Кілька разів він тягнув руку до Арманіти й гукав:
— Не тікай, я тебе не скривджу! — Та вона весь час уникала потрапляти йому до рук, а один раз прослизнула між його пальців, що вже змикалися, і полоскотала шкіру крильцями.
Аж ось Арманіта облетіла довкола купини, що була більшою за інші. На ній нічого не росло, і Тім подумав, що насправді то великий камінь — перший, який він бачив у цих краях, де все здавалося радше хистким, ніж твердим і непорушним.
— Надто далеко! — викрикнув Тім до Арманіти. Він роззирнувся навколо в пошуках ще одного камінця, на який можна було б стрибнути, і не знайшов. Якщо він хотів потрапити на наступну купину, то мусив спочатку скакнути на той камінь. Арманіта все манила його рукою.
«Може, і вдасться, — подумав він. — Напевно, вона вважає, що мені це до снаги, інакше навіщо би підкликала?»
На тій купині, де він стояв, не було місця для розгону, тому Тім зігнув коліна і стрибнув у довжину, вклавши у стрибок усю свою силу. Він пролетів над водою і вже в польоті побачив, що не потрапить на камінь, для цього йому не вистачить зовсім трохи. Тож він витягнув уперед руки. Приземлився на груди й підборіддя, ударившись так сильно, що перед очима, і без того засліпленими сяйвом феї, виникли яскраві цятки. Тім ще встиг збагнути, що зовсім не за камінь тримається руками (хіба що камені дихали), а тоді десь позаду нього пролунав гучний огидний рик. А слідом за цим розлігся плюскіт і Тіму забризкало спину й шию теплою водою, що аж кишіла жуками.
Він видряпався на камінь, що каменем не був, розуміючи, що впустив удовину лампу, та торба ще була при ньому. Якби він не намотав її собі щільно на зап’ястя, то й торба упала б у воду. Бавовна була волога, та не мокра. Поки що принаймні.
А тоді, коли він уже відчував, що потвора позаду нього дихає в спину, «камінь» став підійматися. Тім стояв на голові якоїсь істоти, що спала в грязюці й болотяній твані. І те, що її розбурхали, їй не сподобалося взагалі. Тварюка проревіла, і з рота в неї вирвався зелено-помаранчевий вогонь, який спалив очерет, що витикався з води.
Не завбільшки з хату, ні, певно, що ні, та все одно це дракон і, о боги, я стою в нього на голові!
Подих чудовиська яскраво осяяв усю ту ділянку Фаґонара. Тім побачив, як гнеться навсібіч очерет, коли істоти, що невідступно слідували за ним, порснули від драконового полум’я. А ще Тім устиг помітити ще одну купину, трошки більшу за ту, з якої потрапив на своє теперішнє — і дуже небезпечне — місце.
У Тіма не було часу переживати, що його з’їсть величезна риба-канібал, якщо він не дострибне, чи що наступний віддих дракона перетворить його на хлопчика-вуглинку, якщо він усе-таки потрапить на купину. З нерозбірливим криком Тім стрибнув. То був його найдовший стрибок у житті, чи не занадто довгий. Довелося обома руками вчепитися у меч-траву, щоб не звалитися у воду. Гостра трава врізалася йому в пальці. Подекуди пагони трави були ще гарячі й курилися від артилерійського залпу розлюченого дракона, але Тім стійко тримався. Думати про те, що його могло чекати, якщо він упаде з цього крихітного острівця, Тім не хотів.
Хоча здобута позиція теж була не те щоб дуже безпечною. Він спромігся стати на коліна й озирнувся туди, звідки прийшов. Дракониха (бо то була сучка — на голові в неї виднівся рожевий дівчачий гребінець) піднялася з води й стала на задні лапи. Була вона, звісно, не завбільшки з хату, та з Блекі, Збирачевим жеребцем, могла розмірами позмагатися. Вона двічі змахнула крильми — і навсібіч бризнули краплі, а вітер був такий потужний, що відгорнув Тіму злипле від поту волосся з лоба. Крила лопотіли, мов простирадла на сильному вітрі, коли його мати вивішувала їх сушитися на мотузці.
Крихітні очиці-намистини з кривавими прожилками дивилися просто на Тіма. З пащеки драконихи витікали мотузки розжареної слини й сичали, падаючи у воду. Високо між її грудей, вкритих лускою, тріпотіли зябра — дракониха втягувала повітря, що підтримувало жар у печі, яка двигтіла в її нутрі. У нього ще був час подумати над тим, як це дивно (і трохи смішно), що брехня його вітчима тепер стане правдою. Але в цьому випадку живцем підсмажать Тіма.
«Боги, напевно, сміються», — подумав Тім. А якщо й ні, то Збирач уже точно.
Не замислюючись, Тім бухнувся на коліна і простягнув до драконихи руки. Бавовняна торба гойдалася на правому зап’ястку.
— Прошу вас, міледі! — закричав він. — Будь ласка, не спалюйте мене, бо мене збили на манівці і я благаю прощення!
Кілька секунд дракониха просто дивилася на нього, а її зябра все пульсували. Крапала й сичала вогненна слина. Та зрештою вона знову почала поволі занурюватися (Тіму здалося, що занадто повільно, по кілька дюймів за раз). Наприкінці на поверхні лишилася тільки верхівка її голови… а ще ті жахливі витрішкуваті очі. Вони неначе обіцяли, що наступного разу, якщо він наважиться потривожити її відпочинок, дракониха вже не буде такою милосердою. А тоді й очі зникли і знову Тім бачив перед собою лише щось подібне до великого каменя.
— Арманіто? — Він роззирнувся навколо, шукаючи зеленого вогника й розуміючи, що більше його не побачить. Вона завела його в глиб Фаґонара, туди, де попереду не було більше купин, а позаду лежав дракон. Фея свою роботу виконала.
— Сама лише брехня, — прошепотів Тім.
Вдова Смек цілковито мала рацію.
Тім сів на купину, думаючи, що от-от розплачеться. Але сліз не було. Хоча Тім їх і не хотів. Яка користь була з того, щоб плакати? Його пошили в дурні, і то був кінець усьому. Він пообіцяв собі, що наступного разу не буде таким телепнем… якщо цей наступний раз буде. Та в темряві, на самоті, коли схований за хмарами Місяць просіював своє попелясте сяйво крізь зарості, це здавалося не надто ймовірним. Істоти, що втекли від дракона під воду, повернулися. Драконового водяного будуару вони уникали, та все одно в них було повно місця для маневрів, і не було жодних сумнівів у тому, що осердям їхньої зацікавленості був крихітний острівець, на якому сидів Тім. Він міг лише сподіватися, що то була якась риба, і вона боялася вискочити з води, щоб не загинути. Однак він знав, що великі потвори, які жили на такому густому мілководді, найпевніше, могли дихати як у воді, так і в повітрі.
Тім дивився, як вони кружляють довкола нього, і думав: «Збираються з духом, щоб напасти».
Він розумів, що по нього прийшла смерть, та все ж йому було одинадцять років і хотілося їсти. З торби він витяг буханець хліба, побачив, що він намок лише з одного боку, і кілька разів одкусив з іншого. Потім поклав хліб на купину, щоб роздивитися чотиристволку (наскільки це дозволяло скупе місячне сяйво і слабке фосфоресцентне світіння болота). На вигляд і дотик рушниця була суха, як і запасні набої. І Тім знав, як зберегти їх такими й надалі. Він відірвав шматок від сухої половини буханця і запхав запасні набої глибоко в м’якуш, заткнув дірку і поклав хлібину біля торби. Тім сподівався, що торба висохне, але напевно не знав. Повітря було дуже вологе, і…
І тут з’явилися вони, дві потвори, що стрілою мчали прямісінько на Тімів острівець. Він зірвався на рівні й прокричав перше, що спало на думку.
— Краще не суньтеся! Не суньтеся, дурні! Тут стрілець, справжній син Ґілеаду й Ельда, тому стережіться!
Він сумнівався, що такі звірюки з їхніми курячими мізками мали хоч найменше уявлення, про що він їм кричить (чи що їх би це зупинило), та звук його голосу їх налякав і вони метнулися геть.
«Глядіть не розбудіть оту вогненну діву, — подумав Тім. — Бо вона підніметься і підсмажить вас тільки задля того, щоб припинився цей галас».
Та хіба в нього був вибір?
Наступного разу, коли живі підводні човни торпедами помчали на нього, хлопчик закричав і заплескав у долоні. Він би й по порожній колоді постукав, якби була колода, і най би та дракониха в На’ар провалилися. У Тіма з’явилася думка, що палюча смерть від її подиху була б і то милосердніша, ніж мучитися в зубах у тих гадів підводних. І, безперечно, та смерть була б швидша.
Тім хотів би знати, чи Збирач був десь поряд, спостерігав і зловтішався. Якась правда, напевно, в цьому була. Спостерігав — так. Але Збирач не став би бруднити чоботи в смердючому болоті. Він сидів десь, де було сухо і приємно, та дивився виставу в своїй срібній мисці, а довкола кружляла Арманіта. А може, навіть сиділа в нього на плечі, спершись підборіддям на крихітні рученята.
Коли брудний світанок став просочуватися крізь навислі над головою дерева (обвішані мохом страшезні покручі — Тім таких ще ніколи не бачив), довкола його купини вже кружляло з дві дюжини тварюк. Найкоротша з них була з десять футів завдовжки, та більшість були набагато довші. Крики й плескання в долоні більше на них не діяли. Вони збиралися напасти на Тіма.
Наче тільки цього бракувало, через зелений дах болота тепер проникало достатньо світла, і Тім бачив, що за його смертю й подальшим поглинанням спостерігатимуть глядачі. Їхні обличчя ще приховував уранішній присмерк, і нещасний Тім навіть трохи цьому порадів. Їхні сутулі напівлюдські обриси були й без того страшні. Вони стояли на найближчому березі, за сімдесят чи вісімдесят ярдів од купини. Тім роздивився з півдюжини, але їх могло бути й більше — надто темним і туманним був ранок, щоб сказати напевне. Плечі у них були заокруглені, кошлаті голови випиналися вперед. Лахміття, що висіло на їхніх безформних тілах, могло бути рештками одягу чи смужками моху, як ті, що звисали з гілля. Тіму вони здавалися маленьким плем’ям болотяників, що піднялося з трясовини, аби лише подивитись, як плавучі потвори дражнитимуть і зрештою зжеруть свою жертву.
Та яка різниця? Все одно мені кінець, дивитимуться вони чи ні.
Від зграї відділилася одна рептилія і, хльоскаючи хвостом по воді, попливла до купини. Доісторична голова здіймалася над поверхнею, пащека розійшлася у вищирі, довшому за все Тімове тіло. Потвора вдарила нижче того місця, де стояв хлопчик, і сила удару була такою, що вся купина затремтіла, мов желе. Кілька спостерігачів з берега заухкали. Тім подумав, що вони наче уболівальники на суботньому змаганні в «Очки».
Ця думка так його розлютила, що страх випарувався без сліду, поступившись місцем гніву. Невже водяні звірюки зжеруть його? Іншого можливого розвитку подій він не бачив. Та якщо чотиристволка, яку дала йому вдова, не надто намокла, він міг би змусити бодай одну тварюку заплатити за сніданок.
А якщо не вистрелить, я візьмуся за ствол і битиму гада руків’ям, аж поки мені рука не відірветься.
Істота вже виповзала з води. Пазуристі й короткі передні лапи роздирали очерет і водорості, лишаючи чорні подряпини, які швидко наповнювалися водою. Хвіст почвари (чорнувато-зелений угорі й білий, як черево мерця, внизу) усе тягнувся за нею з води, плескаючи по воді й розкидаючи віялом навсібіч грязюку. Над мармизою пульсувало й пульсувало ціле гніздо лупатих очей. Усі вони були прикуті до обличчя Тіма. Клацнула довжелезна пащека, зуби наче перемелювали каміння.
На березі (ті сімдесят ярдів віддалі здавалися тисячею коліс) знову заухкали болотяники, наче підбадьорювали чудовисько.
Тім відкрив полотняну торбу. Його руки не тремтіли, пальці впевнено робили своє, хоча потвора вже наполовину вилізла з води на крихітний острівець і тепер лише три фути відділяло Тімові ноги в мокрих чоботях од ляскоту тих зубів.
Він звів один з курків, як показувала йому вдова, поклав на нього палець і опустився на коліно. Вони з жахіттям, що наближалося, опинилися на одному рівні. Тім відчував його смердюче дихання і бачив пульсуючу рожеву пащеку. Та все одно Тім усміхався. Він відчував, як розтягуються губи, й радів. Приємно було всміхатися в останні миті життя, так, дуже приємно. Єдине, про що він шкодував, — що то не Збирач податків у скарбницю Баронії виповзає до нього на берег зі своєю зрадливою зеленою подружкою на плечі.
— Побачимо, як тобі це сподобається, гидото, — пробурмотів Тім і натиснув на гачок.
Звук був такий гучний, що Тіму спершу здалося, ніби чотиристволка вибухнула у нього в руках. Однак вибухнула не рушниця, а бридке гніздо очей на голові в рептилії. Вони пирснули чорнувато-червоним гноєм. Істота закричала від болю і вигнулася назад, на свій хвіст. Короткі передні лапи забилися в повітрі. Почвара впала у воду, забила ногами й перевернулася на спину, показуючи живіт. Довкола голови, що частково занурилася під воду, стала розпливатися червона хмара. Голодний вищир старезної істоти став посмертним. У деревах зашуміли, затріскотали й залопотіли крильми наполохані птахи.
Усе ще купаючись у тій холодності (й усміхаючись, хоч сам він цього й не усвідомлював), Тім відкрив чотиристволку і витяг зужиту гільзу. Вона ще диміла й була на дотик теплою. Він ухопив половинку хліба, узяв хлібну пробку в зуби і великим пальцем заштовхнув запасний патрон у порожню камеру. Потім рвучко закрив рушницю й виплюнув окраєць, що мав тепер присмак мастила.
— Ну підпливайте! — закричав він рептиліям, що збуджено плавали вперед і назад (горбок голови дракона, що лежав у воді, вже зник з поля зору). — Я вас ще пригощу!
І то була не бравада. Тім зрозумів, що йому справді хотілося, щоб вони підпливли ближче. Жодна інша річ (навіть сокира його батька, яка досі була в нього за поясом) не здавалася йому такою природною, як важка вага чотиристволки в лівій руці.
З берега долинув якийсь звук, і Тім не одразу зрозумів, що то було. Не тому, що він був дивний, а тому, що суперечив усьому, що він думав про глядачів дійства. Болотяники плескали в долоні.
Коли він повернувся до них обличчям, а в руці диміла рушниця, вони попадали на коліна, поприкладали кулаки до лобів і вигукували єдине слово, яке, здавалося, спроможні були вимовити. Те слово було «хайл», одне з небагатьох, що однаково звучало як у низькій, так і у високій мові, те, яке манні називали Фін-ґан, тобто «перше слово», те, з якого почав кружляти світ.
А може…
Тім Рос, син Джека, перевів погляд з уклінних болотяників на березі на стародавню (але дуже дієву) зброю, яку тримав у руках.
А може, вони думають…
Це було можливо. Насправді більш ніж можливо.
Ті люди з Фаґонара вирішили, що він стрілець.
Кілька секунд він стояв, мов громом уражений, і не міг поворухнутися. Дивився на них з купини, на якій боровся за своє життя (і ще міг програти). Вони стояли навколішки у високому зеленому очереті й болотяній твані за сімдесят ярдів од нього, поприкладавши кулаки до своїх пелехатих голів, і теж дивилися на нього.
Відчувши нарешті, що до нього впевнено повертається здоровий глузд, Тім зрозумів, що мусить скористатися їхньою вірою, поки ще є змога. Він силкувався пригадати казки, які розказували йому мама й тато, а ще ті, що їх читала вдова Смек учням зі своїх дорогоцінних книжок. Однак жодна, здавалося, не пасувала до ситуації, аж поки він не пригадав одну давню історію, яку чув від Скабки Гаррі, дивака, що працював на тартаку по кілька днів на тиждень. Старий Скабка був наполовину ідіотом. Він міг націлити на тебе палець і вдати, що тисне на гачок, а ще любив верзти всілякі нісенітниці — і стверджував, що то високою мовою. Але найулюбленішою його темою були люди з Ґілеаду, які носили в кобурах великі пушки і їздили на пошуки пригод.
Ох, Гаррі, сподіваюся, то ка підштовхнуло мене опинитися неподалік у той обідній відпочинок.
— Хайл, піддані! — закричав він болотяникам на березі. — Дуже добре вас бачу. Підведіться, в ім’я любові та служіння!
Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Та потім вони всі повставали і дивилися на нього своїми вкрай вимученими, глибоко запалими очима. Їхні щелепи відвисали мало не до грудей і всім обличчям надавали однакового виразу зачудування. Тім побачив, що у деяких були примітивні луки, а в інших до грудей виноградною лозою були прив’язані дрючки.
А тепер що казати?
Іноді, подумав Тім, годиться тільки неприкрита правда.