Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.
– Наша квітка…
Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.
– Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…
Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.
– Сашо… Ти знаєш… Тепер… уже всі квіти… зайві. Немає волошок. І жовтих тюльпанів. Тільки білі крокуси… Ти розумієш?
– Розумію… – шепоче Макар. Він прекрасно розуміє: Нані манить його до себе. Дозволяє. Згодна. Пояснює: то обітниця. На все життя.
– Ні, ти не розумієш, – шепоче Нані. – Ти – перший… І єдиний.
– Ти… незаймана? – Макар говорить і сам не може повірити, що вимовляє це уголос.
– Хіба ти думав про мене інакше?
Макар мовчить. Серце стікає розпачем. Йому начхати на її чесноти, він любив би її, навіть якби вона виділила йому десять хвилин у перерві між попереднім і наступним коханцями. І як їй це пояснити?
– Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує.
Нані мовчить. Макар відчуває відчайдушну безпорадність. Колись це вже було… А-а! Люба! Космос на Костянтинівській. Люба придумала собі дурне: щоби її коханий Макс Сердюк не дізнався про її цноту. Вона обрала Макара. Він… випив тоді немало. І тільки після того… Помилка. То була найогидніша у його житті помилка.
– Ходімо звідси, Нані!
– Ні…
– Це… неправильно. Ми… Нам треба заспокоїтися… Тут… Усе не так! Тут немає повітря. Я…
Він меле і меле, відводить погляд, ковзає ним по тих клятих люстрах, килимах, пафосних статуетках, шикарних диванах і кріслах. У просторі віє солодкий, як смертні гріхи, запах Мартиних парфумів. Макар лякається – дідько, не провітрив! Напружено зиркає на Нані, стовпіє від захвату. Вона все дивиться на нього, не відводить погляду. Тонкими пальчиками розстібає ґудзики вишуканої суконьки. Пальчики тремтять. Макар простягає до Нані руку і… забуває про все. Про кляті люстри, килими, крісла, солодкі, як тлін, парфуми Марти й абсолютну відсутність повітря. «Чому Люба так боялася своєї цноти? Це прекрасно…» – кліпає гарячими повіками.
– Я люблю тебе…
– Сашо… Я тільки твоя. Назавжди.
Нані лякає фанатичною категоричністю. Механіку не до аналізу слів. Ну нащо знову говорити про любов?!..Кохати.
Вітер творить дива. З'являється в задушливих апартаментах нізвідки, підхоплює тремтячі тіла. Люди ще пручаються, ще похапцем зривають одне з одного байдужі речі, та вихор уже кидає їх в обійми, зліплює в одне ціле, кружляє над підлогою… Куди? Поряд тільки диван. Той самий, на якому колись Макар ковзнувся ліктем на міліцейській спермі, та він думає не про те. Тремтить, дивується – як це? Тіло рухається самостійно, пославши на фіг логіку й думки, та думки не здаються. Строчать короткі тези, як ті телеграфісти з давніх кінострічок. Близькість… Люди недарма придумали для близькості стільки визначень, бо одна аж ніяк не тотожна іншій. Кохання, пристрасть, просто секс, а іноді тваринне трахання… А що у нього? Тіло рухається самостійно. Губи обпікає гаряча Нанина шкіра нижче грудей, а думки все мордують. А що у нього? «Оволодіння!» – божевільна радість. Задихається – контролювати тіло! Треба би – ніжно і так… щоби вона теж відчула насолоду. Він уміє… Він… Думки розлітаються сполоханими птахами. Макар підхоплює Нані на руки, та в останню мить, коли він уже готовий опустити трепетне тіло на розбещений диван, над головою заводиться… нагла муха. Збиває з ніг істеричним дзижчанням. У ньому голоси, голоси… «У Нані повинна бути… перша шлюбна ніч!» «Голото! Ну, не сумуй! Я знаю – ти не покидьок!» Люба?…
Макар сіпається. Черкає ногою по відру з крокусами – перевернув! Вихор тягне долу – підлоги нема. Розлита вода – дзеркало посеред лісу крокусів. Закохані летять прямо у квіти і воду. Перемішуються із ними, і Макар оговтується тільки тоді, коли по прозорому дзеркалу розпливається яскрава, як саме життя, плямка червоної свіжої крові…
«То не я… То вона… Оволоділа мною…» – зізнається приголомшено.
За вікном – цілина. Тільки отут і орано – дерева проросли, квіти, трави. Метелики метушаться, сонечка на коліна лізуть, лоскочуть, а цвіркуни – ті вкрай допікають: стрекочуть, стрекочуть… Макар не хоче вірити: то його мобільний. Вони з Нані – голі, ще збуджені – обійнялися посеред озера: йому не розімкнути обійм. Він так… думає.
– Люди не знають, що телефонувати марно, – шепоче. – Тут живуть тільки білі крокуси. Ніяких справ… Ніяких волошок і жовтих тюльпанів.
Нані завмирає. Смішно супить чорні бровки.
– Гаразд, іди. Повідом їм усім, що жовтих тюльпанів немає… Мені би тепер теж хотілося побути на самоті.
– Навіщо?
– Щоби ти скучив і засумував! Хоча… Дивно… Що ми розлучаємося так скоро.
– Я… не затримаюся, – бреше механік.
– Ти йди…
– А ти?
– А я посиджу тут трохи сама. Мені так хочеться… Дивне місце для народження… почуттів. Хочу відчути його.
Макарові вуха стають некрасивими, червоними. Дідько!
– Добре, – із зусиллям. – Я залишу тобі ключі. Коли захочеш вийти…
– А я… не виходитиму. Чекатиму тебе тут. Відчиню тобі двері…
– Добре. – Холоне. Новаковський у душу пече. – Ти… Татові зателефонуй… Щоби не тривожився.
– Татові?
Нані задумливо всміхається, хитає голівкою.
– А я й забула, що у мене є тато…
– Дарма…
– Так. Дарма.
Нані підхоплює з підлоги білий крокус. Притуляє до щоки, і Макар знову заводиться.
– Іди до мене…
– Тюльпани…
– Люба… Йди.
– Я змерзла… – раптом зізнається Нані.
Макар підхоплюється і тільки тепер розумі: й сам тремтить. Десь тут має бути плед. Мартин! Дідько. Хапає свою сорочку, огортає Нані.
– Гарячий чай… Зараз… Швидко…
– Можна, сьогодні я поїду до тата, Сашо? – раптом питає Нані.
– Безумовно, – ненависне слово виривається саме, б'є Макара навідліг. Повітря зникає, озеро, дерева і сонечка тануть. Тільки калюжа й розкидані зім'яті квіти посеред чужої багатої вітальні.
На коні
Мама навчила механіка вгамовувати емоції ще тоді, коли в нього й вуса не намічалися. Клала перед розбурханим Сашком, що повертався з синцем під оком чи без одного, втраченого у вуличних війнах, кеда, звичайний аркуш паперу, малювала на ньому лінію. Посередині – нуль.
– А тепер думай, скільки у тому плюсів і мінусів, – радила. – І рахуй. Ліворуч – мінуси, праворуч – плюси.
Малий кумекав. Несправедлива насмішка – мінус. Синець – мінус. Не засцяв – плюс. Бився – плюс. А той козел Панчик, до речі, на два роки за Макара старший. Плюс? Ще б пак! І в Панчика тепер два синці. Плюс!
З двох боків від нуля виникали риски плюсів і мінусів. Мінусів тільки два. Плюсів аж чотири.
– Усе гаразд? – питала мама.
Сашко кивав. І з усього кодла різноманітних емоцій на серці лишалася тільки одинока хвалькувата гордість.
– Треба плюси порахувати… – пригадав давнє.
Гнав автівку на Лівий берег. На Русанівку. До Марти. Наказував собі заспокоїтися, та всередині рипіла примхлива прикрість… Чи то душа гойдалася-жалілася?
– Нані… Плюс, – пробурмотів, здивувався: що це він? Якщо вже рахувати, так тактичні здобутки: аудит скаже «гут!», грошей буде – завалися, Новаковський фактично благословив, Рудю врізав, щоб не забувався чувак, Марта так вчасно… Жодного мінусу Тільки вагомі плюси. Нані – не з плюсів чи мінусів. Нані – його любов… Нані – його тепер! Чого ж невидержка йому?
Нані… Чому йому здається – сам у мінусах? Зім'ята квітка… Усе мало бути не так. І той поспіх, з яким Нані раптом підхопилася, вдяглася, помчала геть… Дівчата, певно, якось уявляють антураж і ситуацію, у яких утратять цноту. Певно, Нані сподівалася поринути в космос… А він привів її до занюханого Мартиного барлогу… Йолоп!
У душі – буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.
– Моя… – прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. – Моя…
З неба місяць – в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»
– Ну, так… – уголос. Думки ланцюжком. Так он учому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.
Знітився, у кермо учепився – чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.
– На порядку… нічному, – процідив. На годинник зиркнув – о пів на одинадцяту. – Хоча би не спала…
Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.
Крутнув головою, як циркова коняка, – зосередься, чувак! У Марти око гостре.
– Блін, ідіот! – вилаявся. – Із порожніми руками пруся!
Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.
– За що? – усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар'єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут – вибори на порозі. Усі, як ті кроти, – риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.
Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.
– Володимире Гнатовичу, – дзеленчала віддано. – У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.
– Захворіла? – спитав Сердюк.
– Ногу зламала, – обережно повідомила Марта. – Геть простий перелом. Скоро бігатиму.
На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою – Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий – такі генсекам за радянських часів вручали, – букет червоних троянд – кілограмів на вісім тягнув, – торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…
– Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.
Марта ледь відкараскалася.
– Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? – плела. – Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.
Баклан насупився з прикрістю.
– «Пане генерале»… – буркнув роздратовано. – Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…
Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти – не знає. Викинути не можна – генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк – Сашко з'явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»
– На балкон віднесу! – зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.
На милиці сперлася – стоїть. А вигоди – дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!
– Сили небесні…
Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде – так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла – загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад – ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.
– Милиці! – здогадалася.
До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…
– Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, – насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.
Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.
– Мені тепер і ходити – робота, Сашенько, – відповіла вкрай знервована Марта.
На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.
– Що з тобою, Сашенько?
Він знітився, почервонів.
– Аудит… – буркнув. – До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…
– Ти такий… свіжий…
– Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, – спробував віджартуватися. – Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з'їж мене. Як булку з чаєм.
Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.
– Тут… бинти, ліки… Я подумав – згодиться…
Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.
– Що з тобою, Сашенько? – повторила тьмяно.
Занервувався.
– Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?
– Безумовно… – ще супилася, та голос потеплішав.
Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.
– Розказуй… – Ледве допер бабу до дивану. – Що сталося? Як ти?
– Біда…
– Яз тобою сьогодні лишуся.
– Що?
– Ти проти?
– Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…
– Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…
– То я… – Марта не встигала за думкою механіка. – Залишишся?
– Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…
– Коханий мій… Обожнюю… – попливла.
– Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. – Концентрація врешті
повернулася. – Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…
У самий розпал гарячої промови мобільний механіка – дзелень. Підскочив.
– Хто це? – зиркнула Марта.
– З фабрики… – збрехав. Телефон до вуха. – Алло…
– Сашо… – почув голос Нані. – Я хочу запам'ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…
– Добре… – видушив.
Нані засміялася тихо і ніжно – дзвіночок у темряві.
– Опівночі… – прошепотіла.
– Добре! – збудження залило миттєво і невідворотно – цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім'яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він – завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?
До вікна. Подалі від Марти.
– Опівночі біля Софії… – сказала Нані.
«Де?» – ледь з язика не впало.
– …Добре.
– Під Богданом…
– Я зрозумів, – кивнув діловито. Відрубав зв'язок.
– Щось сталося? – Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.
– Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.
– А хіба сьогодні аудитори не працювали?
– Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? – обійняв Марту, допоміг підвестися.
Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.
– Сонце! – гукнув весело. – Та що з тобою? – притис до себе. – Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.
І – наче шило в дулі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню – дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника – що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного – недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.