— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.
— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?
Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.
— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце... Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!
В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.
Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.
— Не будь дурнем, Ільясе! — гримнув він. — Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?
Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить — і ці два половці вчепляться один одному в горло.
Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.
— Ільясе! Бачмане! Зупиніться! — голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки. — Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!
— Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ — аси[106]...
— Аси завжди були гостинні, — погодився Качир-укуле. — Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках...
— Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз, — сказав Бачман. — Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти...
— Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся, — кинув сердито Ільяс і відвернувся.
А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.
— Розташовуйтесь де хто зможе... Не мине й тижня, як стане тут просторіше — люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите — лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку...
Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.
— Так вони ж уже мертві! — вигукнув Добриня.
— Ні, вони ще живі.
— А чому ж голі?
— Їм уже однаково, і хтось здер з них одяг. Тут Добриня помітив, як легкий дрож проходить по голих тілах людей, яких він прийняв у першу мить за мерців. Йому стало ще моторошніше, і він мимоволі пригорнув до себе Янку.
Починалося зовсім нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже!
Розділ IX
НЕВОЛЯ
1
Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спітніле чоло, оперся на держак кайла і з висоти вапнякової скелі, де разом з іншими невільниками ламав камінь, глянув на довколишній степ, що буйно зазеленів, зацвів весняним різнотрав'ям, загомонів тисячоголосим хором дрібної звірини, птаства та комашні. Ген на видноколі гасають табуни лошаків-однолітків, що вилискують проти сонця гладенькою шкірою, під якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в ізмарагдових лугах паслися поважні кобилиці, а біля них вихвицували стрункими ніжками ніжнооксамитові лошата. А ззаду, попід горою, пишно зацвів терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрідний гай.
Чужа земля! Але — гей! — яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небі на срібних струнах невидимі жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокійних плесах озер білокрилі лебеді?
Весняна воля і краса! Яка розкіш! Рай — та й годі!
Сонце спускається десь у далині за широку, як море, ріку Ітиль. Над гамірливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизі димки, і звідти дихнуло дражливо-лоскітним запахом бішбар-маку.
Добриня схитнувся. Краса зникла, потьмяніла. Боже, як раптом захотілося їсти! Голод, мов хижий звір, роздер нутрощі, холодною гадиною засмоктав під грудьми. Навіть ненависна канта, яку зняли, як тільки невільників погнали на роботу, не так дошкуляла, як дошкуляє голод.
Він пригадав перші зимові місяці в неволі. Тоді було зовсім погано, просто жахливо: на день давали ложку просяної каші та обгризеного кінського маслака. Люди пухли і вмирали від голоду, деякі вкорочували собі віку.
Навесні стало легше. Частіше почали перепадати монгольські об'їдки — залишки овечого сиру, не до кінця обгризені кістки, недопитий кумис та айран. А головне — багато хто з невільників, а особливо ті, хто працював у беїв, аянів та простих аратів, мали більше волі — проникали в степ, ловили там всіляку дрібну живність — ховрашків, сусликів, польових мишей, черепах, видирали з гнізд пташині яйця. Все йшло в їжу — все, що бігає, повзає, плаває чи літає, все, що можна було знайти чи спіймати. М'ясо — на їжу, шкірки — на одяг та взуття. З них шили штани, сорочки, шапки, рукавиці, навіть кожухи.
Янка дещо заробляла на цьому. Ніхто поки що не підозрював, що вона дівчина. А хто з своїх знав, той мовчав. Вона працювала в кархані, тобто майстерні, там їй було легше, ніж тим, хто ламав камінь чи будував з нього будівлі, там їй за пошиту чи полагоджену сорочку невільники платили м'ясом байбака чи гусячими або лебединими яйцями. Цією їжею вона ділилася з Добринею та братом. Але цих заробітків було не густо, і вони часто голодували.
Янка!
Одна згадка про неї змусила Добриню здригнутися. Серце стиснулося від болю та жалю. Йому, сильному, витривалому, бувалому в бувальцях, звиклому до всього, важко. А як же їй, молодесенькій слабосилій дівчині? Як їй, тендітній бояришні, що звикла до розкошів, до затишних, теплих боярських хоромів, ситої їжи та материнської і батьківської ласки? Як їй переносити татарську неволю, з якої вирватися — ніякої надії? Що її жде далі? Довічне нидіння в напівтемному холодному хизарі чи, якщо виявиться, що вона дівчина, у юрті кочовика, де стане рабинею-наложницею?
З цих гірких думок його вивів дошкульно-пекучий удар нагайкою, що неждано-негадано впав на голову. Одночасно ззаду пролунав гнівний голос:
— Оце ти так працюєш, клятий боголе? Я давно слідкую за тобою! Уже сонце спустилося на ширину свого круга, а ти все стоїш та стоїш! Я провчу тебе, тварюко!
Другий удар прийшовся по плечах.
Добриня обернувся. Перед ним стояв сам сотник Жадігер, старший наглядач над усіма рабами, що будували місто. Він не кожного дня навідувався до каменоломні, але кожні відвідини закінчувалися для багатьох батогами. Видно було, що Добриню, обдертого, зарослого, схудлого, він не впізнав. Гнів спотворив його обличчя — вузькі очі палахкотілі чорним вогнем, засмаглий лоб збрижився поздовжніми зморшками, а великий рот ошкірився недоброю усмішкою.
Він знову підняв нагая.
Добриня не відхилився, не втік. Лише міцніше затиснув у руці кайло та весь напружився так, що було чути, як скрипнули його зуби, а на лобі та на шиї батогами здулися жили.
Коли б його потім запитали, чи кинувся б він з кайлом на свого кривдника, він не зумів би відповісти. В таку мить чоловіком керує не розум, а якесь підсвідоме, глибинне, може, навіть тваринне почуття самозахисту, коли всяка з його боку дія непередбачена, невгадна.
Отож в ту мить Добриня був внутрішньо готовий на непоправне. Та непоправного не трапилося, бо несподівано між ним і Жадігером виросла кремезна постать Бачмана.
— Стійте! Опам'ятайтеся! Сотнику! Добрине! Він розкинув між ними руки і звертався то до Жадігера, то до Добрині. Він усе бачив і зрозумів, що зараз станеться оте непоправне — напад на джагуна, після чого Добриня поплатиться життям, а інші невільники скуштують нещадних батогів.
— Зупиніться!.. Джагуне Жадігере, Добриня ні в чому не винен! Він зробив сьогодні більше, ніж будь-хто з нас! Не бий його! Він трохи відпочив і надолужить прогаяне!
Жадігер налився кров'ю, аж задихнувся. Чи то він не розумів, що був на волосинку від смерті, чи висока посада наглядача за всіма рабами Бату-хана і Менгу-хана закрутила йому голову і переповнила серце зарозумілістю і пихою, невідомо, але було ясно, що його вкрай обурив цей брудний, мерзенний кипчак, що посмів втрутитися не в своє діло.
— Караул! — заверещав він. — Сюди! До мене! Караул і без того вже мчав до свого начальника, що непоміченим появився в каменоломні. Це були переважно підстаркуваті монголи, яких Батий не взяв до війська, але ще досить міцні і прудкі, щоб нести караульну службу по охороні невільників та підтриманні порядку в Орді. Вони вмить оточили Жадігера і наставили списи в груди невільникам, що стояли проти нього.
— Гар-гар! Назад!
Списами вони відтіснили обох під сіру вапнякову скелю і, позираючи на джагуна, ждали його дальших наказів. Жадігер мовчки підійшов до Добрині майже впритул і пильно заглянув в вічі.
— Це ти? Це знову ти стаєш на моєму шляху? Стережись! Терпець мені увірветься — і тоді... А зараз — іди!
Котрийсь із караульних штурхонув Добриню тупим кінцем списа в спину.
— Геть! До роботи!
Уже віддаляючись, Добриня почув, як Жадігер сказав:
— А цього стерегти і вечором кинути в зіндан! Я з ним поговорю окремо. Здається, це кипчацький хан... Занадто він розумний і сміливий, собака! Суне носа куди не слід!
Добриня оглянувся. Караульні, як пси, гуртом накинулись на Бачмана, збили з ніг і почали арканами в'язати руки. Бачман глухо скрикнув, запручався, але його вдарили списом по голові, і він замовк.
2
Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.
Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.
"Дивна якась", — подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.
— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що? Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:
— Маріамі Маріам! Це ти?
Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.
— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.
Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.
— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.
— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам. — А якщо не завтра, то в наступні дні.
Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.
— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору... Чи в якийсь інший день...
— Пусти! — Ілля рвонувся. — Я хочу ще раз побачити її!
— Завтра побачиш!
— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися...
— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, — умовляв його Добриня. — А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!
Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.
Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.
До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:
— Ой лишенько! Завіщо його так?
— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, — похмуро сказав Ілля.
А Добриня стукнув кулаком об кулак.
— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть... Ми повинні визволити його!
— Як? Удвох? — Ілля здивувався. — Не під силу це нам!
— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.
— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.
— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
— Я знайду, — прошепотіла Янка. — В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.
— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?
— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком... Як стемніє, я й піду.
— Я боюся за тебе, Яночко, — обняв дівчину за плечі Добриня. — Може, і я з тобою?
— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.
Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.
— Про що мова! Безперечно, я з вами! Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
— Є?
— Є.
Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.
Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.
Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.
Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.
Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.
— Бачмане, Бачмане, ти спиш?
— Ні, не сплю... Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос...
— Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.
— Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.
Про це вони не подумали. Що ж робити?
— Спускайте мене, — прошепотів Качир-укуле. — Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.
Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос: — Тягніть!
Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.
— Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде... Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?
— Я теж з тобою! — сказав Качир-укуле. — Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней — і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами — така нагода! Помчите до свого Києва!