Тім опустився на коліно, похилив голову і притулив тремтячий кулак до лоба. Він хотів сказати: «Хайл, Мерліне», — та голос його зрадив, і він спромігся лише на кволий хрип.
— Встань, Тіме, сину Джека, — сказав маг. — Та перш ніж ти це зробиш, надінь кришку на пляшечку. Там ще лишилося кілька крапель, вони тобі знадобляться.
Тім підняв голову і запитально глянув на високу фігуру, що стояла біля клітки, в якій була ув’язнена.
— Для твоєї матері, — сказав Мерлін. — Для її очей.
— Правда? — прошепотів Тім.
— Щира, мов Черепаха, що тримає на собі світ. Ти пройшов чималий шлях, показав велику відвагу… і немалу дурість, але про це не будемо, бо дурість і відвага часто йдуть пліч-о-пліч, а надто в юності. А ще ти звільнив мене з в’язниці, в якій я сидів багато-багато років. А зараз закрути кришечку і підводься.
— Спасибі, — сказав Тім. Руки в нього тремтіли, перед очима все розпливалося від сліз, але він спромігся закрити пляшечку, ні краплини не розливши. — Я думав, ви Охоронець Променя, так, але Дарія сказала мені інше.
— А хто така Дарія?
— Полонянка, як і ви. Запроторена в маленьку машину, яку дали мені люди з Фаґонара. Я думаю, вона померла.
— Співчуваю, синку.
— Вона була моїм другом, — просто сказав Тім.
Мерлін кивнув.
— Цей світ сумний, Тіме Рос. Що ж до мене, позаяк це Промінь Лева, то він так своєрідно пожартував, коли обернув мене на великого кота. Хоча не на Аслана, бо це така магія, на яку навіть він не спроможний… хоча він би дуже цього хотів, о так. Чи вбити Аслана та решту Охоронців, щоб Промінь згас.
— Збирач, — прошепотів Тім.
Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостроверхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.
— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить виконувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Червоного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.
— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?
— Краще цього не знати. Але в одному можеш бути впевнений: у Лісовому його більше ніколи не побачать. Його дні збирача податків нарешті злічені.
— А моя мама… вона правда зможе нарешті бачити?
— Так, бо ти зробив мені добро. І я буду не останній, кому ти послужиш у своєму житті. — Він показав на пояс Тіма. — Це лише перша твоя зброя. Перша і найлегша.
Тім поглянув на чотиристволку, та з-за пояса витяг батькову сокиру.
— Сей, зброя не для таких, як я. Я звичайний сільський хлопчик. Я стану лісорубом, як мій батько. Моє місце в Лісовому, і там я залишуся.
Старий чаклун уважно на нього подивився.
— Ти кажеш так із сокирою в руці, та якої б ти заспівав, якби це був револьвер? Чи сказало б так твоє серце? Не відповідай, бо я бачу правду в твоїх очах. Ка забере тебе далеко від села Лісового.
— Але я люблю його, — прошепотів Тім.
— Ти ще поживеш там якийсь час, тож нехай це тебе не турбує. Але слухай мене і корися.
Він сперся долонями на коліна і нахилився всім своїм високим сухорлявим тілом до Тіма. Його борода тріпотіла на ослаблому вітрі, й коштовні камені, якими вона була оздоблена, спалахували, як вогники. Обличчя в нього так само, як і в Збирача, було виснажене, проте підсвічене зсередини серйозністю, а не каверзним гумором, і добротою, а не жорстокістю.
— Коли ти повернешся до себе додому… а мандрівка ця буде значно коротшою, ніж подорож сюди, і набагато менш ризикованою… ти прийдеш до своєї матері та вкропиш їй очі останніми краплями з пляшечки. А потім мусиш віддати їй сокиру свого батька. Ти розумієш мене? Його монетку ти носитимеш усе життя, тебе поховають з нею на шиї. Але сокиру віддай матері. І зроби це одразу.
— Ч-чому?
Кошлаті брови Мерліна зійшлися на переніссі, кутики губ опустилися. Зненацька де й поділася вся доброта, їй на зміну прийшла лячна жорсткість.
— Не твоє діло — питати, хлопче. Ка завжди налітає, як вітер, як старкбласт. Ти послухаєшся?
— Так, — налякано сказав Тім. — Я віддам їй сокиру, як ви наказуєте.
— Добре.
Маг розвернувся до простирадла, під яким вони спали, й підняв над ним руки. Той край, що був ближче до клітки, раптом, стрепенувшись, злетів догори, сам склався і став наполовину менший. Знову підлетів і склався ще раз до розміру скатертини. Тім подумав, що жінки в Лісовому не відмовилися б володіти такими чарами, щоб застеляти ліжка, а тоді злякався, чи не блюзнірством була така думка.
— Ні, ні, безперечно, ти правий, — з відсутнім виглядом сказав Мерлін. — Але може щось піти не так і залишаться складки. Магія доволі підступна, в ній повно фокусів, навіть для такого старого парубка, як я.
— Сей… а правда, що ви живете задом наперед у часі?
Мерлін з удаваним роздратуванням здійняв руки. Рукава його мантії опали, й оголилися руки, тонкі й білі, як гілки берези.
— Усі так думають, а якби я й заперечував, усе одно всі б і далі так думали, чи не так? Я живу так, як я живу, Тіме, тобто насправді я зараз переважно відійшов від справ. Ти також чув про мою чарівну хатину в лісі?
— Еге ж!
— А якби я тобі сказав, що жив у печері, де не було нічого, крім стола і підстилки на підлозі, і якби ти розповів про це іншим, тобі б повірили?
Обміркувавши це, Тім похитав головою.
— Ні. Не повірили б. Навряд чи люди взагалі повірять, що я вас зустрів.
— Це їхнє діло. Що ж до тебе… ти готовий повернутися?
— А можна ще одне питання?
Маг здійняв вказівний палець.
— Лише одне. Бо я в тій клітці просидів багато довгих років (а вона, як ти бачиш, стоїть на місці, ні на дюйм не зсунулася, байдуже, як сильно дме вітер) і мені набридло гидити в ту дірку. Жити відлюдником — це дуже добре, звісно, але всьому є межа. Давай своє запитання.
— Як Червоний Король вас упіймав?
— Він нікого не може піймати, Тіме, бо сам упійманий, ув’язнений на верхівці Темної вежі. Але він досі має владу і має своїх шпигунів. Той, кого ти зустрів, далеко не наймогутніший. До мене в печеру прийшов чоловік. Я помилився, прийняв його за мандрівного торгівця, бо він був сильним чаклуном. І щоб ти знав, ту магію дав йому Король.
Тім ризикнув поставити ще одне запитання.
— Він сильніший чаклун, ніж ви?
— Ні, але… — Мерлін зітхнув і підвів погляд у ранкове небо. Тім з подивом зрозумів, що чарівникові соромно. — Я був п’яний.
— О, — тихо промовив Тім. Нічого іншого йому на думку не спало.
— Годі балачок, — сказав маг. — Сідай на діббін.
— На що?
Мерлін показав на річ, яка була то серветкою, то простирадлом, а тепер стала скатертиною.
— На це. І не турбуйся, що замастиш його взуттям. На ньому сиділи й більш замащені брудом доріг мандрівники, ніж ти.
Саме це Тіма й турбувало, проте він ступив на скатертину і сів.
— А зараз перо. Візьми його в руки. Воно з хвоста Ґаруди, орла, що охороняє інший край Променя. Мені так сказали, хоча коли я був маленьким — так, Тіме, я теж був колись маленьким, — мені також казали, що дітей знаходять на полі в капусті.
Тім майже не слухав його. Він узяв перо, яке тигр урятував від вітру, і стиснув у руках.
Мерлін не зводив з нього погляду з-під гостроверхого капелюха.
— Коли будеш удома, що зробиш перше?
— Закапаю мамі очі.
— Добре. А друге?
— Віддам їй татову сокиру.
— Не забудь. — Старий нахилився вперед і поцілував Тіма в чоло. І на якусь мить цілий світ спалахнув у хлопчика перед очима, немов зірки на висоті старкбласту. На якусь мить уся світобудова була перед ним. — Ти відважний хлопчик із хоробрим серцем. Інші теж це роздивляться і називатимуть тебе саме так. Дякую тобі, лети додому.
— Л-л-летіти? Як?
— А як ти ходиш? Просто подумай про це. Подумай про дім. — У кутиках очей чарівника проступили тисячі дрібненьких зморщок, коли його губи розпливлися в осяйній усмішці. — Бо, як сказав хтось відомий, у гостях добре, а вдома краще. Уяви домівку! Уяви в усіх подробицях!
Тож Тім подумав про хатину, в якій виріс, і кімнату, де все життя засинав під звуки вітру надворі, вітру, що розповідав свої історії про інші світи й інші життя. Подумав про клуню, де ночували Місті й Бітсі. Тіму дуже хотілося сподіватися, що їх хтось годував. Солома Віллем, наприклад. Він подумав також про джерело, з якого взяв незліченну кількість відер води. А найбільше думав про маму: її міцне тіло з широкими плечима, каштанове волосся, очі, коли їх наповнювали іскорки сміху, а не турбота й горе.
«Мамо, я так сумую за тобою», — подумав він… і враз скатертина піднялася з кам’янистої землі й зависла над своєю тінню.
Тім охнув. Скатертина гойднулася, потім розвернулася. Хлопчик опинився вище гострого вершечка капелюха Мерліна, і чарівникові довелося піднімати очі, щоб подивитися на нього.
— А якщо я впаду? — закричав Тім.
Мерлін розсміявся.
— Рано чи пізно це станеться з нами всіма. А поки що міцно тримай у руках перо! Діббін не скине тебе, тому просто тримай перо і думай про домівку!
Тім стискав пір’їну перед собою і думав про Лісове: його головну вулицю, кузню, за якою була поховальна зала і цвинтар, ферми, тартак над річкою, хатину вдови, а передусім — свою рідну домівку і землю. Діббін піднявся вище, кілька секунд повисів над Доґаном (неначе щось вирішуючи), а тоді попрямував на південь слідами старкбласту. Попервах він рухався повільно, та коли його тінь упала на вкритий інеєм бурелом, що не так давно був мільйонами акрів незайманого лісу, діббін полетів швидше.
Тіму спала жахлива думка: а що, коли старкбласт прокотився і по Лісовому, заморозив його і вбив усіх, разом з Нел Рос? Він розвернувся, щоб гукнути до Мерліна й запитати у нього, але Мерліна вже не було. У майбутньому Тім зустрічав його ще раз, але коли це сталося, він сам уже був старим чоловіком. Та це вже геть інша історія.
Діббін підіймався й підіймався, аж поки світ під ним не став нагадувати карту. Однак магія, що захищала Тіма і його пухнастого друга від урагану, досі трималася, і попри те, що довкола нього свистів холодний подих старкбласту, Тіму було тепло і затишно. Він сидів по-турецькому на своєму транспорті, як юний принц з Мохейна на слоні, тримаючи поперед себе перо Ґаруди. Він і почувався Ґарудою, ширяючи над велетенськими обширами дикої природи, схожими на зелену сукню, темну, майже чорну. Втім, її перетинав сірий шрам, немовби сукню розрізали, й з-під неї визирала брудна нижня спідниця. Старкбласт знищив усе, до чого торкнувся, хоча ліс у цілому не дуже постраждав. Смуга руйнувань була завширшки не більше сорока коліс.
Проте сорока коліс виявилося цілком достатньо, щоб до останку винищити Фаґонар. Чорна болотна вода стала жовтувато-білими катарактами льоду. Сірі вузлуваті дерева, що росли у воді, повиривало з корінням. Купини більше не були зеленими, тепер вони скидалися на купи молочно-білого скла.
На одну з них викинуло на мілину човен племені. Тім згадав Стерничого, Головного і розплакався гіркими слізьми. Якби не вони, лежав би він зараз на такій купині під водою, на глибині п’ятисот футів. Болотяні люди нагодували його й подарували йому Дарію, його добру фею. Це було несправедливо, несправедливо, несправедливо. Так кричало його дитяче серце, а потім якась його частка взяла і відмерла. Бо такий є порядок у цьому світі.
Перед тим, як болото лишилося позаду, Тім побачив ще дещо, від чого його серце стислося: велику чорну смугу там, де розтанув лід. Вкриті сажею брили криги плавали довкола велетенського лускатого трупа, що лежав на боці так само, як човен племені. То була дракониха, котра його пожаліла. Тім міг лише уявити (еге ж, дуже добре міг уявити), як вона боролася з холоднечею своїм вогненним диханням, але зрештою старкбласт убив її, як і все живе на Фаґонарі. Тепер там панувала морозна смерть.
Понад Стежиною Залізних Дерев діббін став знижуватися. Усе нижче й нижче спускався він, а коли наблизився до ділянки Коузінґтона-Марчлі, відбулося приземлення. Та перед тим, як світ звузився до лісу, Тім помітив, що шлях, яким пройшов старкбласт, раніше йшов навпростець на південь, а тепер повернув трохи на захід. І руйнування тут здавалися не такими разючими, немовби буря шаленіла трохи менше. Це дало йому надію, що село могло лишитися неушкодженим.
Тім уважно подивився на діббін, а тоді змахнув над ним руками.
— Складися! — наказав він (почуваючись трошки по-дурному). Діббін не послухався. Та коли Тім нахилився над ним, щоб зробити це власноруч, сам склався вдвоє, потім втроє і вчетверо, щоразу стаючи меншим — але не товщим. За лічені секунди він став бавовняною серветкою, що лежала на стежині. Але вам би не захотілося послати таку собі на коліна під час вечері, бо просто посередині на ній був відбиток чобота.
Тім поклав серветку собі в кишеню й пішов додому пішки. А коли вже був біля дібров блоссі (де більшість дерев вистояли), побіг.
Він обійшов село стороною, бо не хотів гаяти ні хвилини на розпитування. Втім, навряд чи багато людей стали б його зачіпати, бо ніхто не мав часу. Старкбласт справді майже не зачепив Лісового, та Тім бачив, як люди оглядають худобу, яку спромоглися витягти з-під руїн корівників, і роздивляються шкоду, завдану полям. Тартак змело в річку Лісовицю. Уламки попливли вниз течією, і не лишилося нічого, крім кам’яного фундамента.
Він пішов за течією Стейп-Брука, як того дня, коли знайшов чарівну паличку Збирача. Їхнє джерельце, що було замерзло, вже почало розтавати. З даху зірвало кілька черепиць із дерева блоссі, сама хата вистояла. Скидалося на те, що його маму лишили саму, бо перед хатою не стояли ні вози, ні мули. Тім розумів, що людям потрібно було подбати про своє майно в очікуванні такого урагану, як старкбласт, та все одно це його розсердило. Покинути побиту й сліпу жінку на поталу бурі… це було неправильно. У Лісовому сусіди так не чинили.
«Хтось забрав її в безпечне місце, — подумав він. — Найпевніше, до Зали зібрань».
Аж раптом з клуні долинуло мекання, не схоже на жодного їхнього мула. Тім стромив голову в двері й усміхнувся. Сонце, віслючок удови Смек, був прив’язаний до стовпчика і жував сіно.
Тім поклав руку в кишеню, і на мить його охопила паніка, бо дорогоцінна пляшечка кудись заподілася. Та потім Тім знайшов її під діббіном, і йому відлягло від серця. Він піднявся сходами ґанку (знайомий скрип третьої сходинки викликав у нього відчуття, наче він уві сні) і прочинив двері. У хаті було тепло, бо вдова добре натопила в каміні, і тільки тепер вогнище догоріло до товстого шару сірого попелу й рожевих жарин. Удова спала в кріслі його тата, спиною до нього й лицем до каміна. І хоча йому страх як не терпілося побігти до матері, він зупинився і скинув черевики. Вдова прийшла, коли більше нікого не лишилося, вона розпалила вогнище, щоб у хаті було тепло. Навіть перед лицем руйнування цілого села вона не забула, як це — бути доброю сусідкою. Тім би нізащо в світі її не розбудив.
Він навшпиньках прокрався до відчинених дверей спальні. Там у ліжку лежала його мати. Її руки покоїлися на ватяній ковдрі, незрячі очі втупилися в стелю.
— Мамо? — пошепки проказав Тім.
Вона не поворухнулася, і Тім відчув, як у душу йому встромлюється холодний спис страху. «Я спізнився, — подумав він. — Вона лежить там мертва».
Та тут Нел припіднялася на ліктях. Волосся впало каскадом на подушку в неї за спиною, і погляд невидющих очей звернувся до нього. Її обличчя освітила шалена надія.
— Тіме? Це ти, чи мені сниться?
— Ти не спиш, — сказав він.
І побіг до неї.