Вона міцно пригорнула його до себе і вкрила його обличчя сердечними поцілунками, які здатні дарувати лише матері.
— Я думала, ти загинув! Ох, Тіме! А коли налетіла буря, я в цьому впевнилася, і мені самій захотілося померти. Де ж ти був? Як ти міг так мене засмутити, ти, поганий хлопчику? — І вона знову заходилася його цілувати.
Тім цілковито здався на мамину ласку. Він усміхався і насолоджувався її знайомим чистим запахом, та потім згадав слова Мерліна: «Коли будеш удома, що зробиш перше?»
— Де ти був? Розказуй негайно!
— Мамо, я все тобі розкажу, але спершу ляж на спину і широко розплющ очі. Якомога ширше.
— Навіщо? — Її руки все пурхали над його очима, і носом, і ротом, наче вона ніяк не могла повірити, що він справді вдома, коло неї. Очі, що їх Тім так сподівався зцілити, дивилися просто на нього… і крізь нього. Вони вже почали заволікатися біластою плівкою. — Навіщо, Тіме?
Казати йому не хотілося — бо ж обіцяні ліки могли не подіяти. Він не думав, що Мерлін збрехав йому (то в Збирача брехня була улюбленою розвагою), але він міг помилитися.
Ох, будь ласка, хоч би він не помилявся.
— Не хвилюйся. Я приніс ліки, але їх зовсім трішки, тому ти мусиш лежати дуже тихо.
— Я не розумію.
Наступні слова міг би сказати радше мертвий, а не живий син, подумала Нел у своїй пітьмі.
— Просто знай, що я далеко побував і багато чим ризикував заради того, що в мене зараз у руці. Тому лежи тихо!
Нел послухалася. Вона не ворушилася і дивилася на нього своїми сліпими очима. Губи в неї тремтіли.
Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на дорогоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі небагато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.
— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.
— Постараюся, — прошепотіла вона.
Одна крапля в ліве око.
— Пече? — спитав він.
— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.
Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?
— Мамо, ти що-небудь бачиш?
— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!
Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо закричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.
— Мамо? Мамо! Що таке?
— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала долоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій дорогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!
А так раділи вони й далі, але про це розповідати не варто, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.
Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька.
Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж багатьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.
Тім лише всміхнувся і похитав головою.
— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.
— Хто, Тіме? Який чоловік?
— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.
— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З десятка яєць щонайменше! І з беконом з комори!
Усміхаючись, Тім узяв її за плечі й ніжно поклав назад на подушки.
— Яєчню й м’ясо я посмажити зумію. І навіть принесу тобі. — Йому дещо спало на думку. — Сей Смек могла б поїсти з нами. Дивно, як це наші крики її не розбудили.
— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, поки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обережно, не налякай.
Тім знову поцілував маму в щоку і вийшов з кімнати. Вдова спала в кріслі небіжчика біля вогнища, опустивши підборіддя на груди, надто втомлена, щоб навіть хропіти. Тім обережно поторсав її за плече. Її голова відкинулась назад і знову безсило впала на груди.
Зненацька жахлива впевненість опанувала Тімом. Він обійшов крісло і став спереду. Від побаченого його ноги ослабли, і він упав на коліна. Її зірвана вуаль валялася на підлозі. Мертві руїни колись вродливого обличчя жахали, щелепа відвисла. Єдиним уцілілим оком вона порожньо дивилася на Тіма. На грудях її чорної сукні запеклася кірка крові, бо їй від вуха до вуха розрізали горло.
Тім втягнув повітря, щоб закричати, але не зміг видихнути, бо міцні руки зімкнулися на його горлі.
Берн Келз прокрався у вітальню з передпокою, де сидів на своїй валізі й намагався пригадати, нащо вбив стару жінку. Напевно, через вогнище. Він дві ночі провів, трясучись під стогом сіна в клуні в Глухого Рінкона, а цій старій кицьці, котра вбивала в голову його пасербу купу непотрібних знань, весь час було тепло. То було неправильно.
Він бачив, як хлопчик пішов у кімнату до матері. Чув крики радості Нел, і кожен був йому як кістка в горлі. Вона мала право кричати тільки від болю. Це вона накликала на нього всі біди, зачаклувала його своїми високими грудьми, тонкою талією, довгим волоссям і сміхом в очах. Він сподівався, що з роками його перестане так сильно до неї вабити, та не так сталось, як гадалось. Врешті-решт йому просто треба було її мати. Інакше навіщо він убив свого найкращого і найдавнішого друга?
А тепер ще цей хлопчисько, через якого його цькують, мов того звіра. Сучка була погана, а її щеня ще гірше. І що то таке було в нього за поясом? О боги, невже то була зброя? Де він міг її дістати?
Келз душив Тіма, аж поки хлопчик не ослаб, не перестав відбиватися і просто не обм’як у міцних руках лісоруба, хрипко дихаючи. Тоді витяг рушницю в Тіма з-за пояса і кинув її на підлогу.
— Куля — це надто добре для такого набридливого малого, як ти, — сказав Келз. Його губи були навпроти Тімового вуха. Десь наче здаля, немовби всі відчуття пішли в глиб його тіла, Тім відчув, як лоскоче йому шкіру борода його вітчима. — Так само, як і ніж, яким я перерізав горло старій хворій суці. Для тебе в мене буде вогонь, щеня. Там ще повно жарин. Вистачить, щоб підсмажити тобі очі й попекти шкіру на…
Пролунало тихе булькання, і зненацька руки, що душили його за горло, зникли. Тім обернувся, судомно вдихаючи повітря, що вогнем обпікало легені.
Келз стояв біля крісла Великого Роса і недовірливо дивився через голову Тіма на комин з сірого плитняку. Кров бризкала на правий рукав його фланелевої сорочки лісоруба, на якій досі були сліди сіна після ночей, коли він переховувався в клуні у Глухого Рінкона. Над правим вухом у нього в голові виросло руків’я сокири. Позаду нього стояла Нел Рос, і весь перед її сорочки був забризканий кров’ю.
Повільно, дуже повільно переставляючи ноги, Великий Келз розвернувся до неї обличчям. Він торкнувся леза сокири, вгородженого в голову, і простягнув до неї руку, повною крові долонею догори.
— Я розрізала мотузку, нелюде! — прокричала Нел йому в лице, і Берн Келз повалився мертвий на підлогу, неначе його прикінчили ці слова, а не сокира.
Тім затулив обличчя долонями, неначе хотів прогнати з-перед очей і з пам’яті те, що бачив щойно… хоча знав, що це видовище переслідуватиме його до кінця життя.
Нел обійняла його і повела за собою на ґанок. Ранок був осяйний, іній на полях уже почав танути, а в повітря здіймався легкий туман.
— Тіме, ти як, живий-здоровий? — спитала мама.
Він глибоко вдихнув. Повітря в горлі досі було тепле, але вже не пекло.
— Так. А ти?
— Зі мною все буде добре. З нами все буде добре. Ранок сьогодні напрочуд гарний, і ми маємо радіти, що живі й можемо його бачити.
— Але вдова… — І Тім розплакався.
Вони посідали на сходинку ґанку і дивилися на подвір’я, де не так давно сидів на своєму високому чорному коні Збирач податків до скарбниці Баронії. «Чорний кінь, чорне серце», — подумав Тім.
— Ми помолимося за душу Арделії Смек, — сказала Нел, — і все Лісове прийде на її похорон. Я не скажу, що Келз зробив їй ласку — вбивство ласкою не буває, — але останні три роки вона дуже страждала, і життя її так чи інак довгим би не було. Я думаю, нам треба піти в село й подивитися, чи констебль повернувся з Тавареса. А дорогою ти мені все розкажеш. Допоможеш мені запрягти Місті й Бітсі у віз?
— Так, мамо. Але спершу я маю дещо забрати. Це річ, яку вона мені дала.
— Добре. Постарайся не дивитися на тих, що там лишилися, Тіме.
Він і не дивився. Але чотиристволку підняв і застромив за пояс…
Шкуряк
(Частина 2)
— Вона сказала йому не дивитися на те, що лишилося всередині — тобто на труп його вітчима, — і він пообіцяв, що не буде. І не дивився, але чотиристволку підняв і застромив за пояс…
— Чотиристволку, яку дала йому вдова, — сказав малий Білл Стрітер. Він сидів, притулившись спиною до стіни камери під намальованою крейдою картою Дебарії й поклавши підборіддя на груди. Він весь час мовчав, і, правду кажучи, я думав, що хлопчик заснув і я розказую казку сам собі. Та, схоже, він усе-таки слухав. Надворі завивав самум — то вересне дико і нестямно, то вляжеться до тихого рівного скиглення.
— Еге ж, юний Білле. Він підняв рушницю, застромив її за пояс ліворуч і носив так наступні десять років свого життя. А відтак перейшов на більші — шестистволки. — Ото була й уся історія, і я закінчив її так, як моя мати закінчувала всі казки, які читала мені, коли я маленьким лежав у свої кімнаті у вежі. Сумно було чути ті слова від себе самого. — «Отак усе й було, давно-предавно, ще задовго до того, як народився дід твого діда».
Надворі вже почало сутеніти. Я думав, що делегація, яку ми відправили до підніжжя пагорбів, повернеться все-таки завтра — з сільчаниками, що вміли їздити верхи. Та втім, яке це мало значення? Бо в той час, коли я розповідав Юному Біллу історію Юного Тіма, в мене з’явилася одна неприємна думка. Якби я був шкуряком і якби до мене заявився шериф з купою помічників (не кажучи вже про юного стрільця з самого Ґілеаду) і вони всі запитали, чи вмію я вилазити на коня, триматися в сідлі та їздити, чи зізнався б я в цьому? Навряд. Ми з Джеймі мали б одразу це передбачити, але, звісно, ми ще були новачками в своєму ділі й не мислили як правоохоронці.
— Сей?
— Так, Білле.
— А Тім став справжнім стрільцем? Правда ж, став?
— Коли йому був двадцять один рік, через Лісове проїжджали троє чоловіків з револьверами великого калібру. Вони прямували в Таварес і сподівалися зібрати загін, але поїхати з ними погодився лише Тім. Його називали «стрільцем-шульгою», бо головною його рукою була ліва.
Тож він поїхав з ними і добре себе зарекомендував, бо був безстрашний і влучно стріляв. Його назвали тет-фа, тобто друг тету. Та настав той день, коли він став частиною ка-тету, одним з небагатьох, дуже небагатьох стрільців, що походили не з роду Ельдового. А втім, хтозна. Хіба не подейкували, що Артур мав багатьох синів од трьох дружин і незліченну кількість дітей, народжених з темного боку ковдри?
— Я не розумію, що це означає.
Цьому я міг тільки поспівчувати, бо ще два дні тому сам зеленого поняття не мав, що таке «довга лінійка».
— Не зважай. Спочатку його звали Шульга Рос, а тоді, після великої битви на озері Коун, стали кликати Тімом Хоробре Серце. Його мама, як розповідала моя мама, доживала свої останні дні в Ґілеаді як велика пані. Але все це…
— …зовсім інша історія, — закінчив за нього Білл. — Так мій тато завжди каже, коли я прошу ще. — Раптом обличчя в нього витяглося і кутики губ затремтіли, бо він згадав кривавий барак і кухаря, який загинув з фартухом на обличчі. — Завжди казав.
Я знову обійняв його за плечі, й цього разу мені вже було легше це зробити. Я твердо вирішив забрати його з собою до Ґілеаду, якщо Еверлін відмовиться прийняти його в Безтурботність… хоча навряд чи вона б відмовилась. Він був хорошим хлопчиком.
Надворі скиглив і завивав вітер. Я дослухався до джин-джену, але він мовчав. Напевно, десь вітром обірвало дроти.
— Сей, а довго Мерлін був тигром і сидів у клітці?
— Не знаю, але певен, що дуже довго.
— А що ж він їв?
Катберт неодмінно щось вигадав би на місці. А мене це запитання ввело у ступор.
— Якщо він гидив у дірку, то мав же щось і їсти, — резонно зауважив Білл. — Хто не їсть, той не гидить.
— Білл, чесно, я не знаю, що він їв.
— Може, він і тигром міг чаклувати, і вичакловував собі вечерю. З нічого.
— Так, напевно, це правда.
— А Тім дійшов до Вежі? Про це ж теж є оповідки, правда?
Та відповісти я не встиг — у в’язницю зайшов Стротер, товстий помічник шерифа зі стрічкою з гадючої шкіри на циліндрі. Побачивши, що я обіймаю хлопчика за плечі, він гиденько посміхнувся. Мені так і хотілося стерти ту посмішечку з його лиця (раз-два, і готово), та я забув про це, коли почув його слова.
— Їдуть вершники. Їх там, певно, цілий мойт. І вози з собою везуть, бо їх чути навіть крізь цей гадський вітер. Людям так кортить повитріщатися, що надвір повиходили, хоч і піском там сипле.
Я підвівся й вийшов з камери.
— А можна мені піти? — спитав Білл.
— Краще побудь ще трохи тут, — відповів я і замкнув двері камери. — Я скоро.
— Сей, мені тут погано!
— Я знаю. Потерпи, невдовзі все закінчиться.
Я сподівався, що не помиляюся.
Коли я вийшов з контори шерифа, вітер надворі мало не збив мене з ніг, а в лице сипонуло шорстким солончаковим піском. Та попри ураган, на обох хідниках головної вулиці було повно люду. Чоловіки поприкривали роти й носи банданами, жінки — хустинами. На одній жінці я побачив капор, надітий задом наперед. Виглядало це дивно, проте від пилюки, мабуть, захищало добре.
Ліворуч від мене з білуватих хмар солончаку стали з’являтися перші коні. У фургоні, низько натягнувши капелюхи і високо — нашийні хустки, так, що тільки очі було видно, сиділи шериф Піві та Кенфілд з Джеферсона. За ними їхали три довгі підводи, відкриті для вітру. Їх було пофарбовано в синій колір, проте борти й підлога вкрилися білою сіллю. Вздовж кожного борту чиясь невміла рука повиводила жовтою фарбою: «СОЛЯНИЙ КОМБІНАТ ДЕБАРІЇ». На кожній підводі їхало по шестеро-восьмеро хлопців у комбінезонах і солом’яних капелюхах робочих, так званих клоберах (чи клатерах, точну назву я забув). На одному боці цього каравану їхали Джеймі Декері, Келлін Фрай і Келлінів син Вікка. З іншого були Сніп і Арн з ранчо Джеферсона і здоровань з пісочними вусами, підкрученими догори, і в жовтому пильовику під колір. Цей чоловік виявився констеблем Малої Дебарії… цю посаду він обіймав, коли не різався у «Фараона» чи в «Гляньте».
Ніхто з новоприбулих особливої радості не виявляв, але найменш радісними виглядали сільчаники. Легко було дивитися на них з підозрою і несхваленням, але я мусив нагадати собі, що серед них було лише одне чудовисько (тобто якщо шкуряк не вислизнув з нашої сітки). Інші в більшості своїй приїхали, напевно, з власної волі, коли їм сказали, що вони можуть допомогти покласти край лиху.
Я вийшов на проїжджу частину і накрив голову руками. Шериф Піві натягнув віжки просто переді мною, але я поки що не став звертати на нього увагу. Натомість подивився на шахтарів, що скупчилися на підводах. На око полічив їх — вийшло двадцять один. Тобто на двадцять підозрюваних більше, ніж мені хотілося, та значно менше, ніж я боявся.