Макар контролював процес. За мобільний – спочатку у фірму з доставки квітів. «Замовлення отримане!» Чудово! Потім Гурману.
– Іване Маркевичу, сьогодні в нас аудит. Хочу бачити вас на робочому місці раніше за інших.
– Це неможливо! Я не встигну поснідати, і моя виразка…
– Це не прохання, Іване Маркевичу. Наказ!
І одразу ж Марті:
– Доброго ранку, сонце!
– Сашенько… Усе в силі. Збираюся…
– Я теж не запізнююся!
Мобільний відрубав. Кивнув – нормально! Доля не підведе. Опівдні зателефонує Марті, повідомить: аудит! Ніяк не зірватися. Але після обіду він точно зможе приїхати! Чи ближче до вечора. Марта чекатиме. Уже тільки тому, що заплатила за номер, оленину й вино заздалегідь. А він тим часом постукає в двері її апартаментів біля цирку. І йому відчинить мрія…
– Нані… – збуджено прошепотів уголос.
Знітився. Захитав головою. Не так! Усе не так. У Мартиних апартаментах із ким завгодно, тільки не з Нані… Ніби в болоті увесь – та по білому пір'ю. З нічора в білий день. Де існують прізвища… У Нані немає прізвища! Він зрозумів це вчора, коли дивився у безодню синіх очей. Вона просто – його повітря, і хай люди називають це любов'ю, пристрастю, божевіллям чи просто фізіологічним потягом, він точно знає: вона його повітря, тому що без неї… Хіба в повітря є прізвище? Гроші, жирний татко? Палаци і обслуга? Хіба вона звела його з розуму через те, що Новаковська? «Відведи мене до себе додому, Сашо…» Файні плани хитнулися, Макар зціпив щелепи і пожалкував, що віддав Нані ключі від апартаментів біля цирку.
Не так! Усе мало бути не так! Не в квартирі набридлої, розбещеної, наївної Марти. Не посеред інших справ. Без брехні за душею. Тоді, коли від Марти й сліду в Макаровому житті не залишиться.
– І що тепер робити? – рипнув зубами.
А що думати? Назад ходу нема.
Марта мала собі особливі сподівання на вісімнадцяте вересня, бо хоч Сашко і чухав систематично її потилицю – скоро дірка з'явиться! – хоч божився, що саму тільки одну Марту кохає, і не давав відвертих приводів для ревнощів, у Мартиному серці завелася миша: знай гризла те серце, спокою не знала. «А далі що? Далі що?!» – верещала фальцетом.
– Ну… Звісно що, – говорила Марта миші. – Собі генерала. Сасуньку – для серця.
– Так бери генерала! – наказувала миша. – Чи, думаєш, до скону чекатиме?
Марта знічувалася: ото біда. Був Баклан полковником, став генералом. Дружину покинув, переселився в квартиру на розі Саксаганського й Горького й одного запального вечора запропонував:
– Іди за мене, лялечко.
– Дайте хоч подумати, пане полковнику, – за звичкою ляпнула Марта.
– Генерал! – поправив Баклан. – Думай швидко, Марто. Як в армії. Генералові пристойну пані треба поруч мати. А ти… саме така!
Чи не вразив! Марта мізки на нитки порвала, усе гадала: і що робити? Генерал, звісно, файно, та під ним Марті – трудитися й трудитися, як тій хвойді. А з Сасунькою ж – розкоші. Бавить Марту, мов принцесу. І скільки їй того щастя лишилося? Кілька років… А потім уже і шкарпетки плести можна. Із генералом. Оце якби вмовити Сашка, щоби погодився на Мартин шлюб. Наче для діла гарно. Для них обох. Жив би собі й далі в апартаментах біля цирку, генеральша би до нього виривалася…
– Чорта з два! – зметикувала. То поки Баклан з нею потайки зустрічається, за інших не питає. А як уже на білий день вийдуть, він Мартині сердечні справи за мить вирахує.
– А він же й у відрядження може поїхати, – сама собі надію. Розбереться з генералом. їй би Сасуньку не втратити. Стільки оце в нього серця вкладено… І грошей.
Закинути вудку вирішила на свіжому повітрі – озеро, оленина, вино, лебеді… Із самого ранку мізки сушила: як сказати? Що відповість? А як скаже: обирай?! Марта не збреше: тільки Сашко! Жахнулася! То вона уже вибрала? Для чого ж розмова? А для того… Нерви коханцеві полоскотати! Аби знав, як за нею генерали впадають. Хай цінує, бо щось… гризе і гризе в серці.
Так знервувалася, що вирішила, як завжди перед важливими справами, вимолити помочі в Бога. Прибила пишну зачіску темною хустинкою, побігла до Чорнобильської церкви, що з Русанівки до неї найближче – через місток, залізничну колію і двісті метрів звичайного асфальту. Хай Господь допоможе, щоби Мартині перспективи вдало поєднувалися з Мартиними сердечними хотіннями. Хіба багато просить?
Богові, певно, оті Мартині прикрощі в печінках. Не дійшла до храму. По містку – дріб-дріб. Залізничну колію козою. На асфальтівку вискочила, через порожню пляшку перечепилася, упала – нижче коліна кістка хруснула.
– Закритий перелом, – байдуже повідомив лікар у приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги.
Макар вухам не повірив!
– Правда? – перепитав на радощах. Зиркнув на Гурмана й аудиторів – дивилися на нього із цікавістю. – Тобто… Біда! Як же так?! Допомога потрібна? Я буду! Обов'язково! У мене тут аудит… Як тільки зможу…
– Я уже вдома, – простогнала Марта у слухавку. – Гіпс наклали, нога дерев'яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.
– Вдома? – насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. – На Русанівці?
– На Русанівці…
– Буду, – зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.
– Іване Маркевичу, – бухгалтеру значущо. – Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я – як знав. Зранку усе підготував.
– Що трапилося, Олександре Миколайовичу? – не втримався цікавий Гурман.
– Мама! – ляпнув. – Ногу зламала…
– Господи, Боже ти мій! – схопився за серце сентиментальний Гурман. – Біжіть, біжіть! Я сам тут…
– Безумовно! – відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.
Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…
– Боря?… Поспішаю. Давай, коротко.
Рудь мовчав.
Макар примружився, глянув на журавля уважніше.
– Ти набухався, чувак?
Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:
– Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти – скотина! Ти у гуртожитку… Я пам'ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє – залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…
Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.
– Олександре Миколайовичу… – Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. – 3 вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?
Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»
– Продовжуйте! – процідив.
Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:
– Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
– Пішов ти, виродок… – Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. – Ти… не розумієш! Нані… Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
– Я люблю її, – сказав Макар.
Журавель зіп'явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
– Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
– Ти не розумієш! Я… заради Нані…
– Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
– Що вона в тобі знайшла?
– Сам не знаю, – засміявся Макар. – Щастить… Мені просто щастить, Борю.
– А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
– Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
– Нані?
– Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде – як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. – Раптом захвилювався, розчулився. – Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
– Ярослав Михайлович чекає на тебе.
– Жартуєш?
– …За годину. У «Царському казані».
– Де це?
– В районі Собачого гирла.
– А де Собаче гирло?
– Сам шукай, – смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». – Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
– Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об'єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині – смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» – подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
– Ну… – чує голос Новаковського. – Розказуй!
– Що? – піднімає очі.
– Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
– Точку?
– Мета в тебе є?
– Безумовно.
– Ну…
– Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
– Перший?
– Десь так! – нахабство проривається хльосткою фразою – на!
– Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? – Новаковського важко вибити з колії.
– Ні. Все моє…
– Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
– Ну… Добре. Ближче познайомимося – розкажеш…
– Може…
Над гускою – муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» – Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне – й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
– Саша… – Новаковський вимовляє Макарове ім'я демонстративно зворушливо. – Саша… – повторює підозріло. – Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
– Не напружуй мене, Сашо! – наливається Новаковський. – Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
– Не хотів, щоби ви знали…
– Та ти страху не маєш, покидьку! – шаленіє ніжний тато. – Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
– Ви не розумієте! – плює механік. – Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску – людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку – на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
– Так… Досить! – Не Макарові. Спогадам. – Потеревенили, й годі.
– Добре…
– Що «добре»?! – знову не втримується. – Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
– Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я – не проти…
– Добре…
– Що «добре»?! – аж тремтить. – Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
– Згода.
– Що ти так швидко на все погоджуєшся?! – Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
– Не на все…
– Правда? І що мені зась?
– Не покину…
– Нані?
Киває. За-араза!
– Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… – Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці – а-на! Муху бив. Промазав.
– Отже, так… – наважується. – У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! – подумки смикається механік. – Пересплю з Нані – загризеш, не подавишся!»
– Безумовно.
– Дивись… Слово – закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
– Безумовно, – повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами – хоч вий. Уже і вітер помагати взявся – підняв куряву, підганяє – цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить – і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
– Сашенько… – у слухавку. – Мені зле…
– Сонце! Я – на розрив! – нервово. – На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
– Новаковський?! – Голос Марти жвавішає.
– Так! Викликав мене до себе.
– Навіщо?
– Та нюанси… в нашій справі… – нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. – Приїду розкажу.
– Ти уже їдеш? – знов жалібно.
– Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?
– Безумовно!
– Потерпи, сонце. Скоро буду…
Марта муркоче щось, додає обережно:
– Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?
Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!
– Чекаєш ще на когось? – питає нахабно.
– Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.
– Вибач, – спустошується швидко, наче повітряна кулька. – Зателефоную. Безумовно.
Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п'яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під'їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І – тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під'їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим – тільки живим і справжнім.
Механік інстинктивно стис кулаки – опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках – «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».
– Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.
Двері риплять – що ти твориш? Макар і сам знає – усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»
Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.
– Ти… живеш тут?
Ошелешено озирається.
– У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.
– Так і є, – видушує Макар. – Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?
– Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.
– Хто?
– Хазяйка. Та одинока й нещасна…
Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…
– Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.