Він приострожив коня — і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.
Незабаром він прискакав назад.
— Отче, — вигукнув схвильовано, — це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми, — до князя Болеслава в Мазовію[104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском...
Михайло перехрестився.
— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.
Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.
Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родиш. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.
Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві володимиро-волинському, листа: "Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!"
Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.
Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.
Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян — назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.
Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг — знак війни.
Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.
Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів — з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися — повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.
Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.
Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.
— Що? Приїхали? — А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась, — Боже! Хто то?
— Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила, — заспокоїв її Михайло.
— Данила? Брата? І він тут?
— Зараз ми його побачимо.
Валка прискорила рух і незабаром, повернувши на роздоріжжя праворуч, опинилася на затишній лісовій галявині. Там палахкотіло веселе багаття, довкола нього грілося кілька десятків вояків-галичан, поодаль стояли сани, і коні біля них смачно хрупали запашне лугове сіно.
Назустріч валці від вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Міцний, гарний собою, сорокарічний, він міг би зійти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рівнею — князі чернігівський та галицький. До того ж — свояки.
Михайло спішився. Княгиня Олена вилізла з халабуди.
Данило розкинув руки — швидко підійшов.
— Брате! Сестронько! От і дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужій землі!
Вони по-родичівському почоломкалися, обнімаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася.
— Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крівцею людською підпливає... Чи сподобить Господь нас іще раз ступити на неї? Чи ми навіки покинули її, братику?
Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив під стіл пішки, коли вона вийшла заміж, але вона була так разюче схожа на покійну матір, що при зустрічах з нею він відчував у серці якийсь священний трепет, і йому завжди хотілося цілувати її руки, як цілував колись мамині.
На його очах теж заблискотіли сльози, і він припав губами до сестриних рук.
— Не знаю, рідна! Не знаю! Втікачі, яких я зустрів по дорозі, розповідають, що страшне щось діється на Волині та в Галичині. Ще ніколи народ наш не терпів такого лихоліття, як зараз. Смерть і насильство не розбираються, де чоловік, де жінка, де дитина чи стара людина, — всіх підряд косить мунгальська коса, навіть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звірам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити рідні місця — одному Господу нашому відомо!
— Що ж сказав тобі король Бела? — спитав Михайло.
— А-а!.. Бела, як і всі угорські королі, спить і бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало йому своєї землі — поглядає на нашу, щоб загарбати її! Нерозумний! Не відає, що дуже скоро може втратити і свою... І не тільки землю та корону, а й голову!
— Відмовив?
— Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанції для сина Лева, щоб скріпити наш союз. Та де там — і слухати не захотів!
— Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже він нам, як мені Конрад: "Вибачайте та голоблі назад повертайте!" Га?
— Думаю, не скаже: не такий час, щоб не поділитися по-братньому куском хліба... А втім — побачимо. Ходімо до вогню: пополуднуємо та й рушимо гуртом далі. Вже і Варшава недалеко — гадаю, дотемна будемо там.
7
Десь якраз у ті дні місяця лютого 1241 року, коли воєвода Дмитро, відпущений Батиєм, вирушав із розореної Галицької україни на Наддніпрянську україну, а князі Михайло та Данило вступали до столиці Мазовецького князівства — Варшави, валка джагуна Жадігера перебралася по льоду через Ітиль і нарешті дісталася до Бату-сарая, Батиєвої столиці, яку він заклав якраз перед походом на вечірні країни.
З п'ятнадцяти тисяч полонеників, що вирушили з Києва, залишичася в живих ледве половина. Інші своїми кістьми позначили скорботний шлях на схід, по якому вслід за ними судилося піти в неволю іншим тисячам.
Жадігер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радісно на серці, а як злочинець, якого жде неминуча кара.
— Краще б ти мене не витягав з ополонки, — похмуро кинув він Добрині наступного дня після пригоди на Дону. — Ох, краще б ти мене не рятував! Що ж скаже мені Саїн-каан, коли дізнається, що квадрига, якою він хотів прикрасити своє місто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та він живого місця не залишить на моєму тілі! Ох, краще б ти сам провалився, перш ніж витягнув мене на люту погибель!
Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний, безвітряний. Тріщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на це, всюди вешталися люди. З галасом, зі схвильованими покликами до валки від юрт, що простяглися рядами зі сходу на захід, по засніженій рівнині бігли жінки, дітваки, шкандибали старики. Кожному хотілося побачити військову здобич, що свідчила про перемогу монгольського війська, розпитати про родичів — хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться військо?
На якийсь час сторожа, оточена співплемінниками, забула про полонеників, і Добриня з Янкою та Іллею, ледве тримаючись на ногах від голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що ґелґотав, як розтривожена зграя гусей, на незліченні копички юрт, над якими вилися сизі димки, на безладно розкидані дерев'яні та кам'яні новобудови на узвишші, звідки долітав перестук сокир, різномовний гомін рабів та різкі окрики наглядачів.
Раптом Янка неголосно скрикнула:
— Боже! Дивіться!
Вона показала в протилежний бік.
Там по втоптаному снігу, нахилившись, брели невільники. Було їх чоловік двадцять чи тридцять. Тужачись зі всіх сил, вони довгими міцними вірьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачі нагайками підганяли їх.
Звичайно, колоду було б легше і доцільніше тягнути кіньми. Та не це вражало. Вражав вигляд невільників. Худі, зарослі, обідрані, вони здавалися вихідцями з того світу. У багатьох крізь лахи просвічували сині ребра, дехто був без шапки, без чобіт чи постолів — їхні ноги були обв'язані якимись ганчірками, а двоє чи троє нещасних взагалі не мали на тілі нічого, крім якихось недоладних штанів, пошитих із різномастих шкурок степових гризунів — мишей, байбаків, тушканчиків, а на ногах — личаків, сплетених із рогози.
Янка схлипнула.
— Боже! Та це ж справжнє пекло! Невже і нам доведеться отак?
Добриня обняв її за плечі, притиснув до грудей, ніби хотів закрити від жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була дивиною, та тут і йому, бувалому, відібрало мову. Що він міг сказати? Безперечно, така доля ждала і їх. Рано чи пізно, але ждала.
Ілля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося від гніву.
— Ну, я не доживу до такого стану! Ні, не доживу! Уб'ю якого-небудь гада, щоб і мені заподіяли смерть! Янка схопила його за рукав.
— Братику! Що-бо ти мовиш!
Та Ілля не відповів: несподівано увесь напружився, витягнувся, очі округлилися, а погляд мовби завмер — втупився в невисоку постать жінки, що поволі вилазила з критих кошмою саней.
— Маріам! — прошепотіли його зблідлі вуста. Потім він хрипко вигукнув: — Маріам!
Жіноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.
То справді була Маріам.
— Ілля! — зойкнула вона. — Ілля! Любий! Вона метнулася до нього і впала йому на груди, забилася в глухому риданні.
До неї вже біг підстаркуватий наглядач-візничий. Але ні Маріам, ні Ілля не бачили його. їм так було багато що сказати одне одному! Так хотілося наговоритися!
— Маріам, ти жива!
— Жива, любий. І ти живий! Слава Богу!
— Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?
— Для Менгу, — і сльози знову хлинули з її очей.
— О Боже!
— Я не житиму! Я заподію собі смерть! Тут візничий шарпнув дівчину за плече, замахнувся нагаєм.
— Іди! А то...
Ілля і Добриня схопили його за руки, навперебій почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
— Побачить джагун — і їй, і мені перепаде! — і потягнув дівчину до саней.
— Маріам! — Ілля схопився за голову, відчай знову спотворив його схудле обличчя. — Маріам!
— Я знайду тебе, Ілля! Знайду! — гукнула Маріам, але тут же її голос обірвався: візничий запхав її в халабуду і опустив важкий полог.
Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.
— Бідний мій братику! — прошепотіла ледь чутно. — Як тобі важко! Як важко нам усім!
Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон — хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.
Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.
Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.
Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки. — Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!
Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:
— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!
Кістлявий розлютувався ще більше:
— Свинюшник! Ви чуєте, люди, — свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками. — А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!
Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає...
Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:
— Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди — нас привели! Та й ніч уже — мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш... Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове...
— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.
Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:
— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити... — І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?
— Ми з Києва, — відповів Добриня. — А ти хто? З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товарищах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.
— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик, — відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан... А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо... Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!
— Упав, — відповів Добриня. — І більше не існує... Немає його... А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!
— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман. — А ви теж... Невже він справді дійде до Останнього моря?
Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.