадовго свої здогади. Поки що візьми миску й принеси мені води. Знайдеш її на краю галявини. Тобі знадобиться твоя маленька лампа, бо світло багаття так далеко не досягає. А на одному з дерев сидить пукі. Він роздутий, тобто не так давно поїв, але на твоєму місці я б не став набирати воду під ним. — Збирач знову сяйнув усмішкою. Доволі жорстокою, як здалося Тіму, та нічого дивного в цьому не було. — Хоча хлопчик, достатньо хоробрий для того, щоб прийти у Нескінченний ліс, маючи за супровід лише мула свого батька, мусить чинити так, як йому заманеться.
Миска справді була срібна — жоден інший метал не був би таким важким. Тім незграбно ніс її під пахвою. У вільній руці він тримав лампу. Вже наближаючись до краю галявини, він відчув запах чогось огидно-нудотного і почув тихе булькання, наче плямкало багато маленьких ротиків. І зупинився.
— Цю воду пити не можна, вона стояча.
— Не кажи мені, що можна і чого не можна, юний Тіме, просто набери у миску води. І прошу, стережися пукі.
Хлопчик став навколішки, поставив миску перед собою і подивився на млявий потічок. У воді кишіло жирними білими жуками. Їхні величезні голови були чорні, очі ворушилися на ниточках. Вони скидалися на водяних хробаків і, здавалося, перебували в стані війни. Через хвилину споглядання Тім збагнув, що вони пожирали один одного. Рагу забулькало у нього в шлунку.
Згори долинув звук: неначе чиясь рука провела по довгій смузі наждачного паперу. Тім підняв лампу над головою. На нижній гілляці залізного дерева ліворуч висіла, згорнувшись кільцями, величезна змія. Голова її нагадувала лопату і була більша за будь-який з кухонних горщиків його мами. Вона сонно дивилася на Тіма бурштиновими очима з чорними вузькими зіницями. З рота висунулася й затанцювала роздвоєна стрічка язика, та й рвучко сховалася з тихим сьорбанням: сьооорп.
Якомога швидше Тім наповнив миску смердючою водою, але вся увага була прикута до істоти, що дивилася на нього згори, тому кілька жуків залізли йому на руки й негайно стали кусатися. Тихо скрикнувши від болю й огиди, він скинув їх у воду й поніс миску до багаття. Ішов повільно й обережно, щоб ні краплі не розлити на себе, бо брудна вода кишіла життям.
— Якщо це для того, щоб пити чи вмиватися…
Збирач дивився на нього, схиливши голову набік, і чекав, коли він договорить, але Тіму слова застрягли в горлі. Він просто поставив миску біля Збирача, який начебто перестав безцільно дірявити землю підбором.
— Не пити і не вмиватися, хоча ми могли б зробити і те, і те, якби схотіли.
— Сей, та ви жартуєте! Вона брудна!
— Увесь цей світ брудний, юний Тіме, але ми формуємо опір, чи не так? Ми вдихаємо його повітря, їмо його їжу, робимо його справи. Так. Так, авжеж. Але не зважай. Присядь-но навпочіпки.
Збирач показав місце, де Тіму сісти, і поліз щось шукати у своїх ґунна. Тім з огидою та водночас цікавістю спостерігав, як жуки пожирають один одного. Чи триватиме так і далі, поки не залишиться один — найсильніший?
— А, ось ти де! — Господар витяг сталевий стрижень з білим наконечником, що нагадував слонову кістку, і теж присів навпочіпки, тож тепер вони сиділи один навпроти одного над живою рідотою в мисці.
Тім пильно подивився на сталевий жезл у руці, обтягненій рукавичкою.
— Це чарівна паличка?
Збирач, здавалося, замислився.
— Напевно, так. Хоча на світ вона з’явилась як важіль перемикання передач «додж-дарта». Економічна машина Америки, юний Тіме.
— А що таке Америка?
— Королівство, де живуть бовдури, які полюбляють іграшки. У нашій бесіді йому не місце. Але затям собі і дітям своїм перекажи, якщо тобі випаде в житті нещастя їх мати: в умілих руках будь-яка річ може стати магічною. А зараз дивися!
Збирач відкинув мантію, щоб повністю звільнити руку, і змахнув паличкою над мискою каламутної, зараженої паразитами води. На очах у Тіма жуки знерухоміли… спливли на поверхню… щезли. Удруге змахнув жезлом Збирач — і каламуть теж зникла. Тепер вода виглядала придатною для пиття. Тім побачив у ній власне здивоване відображення.
— О боги! А як…
— Цить, дурний хлопчиську! Бодай трохи потривожиш воду — і нічого в ній не побачиш!
Утретє провів імпровізованою чарівною паличкою над водою Збирач, і Тімове відображення щезло так само, як жуки та каламуть. А натомість у воді з’явилася тремтяча картинка Тімової хати. Він побачив свою матір і Берна Келза. Хиткою ходою той зайшов на кухню з коридорчика, де стояла його валіза. Нел була між плитою і столом, у нічній сорочці, в яку була вбрана тоді, коли Тім бачив її востаннє. Налиті кров’ю очі Келза мало не вилазили з орбіт. Волосся поприлипало до лоба. Тім знав, що якби він був у кухні, а не дивився на неї з лісу, то відчув би перегар від дешевого віскі, що туманом огортав вітчима. Його губи ворушилися, і Тім зміг прочитати слова: «Як ти відкрила мою валізу?»
«Ні! — хотів закричати Тім. — Це не вона, це я!» — Але горло немов здушила залізна рука.
— Подобається? — прошепотів Збирач. — Гарне видиво, чи не так?
Нел спочатку притислася до дверей комори, а тоді розвернулася, щоб тікати. Та Келз устиг її схопити: однією рукою за плече, другою — за волосся. Він струсонув нею, мов ганчір’яною лялькою, і жбурнув об стіну. А сам хитався перед нею, наче от-от мав упасти. Але встояв на ногах, і коли Нел знову намірилася бігти, ухопив важкий глиняний глек, що стояв коло зливальниці (той самий, з якого Тім наливав воду, щоб прикласти матері до розпухлої щоки мокрого рушника), й щосили вдарив її ним по голові. Глек розбився на дрібні уламки, і в Келза в руці лишилася сама ручка. Він кинув її на підлогу, вхопив свою новоспечену дружину й заходився осипати її ударами.
— НІ! — заволав Тім.
Від його подиху поверхня води захвилювала і видиво щезло.
Тім скочив на ноги й побіг до Бітсі, а та глянула на нього здивовано. Подумки син Джека Роса вже мчав назад додому Стежиною Залізних Дерев, поганяючи Бітсі підборами, щоб не шкодувала сил. Та в дійсності Збирач ухопив його, перш ніж він встиг і три кроки зробити, та підтягнув назад до багаття.
— Та-та, на-на, юний Тіме, не так швидко! Наша бесіда добре почалася, та до закінчення ще далеко.
— Відпусти мене! Вона помирає, а може, він її вже й убив! Хоча… може, це омана? Розіграш? — Якщо так, подумав Тім, таких розіграшів ще не влаштовували жодному хлопчику, який любив свою матір. Та все ж він сподівався, що то було не насправді. Сподівався, що Збирач розсміється і скаже: «Ото я тебе піддурив, га, юний Тіме?»
Та Збирач хитав головою.
— Це не жарт і не омана, бо миска ніколи не бреше. Боюся, що це вже сталося. Жахливо, що п’яний чоловік може скоїти з жінкою, правда ж? Подивися ще раз. Може, цього разу віднайдеш бодай якусь утіху.
Тім упав перед мискою на коліна. Збирач сяйнув сталевим посохом над водою. Неначе серпанок туману піднявся над нею… а може, то зір обманював Тіма, бо його очі застилали сльози. Хоч би що то було, мряка розсіялася. Тепер у неглибокій посудині він побачив ґанок їхньої хати. Жінка, в якої наче не було обличчя, схилилася над Нел. Поволі, дуже повільно, з допомогою гості, Нел спромоглася стати на ноги. Жінка без лиця розвернула її в бік вхідних дверей, і Нел, не піднімаючи ніг і потерпаючи від болю, почовгала туди.
— Вона жива! — заволав Тім. — Моя мама жива!
— Саме так, юний Тіме. Скривавлена, та нескорена. Ну… хіба що трошки скорена. — І він захихотів.
Цього разу Тім кричав не в миску, а понад нею, тому видіння не зникло. Він збагнув, що жінка, яка допомагала матері, не мала обличчя тому, що на ній була вуаль, а віслючок, якого він помітив на краю тремкої картинки, — то Сонце. Він багато разів годував, напував і вигулював Сонце. Втім, як і решта учнів маленької школи Лісового: то була частка того, що директриса звала «платою за навчання», але Тім ніколи не бачив, щоб вона на ньому їздила верхи. Та якби його запитали, він би сказав, що, напевно, вона б і не змогла. Через свою трясучку.
— Це ж удова Смек! А чому вона в нас удома?
— Може, сам у неї спитаєш, юний Тіме.
— Це ти її якось відправив?
Усміхнений, Збирач похитав головою.
— У мене чимало захоплень, але рятувати дамочок, які страждають, до них не належить. — Він нахилився до миски, й крислатий капелюх кинув тінь на його обличчя. — Ой людоньки! Здається, вона й досі страждає. Та воно й не дивно: це ж треба, стільки ударів на неї посипалося. Люди кажуть, правду можна прочитати в очах людини, але я завжди кажу, що дивитися треба на руки. Поглянь на мамині, юний Тіме!
Тім нахилився ближче до води. Спираючись на вдову, Нел перейшла через ґанок з простягнутими поперед себе руками, і йшла вона прямісінько на стіну, а не в двері, хоча ґанок був неширокий і двері були просто перед нею. Вдова ненав’язливо скерувала її, і дві жінки зайшли в хату разом.
Збирач поцокав язиком: клок-клок.
— Погано, юний Тіме, ой погано. Удари по голові можуть бути дуже підступними. Навіть якщо вони не вбивають, то завдають страшенної шкоди. Тривкої шкоди. — Слова були серйозні, проте в очах у Збирача танцювали вогники невимовної радості.
Та Тім на це не зважав.
— Я маю їхати. Я потрібен матері.
І знову він рушив до Бітсі. Цього разу пройшов майже півдюжини кроків, та потім сталеві пальці Збирача знову зімкнулися на його плечах.
— Тіме, перш ніж ти поїдеш… з мого благословення, авжеж… маєш зробити ще одне.
Тіму здалося, що він божеволіє. «Може, — подумав він, — я лежу в ліжку, з тифом і все це мені примарилося».
— Віднеси мою миску до струмка і вилий з неї воду. Але не там, де ти її набирав, бо пукі вже виявляє більшу цікавість до всього, що відбувається довкола.
Збирач узяв Тімову лампу, повернув ручку на повну і підніс догори. Змія вже звисала донизу майже на повну довжину свого тіла. Втім, останні три фути (та частина, що закінчувалася лопатоподібною головою) здіймалися догори й погойдувалися з боку в бік. Бурштинові очі захоплено вдивлялися в блакитні Тімові. З рота виліз язик: сьооорп, — і на мить показалися два гострі вигнуті ікла. Їх відблиск Тім помітив у світлі, яке давала лампа.