Незвичні турботи коло Нел Рос вимучили вдову Смек, але була вона ще й стара, хвора і більш стурбована дивною, не по сезону погодою, ніж могла сама перед собою зізнатися. Проте, хоч Тім і не наважився голосно стукати їй у двері (взагалі постукати після заходу сонця вимагало від нього неабиякої рішучості), вона прокинулася одразу.
Вдова взяла лампу, і коли в її світлі побачила, хто стоїть на порозі, серце в неї пішло в п’яти. Якби дегенеративна хвороба, що підточувала її, не забрала в єдиного ока змогу стікати слізьми, вона б розплакалася від вигляду цього юного личка, сповненого нерозумної рішучості та смертельної непохитності наміру.
— Ти надумав повернутися в ліс, — сказала вона.
— Еге ж. — Тім говорив тихо, але твердо.
— Попри все, що я тобі казала.
— Так.
— Він тебе зачарував. А навіщо? Задля вигоди? Ні, йому це не цікаво. Просто він побачив яскравий вогник у пітьмі цього всіма забутого болота, і йому неодмінно знадобилося його загасити.
— Сей Смек, він показав мені…
— Гадаю, щось пов’язане з твоєю матір’ю. Він знає, на які важелі тиснути, щоб люди йому корилися. Еге ж, хто ж, як не він. Він володіє магічними ключами, які відмикають їхні серця. Я знаю, що словами тебе не спинити, бо досить і одним оком на твоє личко поглянути, щоб усе на ньому прочитати. І знаю, що не стримаю тебе силоміць, і сам ти знаєш. Інакше чому ти прийшов до мене по те, що тобі потрібно?
Почувши ці слова, Тім збентежився, та рішучості в нього не поменшало, і вдова зрозуміла, що його вже не переконати. Ба гірше, він затявся.
— То що тобі потрібно?
— Лише переказати слівце моїй матері, як ви не від того. Скажіть їй, що я пішов у ліс і повернуся з тим, що поверне їй зір.
Кілька секунд сей Смек мовчала, тільки дивилася на нього крізь вуаль. У світлі піднятої лампи Тім бачив руїни, на які перетворилося її обличчя, міг роздивитися їх краще, ніж йому хотілося.
— Зажди тут, — нарешті сказала вона. — Не тікай, не попрощавшись, якщо не хочеш, щоб я тебе вважала боягузом. Але й нетерплячку свою приборкай, бо повертаюсь я повільно, ти ж знаєш.
Тім (хоч йому й страшенно вже кортіло вирушати) послухався вдови й зачекав. Секунди тяглися, мов хвилини, хвилини — мов години, але зрештою старенька повернулася.
— Я вже думала, ти поїхав, — сказала вдова. Більшої образи й болю вона завдати Тіму не могла, навіть якби шмагнула його в обличчя батогом.
Вдова дала йому лампу, з якою підійшла була відчиняти двері.
— Це щоб тобі дорогу освітлювала, бо бачу, в тебе своєї нема.
Справді, в гарячці перед від’їздом він геть забув узяти лампу.
— Дякую-сей.
У другій руці вона тримала полотняну торбину.
— Тут буханець хліба. Небагато, та й два дні він уже в мене лежав, але це все, що я можу дати тобі з харчів.
У Тіма клубок застряг у горлі, тому він не міг нічого відповісти, просто постукав себе по горлу тричі й простягнув руку до торбини. Але вдова ще трохи її потримала.
— Тіме, тут ще дещо лежить. Ця річ належала моєму братові, він загинув у Нескінченному лісі майже двадцять років тому. Він купив її у мандрівного торгівця, а коли я стала його дражнити й назвала дурником, якого легко ошукати, він повів мене у поле на заході села й показав мені, що ця штукенція робоча. Ай, боги, який був шум! У мене у вухах ще багато годин по тому дзвеніло!
І вона витягла з торби рушницю.
Тім подивився на неї широко розплющеними очима. Такі він бачив на картинках у книжках удови, і в старого Дестрі на стіні у вітальні висіла в рамці картинка гвинтівки, але він ніколи не думав, що побачить зброю на власні очі. Рушниця була завдовжки близько фута, з дерев’яним руків’ям. Спусковий гачок і стволи були з тьмяного металу. Стволів було чотири, докупи їх тримало щось на зразок мідних смужок. Отвори на кінці, звідки вилітало те, чим рушниця стріляла, були квадратні.
— Перед тим, як показати мені, він стріляв з неї двічі, і з того дня ніхто нею не користувався, бо невдовзі по тому він помер. Не знаю, чи з неї ще можна стріляти, та я тримала її в сухому місці, і раз на рік, у його день народження, змащувала так, як він мені показував. У кожному стволі є заряд, і ще є п’ять запасних. Їх називають кулями.
— Пулями? — насупившись, перепитав Тім.
— Ні, кулями. Дивись-но.
Вона простягнула йому торбину, щоб звільнити свої покручені руки, й повернулася в дверях боком.
— Джошуа казав, що рушницю ніколи не можна наставляти на людину, якщо не хочеш поранити її чи вбити. Бо у зброї, казав він, палке серце. Чи то лихе серце? Стільки років минуло, я вже й не пам’ятаю. На ній збоку є маленький важіль… отут…
Щось клацнуло, і рушниця, наче переламавшись, розкрилася. Вдова показала Тіму чотири квадратні мідні пластини. А коли витягла одну з отвору, в якому пластина сиділа, Тім побачив, що то насправді край снаряда — кулі.
— Коли вистрелиш, мідне дно залишиться, — сказала вдова. — Його потрібно витягти, перш ніж заряджати наступний патрон. Розумієш?
— Еге ж. — Тіму кортіло самому потримати кулі в руках. Ба більше, він дуже хотів узяти рушницю, і натиснути на гачок, і почути вибух.
Вдова закрила рушницю (та знову тихо й елегантно клацнула) і показала йому руків’я. Тім побачив чотири маленькі пускові механізми, які треба було відтягувати великим пальцем.
— Це курки. Кожен відповідає за окремий ствол… якщо ця клята штукенція взагалі ще стріляє. Розумієш?
— Ага.
— Це називається чотиристволкою. Джошуа казав, що, поки жоден з курків не зведено, тримати її безпечно. — Вдова трохи похитнулася, наче їй запаморочилося в голові. — Даю рушницю дитині! Тій, що збирається вночі йти в Нескінченний ліс, на зустріч із дияволом! Однак що я ще можу вдіяти? — А тоді не до Тіма: — Але він не чекатиме, що в дитини може бути зброя, чи не так? Може, в світі ще лишилася Білість, і одна з цих старих куль втрапить-таки у його чорне серце. Поклади її в торбу, прошу тебе.
І жінка простягнула йому рушницю руків’ям уперед. А Тім ледь її не впустив. Його вразило, що така маленька річ може бути такою важкою. І так само, як чарівна паличка Збирача, коли він проводив нею над водою у цебрі, рушниця, здавалося, вібрувала.
— Запасні кулі я загорнула у вату. Разом з тими чотирма, що в рушниці, їх дев’ять. Най вони тобі поможуть і най я не буду проклята на галявині за те, що дала їх тобі.
— Дяк… дякую-сей! — То було все, що спромігся вичавити з себе Тім. І обережно поклав рушницю в торбину.
Вдова взялася руками за голову і гірко засміялася.
— Ти дурний, а я ще дурніша. Замість чотиристволки свого брата я мусила би принести мітлу й огріти тебе нею по голові. — Вона знову розсміялася, гірко, безрадісно. — Та все одно з моєю старечою силою користі з цього не буде.
— Ви перекажете моїй мамі завтра звістку? Бо цього разу я пройду не маленький відрізочок стежини, а всю її аж до кінця.
— Еге ж, і розіб’єш їй серце. — Вдова нахилилася до нього, і край її вуалі гойднувся. — Ти про це не думав? По очах бачу, що думав. Навіщо ти йдеш, якщо знаєш, що ця новина роз’ятрить їй душу?
Тім почервонів від підборіддя до коренів волосся, але тримався стійко. Тієї миті він був дуже схожий на свого покійного батька.
— Я хочу, щоб до неї повернувся зір. І завдяки магії, якою він мене озброїв, я тепер знаю, як це зробити.
— Чорній магії! Оплоту брехні! Брехні, Тіме Рос!
— Думайте, що хочете. — Він випнув щелепу і став ще більш схожий на Джека Роса. — Але про ключ він не збрехав, подіяло. І про побиття теж — це сталося. Про те, що мама сліпа, теж правду сказав. А щодо тата… ви знаєте.
— Атож. — Удова заговорила з сильним сільським акцентом, якого Тім ніколи від неї не чув. — Атож, і вся його правда була двосічною: завдавала тобі болю й заманювала тебе в пастку.
Спочатку він нічого на це не відповів, тільки похилив голову і мовчки вивчав носки своїх збитих шорбутсів. У душі старенької майже зажевріла надія, та Тім підняв голову, подивився їй у вічі й сказав:
— Я прив’яжу Бітсі трохи далі по стежці на ділянці Коузінґтона-Марчлі. Не хочу лишати її на відрізку, де я знайшов тата, бо в деревах живе пукі. Коли підете до мами, попросите сея Коузінґтона відвести Бітсі додому?
Молодша жінка могла б сперечатися й далі, може, навіть стала б Тіма благати. Але вдова була старою.
— Що-небудь іще?
— Дві речі.
— Кажи.
— Ви поцілуєте за мене маму?
— Еге ж, охоче. А що друге?
— Чи благословите ви мене в дорогу?
Поміркувавши над цим, вдова Смек похитала головою.
— Що стосується благословення, то чотиристволка мого брата — все, що я можу тобі дати.
— Тоді цього має вистачити. — Він виставив ногу вперед і приклав кулак до лоба на знак прощання. Потім розвернувся і пішов сходами вниз туди, де чекала, прив’язана, віддана маленька дівчинка-мул.
Таким тихим голосом, що його майже не було чути, вдова Смек промовила:
— Іменем Ґана, благословляю тебе. Тепер на все воля ка.
Коли Тім зліз із Бітсі і прив’язав її до куща при Стежині Залізних Дерев, Місяць уже зайшов. Ще вдома, у клуні, він наповнив кишені вівсом, тож тепер розсипав його перед нею так само, як минулої ночі це робив Збирач для свого коня.
— Поводься добре, вранці по тебе прийде сей Коузінґтон, — сказав Тім. Перед внутрішнім зором засвітилася картинка: Простак Пітер знаходить Бітсі мертвою, з величезною дірою в череві, пробитою якимсь лісовим хижаком (можливо, тим самим, якого він відчув поза спиною під час своєї прогулянки стежиною минулої ночі). Втім, що він міг удіяти? Бітсі була хороша, та не досить розумна, щоб самотужки знайти дорогу додому, хоч і бігала тією дорогою незліченну кількість разів.
— З тобою все буде добре, — сказав Тім і погладив її по гладенькому носі. Та чи вірив він у це? Йому подумалося, що вдова могла щодо всього мати рацію і з Бітсі то була лише перша ластівка, але він відкинув цю думку.
Про все інше він сказав мені правду, авжеж, і про це не збрехав.
На той час, коли Тім заглибився в ліс, ідучи Стежиною Залізних Дерев, він почав у це вірити.
Не забуваймо, що йому було лише одинадцять.
Тієї ночі жодного багаття він не помітив. Коли вже підходив до краю Стежини Залізних Дерев, то замість затишного помаранчевого палахкотіння дров краєм ока побачив холодний зелений вогник. Він мерехтів і час від часу зникав, але постійно вертався, такий потужний, що відкидав тіні, які наче кублилися в нього під ногами, як змії.
Стежина (тепер уже ледь помітна, бо єдиними слідами коліс на ній були заглибини від возів Великого Роса і Великого Келза) повернула ліворуч, в обхід стародавнього залізного дерева, стовбур якого був більший за найбільшу хату в Лісовому. Через сто кроків за цим вигином дорога вперед закінчувалася галявиною. Там була перекладина, а на ній гойдалася табличка. Тім зміг прочитати кожне слово, бо вгорі над перекладиною, завдяки крильцям, які тріпотіли так швидко, що їх і видно не було, зависла в повітрі ші.
Зачарований цією рідкісною дивовижею, Тім підійшов ближче. Гола і прекрасна ші була заввишки чотири дюйми, не більше. Годі було розібрати, чи її тіло мало той самий зелений відтінок, що й світіння, яке від неї йшло, бо те сяйво засліплювало. Проте її привітну усмішку він роздивився і знав, що вона його бачила дуже добре, попри те, що її підняті догори очі з мигдалеподібним розрізом не мали зіниць. Від крилець ішло тихе рівне гудіння.
Збирача ніде не було видно.
Ші грайливо крутнулася довкола своєї осі й пірнула між гілками куща. Тім трохи перелякався, уявивши, як ці серпанкові крила рвуться об шпичаки, але вона вигулькнула неушкоджена й злетіла карколомною спіраллю на висоту п’ятдесяти футів чи навіть більше — до перших горішніх гілок залізних дерев, — а тоді знову пірнула вниз, просто на нього. Тім побачив, що свої гарні ручки вона витягнула назад, наче дівчинка, що пірнала в басейн. Він пригнувся, і коли вона пролітала повз нього, так близько, що вітерець скуйовдив йому волосся, Тім почув сміх, схожий на переливи дзвіночків, які звучали десь далеко-далеко.
Він обережно випростався і побачив, що вона повертається, знову і знову виконуючи сальто в повітрі. Серце в нього шалено билося в грудях. Ще ніколи в житті Тім не бачив нічого гарнішого.
Ші пролетіла над перекладиною, і в її світлячковому сяйві він роздивився ледь помітну й густо зарослу стежку, що заглиблювалася в Нескінченний ліс. Вона здійняла одну ручку, що яскраво світилася зеленим вогнем, і підкликала Тіма знаком. Зачарований її потойбічною красою і привітною усмішкою, Тім без найменших вагань пірнув під перекладину, навіть не глянувши на останні слова, що їх написав колись його покійний батько: «СТЕРЕЖИСЯ, МАНДРІВЦЮ».
Ші висіла в повітрі, поки Тім не підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися її, а тоді помчала понад рештками стежки вперед. Там знову стала ширяти в повітрі, усміхаючись і підкликаючи рукою. Волосся розсипалося по її плечах. Часом воно приховувало її крихітні груденята, а часом злітало догори від вітру, що його створювали її крила, і оголювало їх.
Удруге, коли підійшов ближче, Тім покликав її… але тихенько, боячись, що її крихітні барабанні перетинки луснуть, якщо він покличе її трохи гучніше.
— А де Збирач?
Її відповіддю знову був срібний передзвін сміху. Вона двічі зробила пірует у повітрі, підтягнувши коліна аж до плечей, а тоді стрімко помчала, затримавшись лише на мить — щоб озирнутися й переконатися, що Тім іде за нею. Так вела вона зачарованого хлопчика все глибше і глибше в Нескінченний ліс. Тім і не помітив, коли жалюгідна подоба стежки скінчилася і шлях повів його між високими залізними деревами, що їх бачили очі лише небагатьох людей, та й то давно-предавно. Не помітив він і того, що важкий кисло-солодкий запах залізних дерев поступився значно менш приємному смороду стоячої води й гнилих водоростей. Залізні дерева відступили. Попереду їх ще мало бути багато, цілі ряди, але не тут. Тім підійшов до самісінького краю величезного болота, знаного під назвою Фаґонар.
Ші, знову зблиснувши своєю дражливою усмішкою, полетіла далі. Її сяйво вже відбивалося у темній воді. Щось (не риба) розбило брудну поверхню, подивилося на повітряну непрохану гостю оком без вій і знову ковзнуло під поверхню.
Тім цього не помітив. Побачив він лише купину, над якою зараз висіла фея. Крок довелося б робити величенький, та не зробити його Тім не міг. Вона чекала. Щоб убезпечити себе, він стрибнув — і ледве зумів втриматися. Те зелене світіння було оманливим, через нього все здавалося ближчим, ніж насправді. Тім похитнувся і відчайдушно замахав руками. А ші тільки гірше зробила (ненавмисно, Тім був у цьому впевнений, вона просто гралася), швидко кружляючи довкола його голови, засліплюючи його своєю аурою і наповнюючи вуха передзвоном сміху.
Надії на те, що Тім втримається, було мало (а ще він не помітив лускатої голови, що випірнула на поверхню коло нього, випнутих очей і роззявленої пащеки, повної трикутних зубів), але він був молодий і спритний. Він відновив рівновагу і невдовзі вже стояв на купині.
— Як тебе звати? — спитав він у осяйної феї, котра ширяла в повітрі за купиною.
Попри її лункий сміх, він не був певен, що вона може розмовляти, а якщо й може, то чи відповість будь-якою мовою, високою чи низькою. Але вона відповіла, і те ім’я здалося Тіму найприємнішим з усіх, які він чув. Воно ідеально пасувало до її неземної краси.
— Арманіта! — вигукнула вона і знову полетіла, сміючись і кидаючи на нього кокетливі погляди.
Тім усе далі і далі заглиблювався слідом за феєю в болото Фаґонар. Іноді купини розташовувалися так близько, що він міг переступати з однієї на іншу. Але що далі в болото, то частіше доводилося стрибати, і стрибки ставали щораз довші. Хоча страшно Тіму не було. Навпаки — він був у ейфорії, засліплений, і сміявся щоразу, коли ледь не втрачав рівновагу. Він не помічав, що поверхнею води за ним невідступно пливуть V-подібні фігури, протинаючи чорну воду, мов голка кравчині — шовк. Спочатку така фігура була одна, потім їх стало дві, три, а потім і півдесятка. Його кусали жуки-кровопивці, а він змітав їх, навіть не відчуваючи, що вони жалять і залишають на шкірі криваві ляпки. Так само не помічав він згорблених, проте більш-менш вертикальних тіней, що супроводжували його з одного боку і жадібно розглядали хлопчика палаючими в темряві очима.