– Поважаю, поважаю…
– За що? – Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.
– Ну… Мужик!
Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.
– Тобто?…
– Ти ж не вирубився вчора, як ото я! – нахабно усміхнувся Шиллєр.
– Ти був не останній, з ким я вчора бухав, – буркнув.
І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську – куди п’яному за кермо? – викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився – роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною… Коли поряд загальмував іржавий «ланос» – таксі викликали? – навіть образився. Цирк!
– До цирку…
Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!
– Подивимося… – вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами – сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч – білий день.
– Ось ти й нарвалася, сучка!
Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.
– А-а… Рятуєшся?… Не вийде! – Хмільна лють у скроні.
Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» – де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.
– Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! – Хитався-сунув… Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.
– Ну… Привіт, красуне!
– Шо нада? – Дівча відреагувало миттєво – колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.
Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.
– Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…
– Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.
– А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!
– Саня! У неї справді сифіліс… – почув за спиною. – А може, вже й СНІД.
– Може, і СНІД, – підгавкнуло дівча. – Мені в падло перевірятися…
Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.
– Фомін, ти? – Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку – пішла геть!
Дівча й не думало тікати – роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.
– Олегу! Зроби ще один…
Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?… Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери – він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.
– Ти як?
– Круто.
– Диплом пишеш?
Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.
– А ти?
– Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…
Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.
– Блін, Фома… Давай… За зустріч…
Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.
– Скажи Араму, я зачиняюсь… – до дівчини.
– Зачекай! – Макар знову ухопив малу за руку. – Де ті козли, що мене…
– Саня, не наривайся… – порадив Фома.
– Не наривайся! Бо точно трахну! – вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.
– Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? – Ліз у фургончик, дивувався. – Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?
Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон – капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.
– Як сам?
– Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, – вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.
– І де зараз платять півтори штуки?
– Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…
– Ти помічник депутата?
Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?
– А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!
– Не скажи… – Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. – Зате не шістка!
– А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!
– За нас!
– Та пішов ти! – Макар хитався. – Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?
– Саня, а хто ти?
– А ти?
– Я? – Фома перекинув стопку. – Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне – двір великий. Для автомийки – саме воно.
– Мийку? Чи не фонтан!
– Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це – перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…
Макар тільки відмахнувся – теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!
– Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?
– Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?
– Пішов ти… – проварнякав механік і сам пішов. – Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…
На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…
– Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…
Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся недобре.
– Що, Гоцику… Це ж і тобі час роботу шукати… Універ – усе, фініш! Йолоп! А Люба раніше за нас із тобою зрозуміла: треба звідси забиратися… Чи… мати клепку в голові. У мене клепка є… Я Марту твою… Мені Марта твоя… усе…
Згадав про Марту – скривився.
– Ти ще…
За дев’ять місяців інтимного божевілля Марта жодного разу не бачила юного коханця таким трагічно п’яним. Приваландався посеред ночі – теліпає його, на ногах ледь стоїть. Упав був на диван, та чогось підхопився, погрозив диванові пальцем – мовляв, такий ти увесь безпринципний! – скрутився у кріслі.
Марта була намірилася влаштувати розбірки в італійському стилі і навіть ухопила в руки стару чашку, яку не шкода було дзизнути об підлогу. Та Сасунька здавався радше побитим, а не п’яним. Совався в тому кріслі, супився… Марта відклала чашку, присіла перед коханцем навпочіпки.
– Сашо, а я Ромі дзвонила… Не відповідає. Ви ж ніби з ним… працювали…
– Вирубився…
– А ти…
– Я? Ділова зустріч, сонце… Сама знаєш: діло на першому плані.
– Коханий, які в тебе справи, що я про них не знаю?
Макар надув щоки, намагаючись вицідити із нокаутованого мозку бодай щось логічне.
– Власну справу планую… розпочати, – сказав зухвало. – Автомийку відкрию… для початку… З власної справи мене ніхто… не попросить… вийти погуляти до десятої вечора… – Словом діла не зіпсував.
Марта стисла тонкі губи – ох же ревнивий і злопам’ятний… І коли ж він уже про того Баклана забуде?
– Коханий, я тебе обожнюю! Ти завжди мислиш перспективно, – обійшла гострий кут. – Ходімо спатоньки… Марта тебе обніме… Ти мені про свої плани розкажеш. А що, як зможу допомогти тобі…
– Сонце, коли вже ти втямиш! – лев. – Мені не потрібна твоя допомога! Мені потрібна ти. Ти – тільки моя?
І як після того його не любити? Оце би на руки свого Сасуньку підхопила, до постелі донесла, обцілувала би всього від маківки до п’ят. І що та Мадонна зі своїми хлопчиками носиться?! У нас тут така любов – рятуйся!
– Твоя, коханий. Спатоньки? А про справи… завтра…
Назавтра доля – тьху! – Макарову маячню хлопу в морду: забудь! Тільки встиг відкараскатись від Роми Шиллєра, тільки проковтнув анальгін, аби дати мізкам раду, а тут бліда партизанка Марта на порозі: конспірувалася ретельно – після ночей кохання на ранок мчала до своєї легальної домівки на Русанівці, щоби звідти на службовій машині уже до офісу Сердюка підкотити.
– Там… Макс…
– Макс? – Рому Шиллєра підкинуло, як гумового. – Блін… А ми «Cardhu» видудлили… – Уже біг до шефового кабінету. – А… що сталося?
– Зараз запитаємо… – Марта слідом, до коханця обернулася. – Сашо… Ти тут залишайся… Добре?
Макар кивнув із полегшенням: безумовно. Самі розбирайтеся з шефовим сином. Йому з Максом зустрічатися – жовчю захлинатися: хіба забудеться, що Люба не його, не Макара любила! Макса. Папірцями обклався – весь у роботі. Медитував: йому за своє думати, за своє… Та мимоволі їжачився: чому Макс тут? Не мав би… Гордий. Дев’ять місяців тому, коли Макар отаборився у депутатському кублі, Макс Сердюк порвав із татом, переселився у закапелок до Гоцика, хоч і сліпому ясно було: не збирався злиднями жити. А за кілька місяців на Костянтинівській і сліду Максового не лишилося. І Гоцика… Цікаво: що там у них сталося?…
До кабінету зайшла насторожена Марта.
– Сашо! Володимир Гнатович повертається.
– Чудово, – й справді зрадів.
– Рома документи впорядковує, а ти швидко до Ради… Перевір: чи не відсунули законопроект Володимира Гнатовича.
– Безумовно…
Вилетів. У горлі лоскоче: круто, що Сердюк повертається. Із ним механік скоріше зрозуміє, як із того зиск мати. А Макс… Що про нього думати? Макс йому не перепона. Замкне серце і викреслить мажора. І спомини. І Любу… І Гоцика. І халупку на Костянтинівській, де вони плекали свій космос. Йолопи! Аби відчути космос, Макар прикупить космічний корабель разом із космонавтами.
Ускочив до ліфту… У кабінці стояв Макс.
– Добридень…
Макс не відповів. Кивнув. Зухвало й зарозуміло, як здалося Макарові. Насупився…
– Як справи? – для годиться запитав Макар.
Макс знову кивнув, мовляв, нормально. Глянув на механіка.
Макарові здалося – був би час, Макс неодмінно запитав би про Любу. А не вийде! За мить ліфт смикнеться, зупиниться, і Макар устигне лише сказати: «На все добре».
Ліфт смикнувся і зупинився. Поміж поверхами. Макс нервово тицьнув у кнопку виклику технічної служби і раптом запитав:
– Ти… про Любу нічого не чув?
Макар не відповів. Хитнув головою – ні.
– А Гоцик де? – запитав несподівано для себе.
Макс усміхнувся недобре, пальцями по кнопках.
– Люба… – сказав, наче й не почув про Гоцика. – Люба… ставить такі незручні запитання… Тобі теж?
Макар почервонів до скронь: чого ти від мене хочеш, суко?! Розвів руками, мовляв, не розумію…
– Така в неї мрія чудна була… – вів далі Макс. – Андріївський впорядкувати… Бруківку вкласти рівно… Ну, і на кого лишила… Андріївський…
Макар згадав, як вони з Любою й Гоциком вешталися узвозом, шпорталися на розбитій бруківці… Було… Може, він колись… Ліфт смикнувся, зрушив з місця.
– Побачимося, – пробурмотів увічливо.
Макс не відповів. Кивнув, пішов геть. Механік вишкірився услід: «Хоч подавися своєю пихою, покидьку, а в Люби першим був я, а не ти! І в татуся твого першим стану… Побачиш!»
Володимир Гнатович Сердюк повернувся в Україну наприкінці березня дві тисячі дев’ятого року з енергійним бажанням спрямувати власні справи у політично небезпечне русло, тож помічникам не ставало часу навіть згадати про майже річне безтурботне байдикування: цілодобово – як ті білки.
Попервах Макар занурився у політичну багнюку з беззастережною цікавістю дослідника, котрому випало вивчати не бачене раніше чудовисько: і захват, і страх бере. Невидиме звичайним громадянам болото кипіло глибоко всередині, вихлюпувало на поверхню лише добре проаналізовані бульки попередніх домовленостей, брудного компромату і вимучених гасел. Воно нагадувало механікові дитячий калейдоскоп, найменший оберт якого народжує усе нові і нові комбінації з різнобарвних скелець – кожна зі своїми інтересами, правдою й кривдою. Точок відліку не існувало. Вчасно допетрав: лише одна – відданість хазяїну і сподівання, що колись тебе теж зроблять одним із тих скелець, вкинуть у неприступне, замкнене для сторонніх, тотемне коло політичного калейдоскопу. Якби голова не йшла обертом, задумався б: мені то треба? Та вимушена відданість не лишала часу для сумнівів. Плани змінилися: зі шкіри пнувся Сердюкові догодити, щоби не втратити хоча б те, що уже мав. Зарплатня в півтори тисячі баксів перестала здаватися дріб’язком, а депутатські «мерси» були ніяк не кращі за його «кіа». Складно утриматися… Так міняються пріоритети. Макар став привітнішим до старих помічників у потертих піджаках. Нічір…
Єдина розрада: Марта тепер шифрувала їхній зв’язок із подвоєною ретельністю. Якщо раз на тиждень виривалася до апартаментів біля цирку – ото й щастя. Сасуньку свого приголубити, обцілувати, почуті від шефа новини переповісти, а потім уже й підлізти під нього – бери! Та одного разу шеф зателефонував Марті у ту хвилину, коли вона саме налаштувалася із коханцем погратися. Лежала на постелі гола-смішна, манила його до себе пальцем:
– Сашко… Хочу просто… Просто…
І тут подзвонив Сердюк.
– Марто, ти де?
– Вдома, – з переляку ляпнула Марта.
– Зараз під’їду! Чекай біля під’їзду, – наказав шеф і відрубав зв’язок.
Марту ледь не паралізувало.
– Мамо рідна! – Так і застигла на постелі з мобільним у руці. Гола, смішна. Схлипнула. – Боже… Що робити?
Макар напружився – несподівана небезпека прибрала стелю, причепила до стін яскраві прожектори. Світили прямо в очі, як у фільмах про допити розвідників. Ворогів не видно, а й не треба – і так ясно, звідки зиркають.
– Вдягайся! – крикнув. Сам уже джинси вхопив…
– Що? Куди? – заметушилася.
– Довезу!
– Не встигнеш! Він, певно, уже на Русанівці… Якби далеко… Наказав би самій приїхати…
– Вдягайся!! – кинув у Марту одяг. До дверей побіг. – В авті чекаю.
Гнав – вітер колотив. Ями не минав, світлофори – за: стелили зеленим. Загальмував за рогом біля Мартиного дому на Русанівці, озирнувся хижо: не видно автівки депутатської? Помітив аптеку у сусідньому будинку, аптечку ухопив, тицьнув Марті пігулки.
– Валідол! Візьми! Якщо Сердюк біля під’їзду, скажеш – в аптеці була. Серце прихопило…
– Так… – перелякана.
– Іди… Усе добре, сонце. От побачиш… Він ще навіть не під’їхав!
Ху! Стрес таки – кайф. Але вже опісля. Туга за морозом під час відлиги: суворі були часи, але ж вижив! Під під’їздом своєї легальної квартири на Русанівці тліла Марта. Макар відігнав авто до сусіднього двору, причаївся біля кіоску з собачим кормом, спостерігав: і чим усе закінчиться? Хвилин за десять до під’їзду підкотив «кубик» Сердюка. Марта ускочила всередину…
– Ну, круто… – всміхнувся. Озирнувся – бруньки, горобці, собаки в траві бісяться, люди до каналу повисипали, наче весна – свято. Макар відчув майже фізичну причетність до безтурботної метушні.
– Відірватися чи що? – пробурмотів азартно. – Цілий вечір маю…
У клубі на Подолі, де механік не з’являвся уже майже рік, контингент стабільний, як віра в краще життя. Знайомі обличчя, демократичне пиво, вишуканий косяк у туалеті з філософом Морганом, що навчався з Гоциком в одному універі.
– Саня, філософія така: ти йдеш, ідеш, ідеш…
– Куди? – придуркувато усміхнувся Макар, передав косяк Моргану.
– Однаково! Але треба йти. Ти йдеш, ідеш, ідеш…
– Та куди? – сміявся механік.