– Блін… Чашки не переплутати…
За п'ятнадцять хвилин Марта-костяна нога густо сопіла на Макаровому плечі.
– Сонце… – голосно.
Ноль на масу.
– Сонце! – контрольний.
Ні!
Усміхнувся, вислизнув з-під тушки. Опів на дванадцяту! По вітальні насторожено – устигне до Софійської площі. Місто порожнє – за мить домчить. У нього ще тут справа є…
– Розписка… – прошепотів.
По шухлядах, поличках, під диван, по сумках, у шафу… Де?!
Наштовхнувся поглядом на тацю з наїдками – так і стирчала посеред вітальні. Чай, сир, копчене, ікра…
– Холодильник! – аж сіпнувся.
Рвонув… Шарудів під двокамерним «Бошем». Не забув… Рік тому у цій самій кухні Марта витягла з-під холодильника пакунок із грішми. «Кіа», шмотки… Усе сучка записувала! Рука наштовхнулася на щось пласке, загорнуте у целофановий пакет. Яка ж ти передбачувана, сонце! Папірці, гроші… розписка. Є розписка! Є! Часу на роздуми нема. Підхопив пакет, помчав до дверей – до півночі хвилин десять. Марта проводила коханця густим, як бас похоронного оркестру, хропінням.
Коли ж ти спиш, бідолашне місто?! Дванадцята є, спокою катма. Фари, люди, ліхтарі, вікна кліпають тьмяним світлом, під деревами сміх, пляшки дзеленчать – дзвонів не розчути, Богдана обліпили… Нащо?
Макар залишив автівку біля Михайлівського, спішив до пам'ятника гетьману, був певен: побачить Нані здалеку. Обмацував площу поглядом – де? Тремтів: моя… Скучив. Уже й скучив. Бачити її повсякчас, укласти на одну свою долоню, до серця приліпити – назавжди. Змахнув піт з чола, аж став – знову руки порожні! Гаком – до скверику між Михайлівською і Софійською. Гілку ялинки відламав – до Хмельницького. Нані-на-ні-на…
Вона стояла далеченько від кінного гетьмана. Посеред площі, лицем до Софії. Тонка шаль – навколо шиї, по плечах, до колін. Наче упакована у дорогому бутику спеціально для нього, Макара. Роззирнувся нервово. Здалося – хтось інший уже обігнав його на шляху до Нані. І побачив… Борю Рудя. Журавель товкся на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду навпроти Софії.
Макар завмер. Обернувся до Нані… Знову до Рудя… Боря зник, наче не було ніколи.
– Шиза… – Стояв за десять кроків од дівчини. Колов пальці гілкою.
– Нані… – прошепотів. Вона озирнулася…
Площа хитнулася і потекла талою водою. Несла за течією геть людей, будинки, дерева, лавки, пляшки, гетьмана на коні…
– Я запізнився? – Механік не чув свого голосу. Тільки дивне відлуння, наче опинився посеред величезного порожнього храму.
– Я прийшла раніше…
– Я… так скучив!
– Ідімо…
– Куди, Нані?
– Покажу тобі свій космос… – простягнула до нього руку, торкнулася щоки.
– Тут? – прохрипів механік.
Стояв пнем, колюча гілка в руці. Що вона з ним робить? Що? Чому він забуває геть усе, варто лише побачити… ні, лише подумати про неї? Не втримався. Обійняв поривчасто.
– Люба… – шепотів гаряче, цілував щоки, вуста. – Моя… Космосу немає, Нані… Космос – це ми. Не йди більше від мене. Ніколи…
– Добре, добре… – Тремтіла, цілувала. – Сашо… Сашо…
– Блін, народ! Припиніть цілуватися, бо завидки беруть! – просто над вухом.
Нані притулилася до механіка щільніше, розсміялася, потягла в бік Софії.
– Я люблю тебе, Сашо!
Він хотів сказати – «Ти моя!», та вихопилося інше:
– Я твій…
Отака дурня. І вже по цимбалах – куди, навіщо. Аби з Нані…
Брама Софійської дзвіниці відчинилася тільки для цих двох.
– Тут працює мій приятель, – казала Нані, дерлася крутими сходами наверх. – Коли таке буває… або життя, або смерть… мене тягне на дзвіницю…
– Хіба тепер…
– Так! Любов – життя… Без любові…
– Забудь! Життя. Тільки життя…
Вони стояли на найвищому рівні дзвіниці. Просто у небі. Посеред дзвонів і вітру.
– Летімо? – прошепотіла Нані.
Макар задихнувся – так, люба… Хіба треба говорити про любов? Кохати… Рвонув з плеча піджак, кинув під ноги – заважав розправити крила. Птахи… Вони не одягаються, бо хочуть літати. Люди би мали зрозуміти… Хіба полетиш у пальті? Сорочку геть… Шаль з Наниних плечей… Кохана… Коханий… Люба… Мій! Єдина… Сашо…
…Як приземлилися, ще довго дивилися на осяяне вогнями місто. Механіка відволікало тільки одне – у кишені піджака, на якому вони сиділи, просто під його дупою лежало щось грубе й нахабне: немилосердно кололо зад. «Мартині секрети», – розсміявся подумки. Зиркнув на годинник – п'ята ранку… «Добре би повернутися на Русанівку, перш ніж Мартазавра прокинеться», – промайнуло. Та потривожити замріяну Нані не посмів. Дихав у такт…
– Знову розлучатися… – прошепотіла раптом Нані.
У нього вистачило кеби промовчати.
– Малюватиму дім… І думатиму про тебе.
– Не йди! – влучно пришвидшив події.
Нані підхопилася.
– Як дивно… Несила без тебе, Сашо, але й не смерть, бо ти є… у мене. Можна дихати, рухатися… І навіть малювати дім.
– Я відвезу тебе додому, – запропонував Макар, коли, щасливі й світлі, вийшли на площу.
– Боря відвезе…
Тіло ще гаряче. Печуть думки, не те щоби слова… Макар летить на Русанівку, б'є кулаком по керму. Так ти вмієш мордувати, Нані? Витончена, норовиста, до божевілля прекрасна! Оволоділа без атаки, не віддала жодного наказу, відпускаєш – наче від серця відриваєш, а сама… Чого хочеш? Аби казився від ревнощів? Та Макар цього Рудя просто приб'є на фіг, гниду! Шістка підневільна. Ніякої гордості! Наказала Нані відвезти її до Софії, чекати всю ніч – прошу! Рудь… Та ні! Справа не в ньому! Чому Нані так вчинила?!
– Вона його просто… не помічає, – прошепотів уражено.
Так і є. Цілувалися біля новенького «БМВ» на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду. Рудь стирчав в автівці, дивився ніби в інший бік, а механіка аж крутило від жорстких хвиль Бориної ненависті. І Борині пальці на кермі – аж сині. Автівка уже зрушила з місця, Нані сиділа позаду, дивилася на Макара крізь затемнене скло із таким відвертим жаданням, що механікові – хоч услід біжи. Борю вона просто не бачила. «Якщо Нані розлюбить… не достукаюся», – зрозумів раптом.
– Фігня! – на весь салон. – Вона моя… Моя!
Та заспокоїтися не вдалося. До вітальні Мартазаври ввійшов – супермен у лігві злих сил. Роззирнувся: що тут у нас? До смерті готові всі, хто тільки нявкнути посміє?!
На дивані мертвою тушкою валялася Мартазавра, і тільки легке підхропування свідчило: жива, бідаха.
Механік упав у крісло навпроти коханки, витяг із кишені клятий пакунок, що від нього на дулі дірка.
– Ну… І що маємо?
Пакунок виявився – куди там Аладдіновій печері. Грошей – сто тисяч гривень. Папірці цікаві. Що не папірець – діамант. Вонючий, щоправда. Смердить… Механік найперше свою розписку відшукав.
– Ось вона… Перепустка на волю!
На радощах хотів був попрацювати шредером – на порох ту розписку, та зупинився. Сховав у кишеню, взявся інші папірці перебирати.
– Оце ти вляпалася, сонце…
Розписки від незнайомих Макарові людей, законспіровані телефони на кшталт «маг. персонально». Це що? Магазин? Магістр? А може, справжній маг-чарівник, що до нього – виключно персонально? «Іванко – примусове поглинання». Кого поглинати зібралася, Марто? Тепер Макар тебе поглинути може, бо посеред смердючого мотлоху – цікава річ. Мартина розписка! Єдина тут. У двох десятках скупих слів Марта свідчила: отримала від якогось Токо Моно десять тисяч доларів «…за розуміння його дружніх стосунків із пані Євгенією Сердюк».
– І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?
Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік.
Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр'є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.
Зиркнув на скалічену бабу. І здалося – ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.
– Марто… – контрольний.
Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.
– Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?
– Зараз сніданок приготую, – розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню – вітер.
Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло – щастя чи горе? Як на Нані глянути – оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи – й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити – тільки всміхається.
– Усе чудово, таточку.
– Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.
– Ще не час, – вислизала. – Згодом.
А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.
– Мама… – сказала. – їй Саша сподобався.
Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.
– Що це? – тільки й зміг.
– Курцвайль… – прошепотіла Нані. – Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.
Тата обійняла. Заспішила:
– У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика – маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…
– Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? – тьмяний.
– Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.
От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав – файно. А серцю не легше.
– Треба білявого попитати, – вирішив врешті.
Привід – залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев'яносто п'ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…
– Ярославе Михайловичу? – Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.
Не чекав? Серйозний такий… Більше – упевнений. Спокійний.
Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати – неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.
– Саша… – з прикрістю.
– Доброго дня, – уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. – Ви… у справах?
– А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! – вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.
– Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.
– А мені є за що переживати? – насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.
– Ні…
– Тобто… Мужик? Слово тримаєш?
– Безумовно.
– Ну… добре, – видушив. – Ти тут… на зв'язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…
– Готовий…
І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.
– Щось ти не дуже радісний… Сашо!
«А ти думав, обніматися кинуся?…» – плюнув механік подумки. Знизав плечима.
– Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…
– А на Русанівку до кого ночами їздиш? – раптом спитав Новаковський.
Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…
– Що таке, Сашо?
– Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…
– Та знаю я Марту, – підозріло насупився Новаковський. – Ти в неї кур'єром чи як?
– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…
Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?
– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…
– Не скажу.
Новаковський кивнув і врешті вимівся.
Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.
А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…
– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…
– І що було б?
– Раніше би перепросив…
– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.
– Ну, назвав же я тебе колись куркою…
– Не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.
– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…
Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.
– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.
– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.
– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.
– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.
– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.
– Люба… З твоїх рук…
– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.
– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…
– Сашко! Нога… – Марта на дроті!
– Слухаю, сонце.
– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…
Механік завмирає: невже місяць пролетів?
А тут бухгалтер Гурман до кабінету.
– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?
– Яка бязь?
– Тканина.
– Нащо вона нам?
– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…
– Держзамовлення ще нема.
– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.
– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?
– О! Бязь таки… Так!
– Купуйте!
– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.
– Слухаю, Ярославе Михайловичу.
– Не знаєш, де Нані?
– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.
– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…
– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.
Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.
Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…
– Проектувати будинки легше…
Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.