— Люди, ви приїхали допомогти нам, і від імені Ґілеаду я кажу вам спасибі! — заволав я, щоб перекричати вітер.
Почути шахтарів мені було легше, бо вітер віяв у мій бік.
— Іди ти нахрін зі своїм Ґілеадом, — сказав один.
— Шмаркач-недоносок, — додав другий.
— Відсмокчи мені від імені Ґілеаду, — запропонував третій.
— Хочете, я примушу їх бути чемними? — спитав чоловік із закрученими вусами. — Одне ваше слово, юначе, бо я констебль того задуп’я, звідки вони приїхали, тому я за них начебто відповідаю. Вілл Веґ. — І він недбало торкнувся лоба кулаком.
— Нізащо в житті, — відказав я і знову підвищив голос: — Хлопці, хто хоче випити?
Невдоволений буркіт миттю припинився, і шахтарі здійняли радісний галас.
— То злазьте і шикуйтеся в чергу! — прогорлав я. — По двоє, коли ваша ласка! — Я широко їм усміхнувся. — А як не хочете, то йдіть к бісу з сухими горлянками!
Жарт їм так сподобався, що майже всі розреготалися.
— Сей Дескейн, — сказав Веґ. — Напоїти цих розбишак — не дуже вдала думка.
Та я вважав інакше. Жестом я підкликав до себе Келліна Фрая і вклав йому в руку два золоті зливки. Від подиву в нього очі полізли на лоба.
— Призначаю вас пастухом цього стада, — сказав я. — Поставите їм по два віскі на брата, не хочу, щоб вони повпивалися. З собою візьміть Кенфілда і ще оцього парубка. — Я показав на одного з підпасків. — Тебе звати Арн?
— Сніп, — відказав той. — Арн — то другий.
— Ага, добре. Сніпе, ти стаєш з одного боку шинкваса, Кенфілде — з іншого. Фраю, ти стаєш позаду них біля дверей і прикриваєш зі спини.
— Я б свого сина в «Угроблене щастя» не брав, — сказав Келлін Фрай. — Там бордель, щоб ви знали.
— Це й не потрібно. Сей Вікка займе позицію коло чорного ходу з іншим підпаском. — Я показав великим пальцем руки на Арна. — Ви, хлопці, маєте стежити, щоб жоден сільчаник не спробував вислизнути через чорний хід. Якщо помітите такого, кричіть і тікайте, бо то, найпевніше, буде наш тип. Зрозуміло?
— Угу, — кивнув Арн. — Ходім, малий. Може, як забратися з цього клятого вітру, то й цигарку можна буде розкурити.
— Поки що ні. — Я підкликав жестом хлопця.
— Гей, пістолетику! — закричав один з шахтарів. — Ти даси нам сховатися від цього вітру, поки ще ніч не настала? Я, бляха, хочу горлянку промочити!
Решта з ним погодилися.
— Не пащекуй, — порадив я. — Інакше промочиш ти свою горлянку. Будеш на мене шкіритися, поки я свою роботу роблю, — ляжеш отам на дно підводи й будеш сіль лизати.
Погроза їх угамувала, і я обернувся до Вікки Фрая.
— Ти мав дещо декому сказати, коли був у Соляних скелях. Ти зробив це?
— Атож, я… — Але батько штрикнув його ліктем, та так сильно, що той мало не впав на землю. Хлопець одразу ж згадав правила ввічливості й почав знову, цього разу — приклавши кулак до лоба. — Так, сей, зробив.
— З ким ти розмовляв?
— З Паком Делонґом. Це хлопець, якого я знаю з ярмарку Жнив. Він син шахтаря, але ми з ним здружилися, влаштовували разом перегони на трьох ногах. Його тато — бригадир нічної бригади. Ну, Пак так каже.
— І що саме ти йому сказав?
— Що Біллі Стрітер бачив шкуряка в його людській подобі. Я розказав, як Біллі сховався під кучугурою старої збруї і це його врятувало. Пак знав, про кого я говорю, бо Біллі теж був на ярмарку Жнив. Він навіть «Гусячий ривок» виграв. Знаєте, що це таке, сей стрільцю?
— Так, — кивнув я. Сам не на одному ярмарку Жнив змагався в цій грі, та й не так давно це було.
Вікка Фрай нервово проковтнув слину, і його очі наповнилися слізьми.
— Тато Біллі аж голос собі зірвав, так радів, що його син прийшов перший, — прошепотів він.
— Я вірю. І цей Пак Делонґ зумів розказати історію так, щоб її передали далі, як ти думаєш?
— Та не знаю. Але якби я всім розказував, то я б зумів.
Я подумав, що це добре, і поплескав Вікку по плечі.
— Ідіть. Якщо хтось спробує непомітно втекти, кричіть. Голосно, щоб було чути крізь вітер.
Вони з Арном пішли в провулок, що мав їх привести до чорного ходу в «Угроблене щастя». Сільчаники не звернули на них ні найменшої уваги — їхні очі були прикуті до стулок дверей, а думки витали вже навколо отруйного пійла, що чекало за ними.
— Мужики! — закричав я. А коли вони обернулися до мене: — Гарненько промочіть горлянки!
Це викликало ще один шквал схвальних вигуків, і чоловіки рушили до салуна. Але ходою, не бігом, і все ще по двоє. Добре ж вони були треновані. Я подумав, що їхнє життя шахтарів нагадувало рабство, і дякував, що ка повело мене іншою дорогою… хоча, озираючись зараз назад, я не можу сказати, що між рабством шахти і рабством револьвера була аж така велика різниця. Хоча ні, одна відмінність все-таки була: я завжди міг подивитися в небо і за це кажу Ґану, Людині Ісусу та всім іншим богам спасибі.
Я жестом підкликав Джеймі, шерифа Піві та новоприбулого — Веґа — на дальній бік вулиці. Ми стали під маркізою, що нависала над шерифовою конторою. Стротер і Пікенз, не-дуже-хороші помічники, скупчилися в дверях і дивилися вибалушеними очима.
— Ви двоє, зайдіть всередину, — сказав я їм.
— Від тебе ми наказів не приймаємо, — пихато заявив Пікенз, непорочний, мов Діва Марія, бо ж начальник повернувся.
— Ідіть усередину і зачиніть двері, — наказав Піві. — Невже ви, довбні, досі не зрозуміли, хто головний у цій виставі?
Вони відступили. Пікенз сердито дивився на мене, а Стротер — на Джеймі. Двері грюкнули так сильно, що аж шибки задрижали. Якусь мить ми вчотирьох стояли й дивилися, як мчать головною вулицею великі хмари солончаку. Деякі з них були такі густі, що в них зникли підводи сільчаників. Але на роздуми часу не було: наближалася ніч, і тоді один з сільчаників, що пили в «Угробленому щасті», міг з людини перетворитися на звіра.
— Думаю, в нас проблема. — Звертався я до них усіх, проте дивився на Джеймі. — Мені здається, перевертень, який знає, хто він, навряд чи признався б, що вміє їздити верхи.
— Я про це думав, — сказав Джеймі й схилив голову в бік констебля Веґа.
— Тут усі, хто вміє сидіти верхи, — сказав Веґ. — Можете бути певні, сей. Чи ж я сам не бачив?
— Сумніваюся, що ви бачили їх усіх, — сказав я.
— Думаю, бачив, — заперечив Джеймі. — Слухай, Роланде.
— У Малій Дебарії є один багатій, звуть його Сем Шант, — сказав Веґ. — Шахтарі звуть його Шант Їблан, і це не дивно, бо він усіх тримає за те місце, де волосся коротке росте. Комбінат йому не належить — ним володіють великі цабе в Ґілеаді, — але що стосується решти, то майже все тримає він: бари, шльондр, кубла…
Я подивився на шерифа Піві.
— Нічліжки в Малій Дебарії, де ночують деякі шахтарі, — додав він. — Кубла не такі вже й брудні, але вони не підпільні.
Я перевів погляд на Веґа, котрий тримався за лацкани свого пильовика, і вигляд у нього був самовдоволений.
— Семмі Шанту належить крамниця компанії. А отже, йому належать шахтарі. — І він розплився в усмішці. А що я не всміхнувся у відповідь, він прийняв руки від лацканів і здійняв їх до неба. — Так уже влаштований світ, сей, не я його створював і не ви теж.
Семмі великий прихильник розваг та ігор… тим паче, що він може собі дозволити витратити на них трохи грошиків. Чотири рази на рік він влаштовує перегони для шахтарів. Деякі піші, деякі з перепонами, де треба стрибати через дерев’яні барикади чи баюри, повні рідкої грязюки. Так кумедно дивитися, коли змагальники туди падають. Хвойди завше приходять подивитися і регочуть, як дурні.
— Швидше давайте, — прогарчав Піві. — Цим хлопцям не багато часу треба, щоб дві чарки перехилити.
— А ще кінні перегони, — додав Веґ. — Хоча там лише старі шкапи, бо молодих шкода: раптом ногу зламає, доведеться пристрелити.
— А якщо шахтар ногу зламає, його теж пристрелюють? — запитав я.
Веґа це так насмішило, що він ляснув себе по стегну, наче я добрий анекдот розповів. Катберт міг би йому сказати, що я ніколи не жартую, але Катберта з нами не було. А Джеймі взагалі нечасто говорив, тільки в разі крайньої необхідності.
— Дотепно, юний стрільцю, дуже дотепно! Нє, їх латають, коли там є що латати. Кілька хвойд підробляють сестрами милосердя після маленьких змагань Семмі Шанта. Та вони й не проти — все одно це, як не крути, обслуговування.
Авжеж, є плата за вхід, її вираховують із платні. Це оплачує витрати Семмі. Що ж до шахтарів, то переможець кожного змагання: забігів, бігу з перешкодами, кінних перегонів, — отримує списання річного боргу в крамниці компанії. Але з інших Семмі лупить такий великий процент, що ніколи не збідніє. Бачите, як це працює? Доволі хитро.
— Він хитрий, мов сам диявол, — погодився я.
— Атож! Тож коли доходить до того, щоб поганяти старих шкап на маленькому іподромі, який збудував Семмі, усі шахтарі, які вміють триматися в сідлі, вилазять на коней. Дуже кумедно спостерігати, як вони товчуть собі яйця об сідла: вгору-вниз, вгору-вниз. А я там завше приглядаю за порядком. Я бачив кожні перегони за останні сім років і кожного копача, що в них брав участь, знаю в лице. Оті хлопці отам-о — то все вершники. Був ще один, та на перегонах, які Семмі влаштував цієї Нової Землі, цей соляний кріт упав з коня і розтовк собі всі кишки. Прожив ще день чи два, а тоді спікся. Навряд чи це ваш шкуряк, га?
Веґ від душі розсміявся. Піві глянув на нього з німим докором, у погляді Джеймі читалася суміш презирства і зачудування.
Чи повірив я цьому чоловіку, коли він сказав, що вони зібрали всіх сільчаників, які вміли триматися верхи? Повірив би, якби він ствердно відповів на одне запитання.
— Веґ, а самі ви робили ставки на цих перегонах?
— Та я торік купу грошенят виграв, — гордо відказав той. — Звісно, старий скнара Шант платить чеками, зате за них я можу купити собі повій і віскі. Хвойд я люблю молоденьких, а віскі старе.
Піві глянув на мене через плече Веґа і сам знизав плечима, немовби кажучи: «Я не винен, він найкраще, що в них там є».
Але я й не збирався його винуватити.
— Веґ, ідіть у контору й ждіть нас там. Джеймі й шерифе Піві, ходімо зі мною.
Я все пояснив, поки ми переходили дорогу. Багато часу це не забрало.
— Шерифе, скажіть їм, що нам потрібно, — проінструктував я Піві, поки ми стояли перед дверима в салун. Я говорив тихо, бо на нас досі дивилося все місто, хоча ті, що зібралися були перед салуном, сахнулися від нас, наче ми були заразні. — Вас вони знають.
— Не так добре, як Веґа, — сказав Піві.
— А як ви думаєте, чому я попросив його лишитися на тому боці вулиці?
Шериф реготнув і штовхнув стулки дверей. Ми з Джеймі подалися слідом.
Завсідники перебазувалися за картярські столи, звільнивши шинквас для сільчаників. Обабіч них стояли Сніп і Кенфілд, Келлін Фрай сперся спиною на дерев’яну стіну і склав руки на грудях над жилетом з овечої шкури. У генделику був ще й другий поверх (я підозрював, що там стояли ліжка для траху) і балкон, де юрмилися й роздивлялися шахтарів не-дуже-чарівні леді.
— Мужики! — гукнув Піві. — Розверніться й подивіться на мене!
Вони доволі швидко виконали його наказ. Чи ж не був він для них ще одним бригадиром? Двоє-троє ще допивали рештки свого віскі, але більшість уже все прикінчила. Шахтарі помітно пожвавішали, їхні щоки стали рожевими від спиртного, а не від їдкого вітру, що гнався за ними від самого підніжжя пагорбів.
— Ось що, — сказав Піві. — Зараз ви посідаєте на шинквас, усі до одного, кожен материн син, і познімаєте чоботи, щоб ми бачили ваші ноги.
Ці слова зустріли невдоволеним бурмотінням.
— Якщо хочете знати, хто сидів у тюрмі Білі, чому просто не спитали? — гукнув один, сивобородий. — Я сидів і не соромлюся цього. Я вкрав хлібину для своєї старої й наших двох діточок. Хоча діткам це не помогло, обоє вмерли.
— А що буде, як ми не схочемо? — запитав молодший шахтар. — Ці збройники нас застрелять? Та я б, мабуть, і не проти був. Хоч не тре’ буде в забій знов спускатися.
І знову бурмотіння, цього разу схвальне. Хтось сказав щось на зразок «добре буде».
Піві взяв мене за руку й витяг уперед.
— Цей збройник забрав вас із забою на цілий день. І випивку вам поставив. І чого вам боятися, як ви не той, кого ми шукаємо?
Хлопець, який визвався відповісти, був, напевно, моїм однолітком.
— Сей шериф, ми завжди боїмося.
До такої відвертості навіть шахтарі не звикли, тому в «Угробленому щасті» запанувала повна тиша. Надворі вистогнував вітер, сипав сіллю, мов градом, об тонкі дощаті стіни.
— Хлопці, послухайте мене, — сказав Піві тихішим і вже шанобливішим голосом. — Ці стрільці могли б витягти зброю й примусити вас зробити те, що від вас вимагається. Але я цього не хочу, та й не треба. Разом з тими, що загинули на ранчо Джеферсона, в Дебарії вже більше тридцяти жертв. З них три жінки у Джеферсона. — Він трохи помовчав. — Нє, брешу. Одна була жінка, а дві інші — дівчатка. Я знаю, вам важко живеться і не полегшає, якщо ви зробите добро, та все одно я вас прошу. Та й чому б ні? Серед вас тільки одному є що приховувати.
— Ну, то яка нахрін різниця, — сказав сивобородий.
Він сперся руками за спиною на шинквас і підтягнувся, щоб сісти. Мабуть, він був Старійшиною серед шахтарів, бо вони всі миттю наслідували його приклад. Я чекав, що хтось викаже нехіть, але жодних ознак не помітив. Хлопці взагалі поставилися до цього як до розваги, і невдовзі на шинквасі сидів двадцять один сільчаник у комбінезоні, а чоботи з глухим стукотом посипалися на підлогу. Ай, боги, донині відчуваю, як смерділи їхні ноги.
— Фу, з мене годі, — сказала одна з повій, і коли я підвів погляд, то побачив, як глядачки покидають балкон у хмарах пір’я і під шурхіт спідниць. Бармен втік до інших за картярський стіл і затиснув носа пальцями. Думаю, того дня в «Кафе Рейсі» навряд чи продали багато стейків, бо ж той запах міг кому завгодно відбити апетит.
— Підніміть холоші, — розпорядився Піві. — Щоб я міг оглянути ваші щиколотки.
Тепер, коли все розпочалося, вони підкорювалися без зайвих нарікань. Я виступив уперед.
— Якщо я вкажу на вас, — мовив я, — ви злазите з шинкваса і стаєте до стіни. Чоботи можете забрати, але взуватися не трудіться. Вам тільки через вулицю доведеться перейти, а це можна й босоніж зробити.
Я пройшовся вздовж лінії витягнутих ніг. У більшості шахтарів вони були страшенно худі, в усіх, крім наймолодших, випирали пурпурові вени.
— Ти… ти… і ти…
Загалом було їх десятеро, колишніх каторжників з тюрми Білі з синіми кільцями довкола щиколоток. Джеймі неквапом підійшов до них. Револьвера він не виймав, проте заклав пальці за свої перехрещені патронташі. Близькість долонь до руків’їв револьверів була доволі прозорим натяком.
— Бармене, — сказав я. — Налийте тим, хто лишився, ще по чарці.
Шахтарі без тюремного татуювання зраділи й узялися натягувати взуття.
— А що буде з нами? — спитав сивобородий. Витатуйоване кільце над його щиколоткою майже стерлося, від нього лишився хіба що примарний синій слід. Його босі ноги були вузлуваті, мов старі пеньки. Як він міг ними ходити, не кажучи вже про те, щоб на них працювати, було для мене загадкою.
— Дев’ятьом з вас наллють по склянці, — сказав я, і їхні обличчя проясніли. — А десятий отримає дещо інше.
— Зашморг на шию, — тихо промовив Кенфілд з Джеферсона. — І після всього, що я бачив на ранчо, надіюся, танцюватиме він у ньому довго.
Ми залишили Сніпа й Кенфілда наглядати за одинадцятьма сільчаниками в барі й повели десятьох інших через дорогу. Попереду йшов сивобородий. Він доволі моторно пересувався на своїх вузлуватих ногах. Світло того дня вигоріло до дивного жовтавого — я такого ще ніколи не бачив. І вже насувалася темрява. Віяв вітер, летіла пилюка. Я наглядав за конвойованими, сподіваючись у душі, що один із них спробує вирватися і втекти (хоч би для того, щоб пощадити дитину, яка чекала в камері). Але ніхто не спробував.
Джеймі підійшов до мене ззаду.
— Якщо він один із них, то сподівається, що малий вище щиколоток його не бачив. Роланде, він не дасть себе залякати.