– …І одного дня твої мізки вимикаються. Зовсім! Їх нема. Це важко, але можливо. Якщо забудеш про страх – мізки можна відімкнути і довіритись інстинктам.
– А нащо?
– А як ти дізнаєшся, де тобі бути на землі?
– Моргане, кидай курити! У тебе самого вже мізки не працюють, – поблажливо порадив Макар.
– Ну… Тепер ти врубаєшся?
– Ні…
– Шкода. Гоцик одразу догнав! Це моє відкриття. Ти йдеш, ідеш, ідеш…
Макар кинув недопалок на кахлеву підлогу, зиркнув на Моргана.
– А де він?
– Хто?
– Гоцик…
– Пішов…
– Куди?
Морган розсміявся з прикрістю.
– Блін! Де ти був, Саня? Ти перестав розуміти явища. Ти чуєш тільки слова.
– Гоцик де?
– Пішов!
– Пішов ти! Можеш без понтів? Куди він подався?
– Однаково! Куди йти – однаково. Але треба йти.
– Задовбав, придурок, – роздратувався механік. – Ходімо! Змішаємо пиво з текілою. Пригощаю.
Морган сунув за механіком, болобонив.
– Головне – йти! Ти врубався? Це не метафора. Треба реально ступати. Переставляти ноги, аж поки страх не помре.
– І що тоді?
– Тоді? Не знаю. Я ще не йшов… – зізнався Морган. – Страшно, Саню…
Після небезпечного дзвінка шефа Марті наснилося сире м’ясо. Та так яскраво й переконливо, що наступного дня вона перерила увесь Інтернет, шукаючи ймовірних роз’яснень. Чого тільки не обіцяли люди знаючі: і зубний біль, і радикуліт, і невралгію, і незвичайні проблеми у звичайних справах, і навіть конфіскацію майна з ускладненням. Остання сентенція особливо вразила бідну Марту.
– Як це – «конфіскація майна з ускладненням»? – сушила мізки. – Не віддаватиму? А мені за це ускладнять життя? А яке життя без майна? Життя без майна – вже ускладнення. І що робити?
А робити щось – аж руки чешуться. Звикла беручка не залишати хвостів – розв’язувати проблеми з оперативністю мухобійки. А як до того м’яса підступити – й гадки не мала.
– Точно про Сашка хтось дізнається, – вирішила врешті. – А через нього – про апартаменти біля цирку. І буде мені усе гамузом – і радикуліт, і невралгія, і конфіскація. З ускладненням… службового становища.
Аж схлипнула – надто уже реалістична перспективка поставала. І що робити? Перша слушна думка – покинути юного коханця – добила. Не хотіла Марта без Сасуньки лишатися. У красних мріях інше бачила: оце знайде собі генерала, а Сасунька при ній залишиться. Для серця. Стільки уже в нього грошей вкладено, у того Сасуньку! А тут оте м’ясо. Це поки Сердюк по Брюсселях роз’їжджав, розкошували. А тепер – зась. У Сердюка око гостре, рука важка, рішення швидкі. Прожене! Та так, що вже не знайде Марта ніколи такої файної роботи.
– І що робити, Господи? – про Бога згадала. – З апартаментів Сашка виселити?
– Ні… – докумекала. – Треба Сашкові від Сердюка піти. Отоді – красно. Отоді… ми з ним разом Сердюкові око не намуляємо, а що там у мене вдома, шефа ніколи не цікавило.
Похнюпилася: і як Сашкові пояснити? Образиться. Покине Марту. Сама ж обіцяла коханцю: депутатом зроблю! А тепер і з помічників вигнати хоче. А як він запротивиться? Покине Марту, а при Сердюкові лишиться. Володимир Гнатович вельми прихильний тепер до Сашка – довіряти йому став, цінує відданість.
Марта була геть засмутилась, та раптом пригадала ту неспокійну ніч, коли Сашко приваландався п’яним, приголомшив її планами про власну справу. Про автомийку якусь усе товк.
– Знову грошики викладай! – зітхнула, наче коханець уже стояв на порозі новенької автомийки, а Марті лишалося небагато – заплатити за неї. – Отак без майна і лишуся… І так уже…
Та перспектива «спалитися» з коханцем перед Сердюком чи просто втратити Сасуньку лякала Марту більше, ніж придбання якоїсь автомийки.
– А я не даватиму гроші просто так, – заспокоїла себе. – У борг… Заробить – віддасть.
Варіант видався стратегічно правильним. Сашко залишається в апартаментах – Марта ж не малолітка дурна по чужих кутах із коханим тулитися. Заразом Марта тактовно і делікатно поверне Сашка до планів із тою автомийкою. Гарно придумала. Залишалося тільки знайти слушний час, закинути вудку і набратись терпіння, бо поки Сашко біля Сердюка…
– …Краще не зустрічатися, – прошепотіла ображено, як мала дитина, що в неї цукерку відібрали. – М’ясо…
Нагода випала аж наприкінці квітня. Двадцять сьомого числа Сердюк і Рома Шиллєр терміново вилетіли в Крим, де хтось із місцевих необережно наклав лапу на чималий шмат землі біля моря, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. Марта побачила в тому промисл Божий, навіть до церкви збігала.
– Господь помагає, Сашенько, – хоробро поцілувала коханця прямо на робочому місці. – Як же все гарно. Завтра такий особливий день… І Володимира Гнатовича з Ромою не буде. І поговорити зможемо, і відсвяткувати вдвох…
– І чим таким особливим є завтрашній день? – запитав механік.
– Завтра день народження Саддама Хусейна, – скромно відповіло сонце. – І мій…
Вона вже кілька днів поспіль усе товкмачила «поговоримо, поговоримо», та варто було Макарові наполягти – «давай зараз і поговоримо», як Марта посилалася на справи: «потім, потім…» Настирливий рефрен дратував механіка. Лоскотав нерви: що задумала?
– Давай зараз і поговоримо, – запропонував коханці. – Шефа нема, ніхто не заважає…
– Завтра, коханий! – викрутилася Марта. – Зараз маю документи на Поділ, у партійний офіс, відвезти.
Двадцять сьомого квітня об одинадцятій ранку Саня Макаров лишився в офісі Сердюка сам. Покрутився для годиться з півгодини: і чого тут скніти? Краще гайне подарунок Марті шукати. Добре, хоч попередила про день народження. Цікаво, скільки їй років? Як на погляд механіка – так просто старезна. А що таким дарують? За майже рік стосунків із Мартою жодного разу не робив коханці подарунків. Як не зважати на квіти.
– Помилка… – прошепотів. – Треба її вразити.
Зациклило на заяложеному – парфуми, діаманти, ті ж квіти… На діаманти грошей не було, улюблених Мартиних запахів Макар не знав, а квіти дарував уже… Біда. Перед очі чогось – Люба… Гнучке юне тіло на старенькому килимку в халупці на Костянтинівській… Фатальна близькість… Якби Люба раптом з’явилася… в Макаровому житті зараз… Він би… білим хутром підлогу встелив. Пелюстки трояндові розсипав… Уламки серця на чистому… Схаменувся. Якого біса?! Чому Люба ніяк не забувається? Чому заважає? Насупився: а Марті би сподобалися пелюстки й біле хутро… Засипати вітальню рожевим, внести коханку на руках – на руках? Ну-ну… – опустити на біле хутряне…
Підхопився – підходить!
– І щось зворушливе в руки… Символічне. Іграшку якусь. Зайця. Типу – «ти моє зайченятко!»
Скривився: Марта аж ніяк не тягнула на пухнасту тваринку.
На дванадцяту дня пошуки занесли Макара на Червоноармійську. До торговельного центру «Олімпійський». Під’їжджав, фантазіями бавився: зараз вийде, лясне дверцятами «кіа», привертаючи увагу яскравих юнок, пройде повз них зухвало й байдуже… Хай чіпляються жагучими поглядами. Хоч і не в шоколаді, та й не у злиднях. У перспективах весь… Жінки це відчувають. Жінкам такі подобаються.
Загальмував, виматюкався.
– Блін! І де паркуватися?!
Утиснув «Кіа Сіїд» поміж «лексусом» та іржавим «жигулятором», не вийшов – вислизнув. Тож ляснути дверцятами не вийшло. Та й безтурботних панянок не спостерігалося – усі кудись бігли, неслися, поспішали… З відчиненого вікна чиєгось авта – радіо. «У Києві дванадцята година…» Макар скривився із прикрістю, посунув до квіткової крамнички біля «Олімпійського». По пелюстки.
Поріг тут був зависокий. Про те навіть табличка малася – «Обережно! Високий поріг». Макар мимоволі втупився в підлогу, увійшов до крамнички, інстинктивно стиснув ніздрі – надто багато запахів… І раптом закляк – біля прилавка спиною до нього стояла дівчина. Макар не бачив її обличчя, але короткий плащик відкривав ідеальні ніжки, такі стрункі й витончені, що механікові раптом до вереску сильно захотілося торкнутися їх. Знітився.
– Ні! Тільки не троянди! Крокуси… Білі крокуси, – почув голос тоненької, гнучкої, як лозинка, панянки з довгим прямим чорним волоссям і неймовірними ідеальними ногами.
Опустив очі долу і тільки тепер помітив на правій нозі дівчини шрам – довгий, сантиметрів десять завдовжки, рівний і тонкий, наче проведений під лінійку «кохінором Т1». Починався на рівні колінки, закінчувався на середині литки. «Так навіть краще», – подумав чогось.
– Які квіти бажаєте? – почув голос продавчині.
Отямився. Дівчина з білими крокусами уже йшла геть.
– Квіти? – наче з конопель. – А-а… Квіти. У вас немає таких…
Геть із тої крамнички. Перечепився – поріг! Про те навіть табличка малася. Вискочив. Озирнувся – чорноволосої дівчини ніби й не було ніколи. Стовбичив посеред рухливого натовпу, дивувався: що то шарпає зсередини? В душі ридали запитання, змивали звичні відповіді, а нових давати не хотіли, ніби й не було вже часу на нові відповіді. Ніби запізно.
О десятій вечора перелякана Марта своїм ключем відмикала двері власних дворівневих апартаментів біля цирку. Не робила цього вже майже рік і поклялася не робити ніколи, поки там мешкатиме коханий Сасунька. Ото тільки раз порушила власне правило – заради Баклана. Клятий полковник! Став би генералом, Марта би, може, й відбила його у законної дружини. Дуже вже ласий до Мартиних принад.
Оце й сьогодні… Марта перехрестилася, що шеф поїхав, налаштувалася до свята підготуватися, а тут – стиць! – Баклан. Пам’ятав про Мартин день народження, феєрію влаштував до ночі, бо назавтра мав у відпряження пхатися. І як йому відмовити, коли Володимир Гнатович свого часу Марті пояснив суворо: Баклан потрібен, тож для Баклана у нас відмов бути не може! Години зо дві по ліжку гоцали. Аж простирадла зопріли. По тому Баклан подарував Марті справжній діамантик – «Лялечко, це тільки початок!» – і повів до ресторану. Два рази Марта випурхувала до туалетної кімнати, нервово набирала номер Сасуньки. Хоч попередити, що затримується. У справах. Та мобільний коханця не відповідав, і Марта геть знервувалася поміж фуагра та фондю з сухим червоним. А коли Марта нервувалася – Марта їла. Якось це її відволікало. Ну, і нажерлася донесхочу. Коли Баклану раптом зателефонував син і полковник за хвилину розпрощався зі своєю «лялечкою» – бо діти не дружина, дітей травмувати не можна, й офіцери це знають! – Марта почувалася одним великим напханим шлунком.
Таксі везло до апартаментів біля цирку, трамбувало жирну вечерю на розбитих шляхах, а вона усе набирала номер Сашка. Де?… У передпокої власних апартаментів Марту ледь не знудило.
– Господи… Нащо ж я стільки їла? – пішла до вітальні обережно, бо чомусь перелякалася до смерті – тихо, як на кладовищі, темно… Нема тут життя. Онде люстра італійська є, меблі з випендрьожем, сходи з дубу на другий, а життя – нема.
– Сашенько…
Руки до серця, поглядом – до Бога. Спаси і збережи! Спаси і збережи для Марти її любов! І ви, янголи небесні… Чуєте? Зверху… як не з неба, так точно з другого поверху – наче скиглить хтось. Як не янголи, так точно Мартина Сасунька солоденька. Рвонула – підбори повигиналися.
Він стогнав у темній ванній. Скрутився на підлозі – у самих тільки трусах із принтами придуркуватого Гомера Сімпсона – Мартин подарунок. Ввімкнула світло і аж очі долонею прикрила – наче хто живою кров’ю в лице бризнув. Уся білосніжна кахлева підлога великої ванної кімнати з вибагливою ретрованною на гнутих ніжках, здоровезним умивальником з мармуровою стільницею, плетеними з лози кріслами, таким самим плетеним кошиком для брудної білизни і дзеркалом на всю стіну густо засипана пурпуровими трояндовими пелюстками. Вони вкривали біле грубим шаром і чомусь здалися Марті такими ж прозаїчними й твердими, як сирі макарони дивної, пелюсткуватої форми. І тільки скручене тіло юного коханця – тонуло в пелюстках – нагадувало: усе то Мартині дурні фантазії.
Макар не здригнувся від несподіваного світла. Спітнілий – шахтар, мать його! – солоний від того поту, так і лежав у червоному. У закривавлених долонях – трояндове колюче стебло із зеленою дулькою замість квітки. І ванна… Уся вибаглива ретрованна на гнутих ніжках до краю заповнена таким же довгим і колючим обдертим трояндовим стеблом…
Жертвоприношення… Агнець жертовний у крові плаває… Приймай, люба Марто!
Усе мало бути інакше. Та ідеальний шрам на ідеальній дівочій нозі перекреслив плани, поволік у хащі сумнівів і тривог. «Заради чого? Заради чого довбаюся?! – гнав автівку геть від «Олімпійського», думки мавпами. – На повідку! Мальчік! Хіба це життя? Трахати добру Марту, заглядати в очі Сердюку, щоби колись… із їхньою допомогою вишкрябатися з-під них на волю… І коли?! Онде інші й вмирають у шістках! Ще трохи, і ніяка Ченова травиця не допоможе. І що тоді? Довгий шлях. Який же довгий шлях. І – куди приведе? Може, Моргана правда: спочатку треба вбити страх, щоб зрозуміти…»
Оговтався біля цирку. Зупинив автівку у дворі Мартиного будинку. «Маячня! – навіював собі настирливо. – Усе клас! Хата кльова, тачка нормальна. Тітка щедра й впливова. Гроші є. Чого я скиглю? Дівочі ніжки сподобалися? Буде їх ще у мене…»
Та вільні фантазії не відпускали, і, щоби хоч якось повернутися зі злих будяків у звичну наїжджену колію, Макар телефоном замовив три сотні червоних троянд, аби власноруч обідрати пелюстки й засипати ними апартаменти. Поки квіти везли, знайшов діло – відкоркував пляшку горілки з Мартиного бару, хильнув.
– За… мене!
Усе мало бути інакше. Та перша ж троянда, яку механік висмикнув із величезного пластикового відра і безжально обірвав пелюстки, поколола йому пальці. Він перетягнув відра з квітами на другий поверх, бо раптом допетрав – закидати пелюстками чималу вітальню на першому не вдасться. Тут би і вантажівки тих пелюсток не вистачило. А от на спальню поряд із ванною мало би.
Пройшовся затишним простором, матюкнувся.
– Хіба що на ліжко…
Грандіозний план остаточно загальмував у ванній кімнаті – меншим за площею був тільки туалет. П’яний механік сидів на кахлевій підлозі, методично обдирав пелюстки з пурпурних квітів. На двадцятому стеблі по спині побіг трудовий піт. На п’ятдесятому на пальцях виступила кров, на сотому вся забавка здавалася такою ідіотською, що Макар ледь не розридався од прикрощів.
– Щоби ти була здохла, суко! – прошепотів люто.
На десяту вечора напівголий, п’яний мов чіп механік валявся посеред зів’ялих пелюстків і тихим скавучанням виводив реквієм по собі самому.
Марті запаморочилося. Пелюстки не тільки кололи очі, вони ще й смерділи. Вона розуміла тільки одне – трояндове покривало для неї. Для неї… Наче з себе вичавив і лежить тепер, як мертвий…
– Сашенько! – перелякалася.
Присіла біля нього.
– Сашенько…
Він відкинув трояндове стебло, закривавленою долонею провів по лицю, примружив очі, намагаючись усвідомити, хто це його кличе. Уздрів Мартазавру, налився червоним, як ті пелюстки, і тільки був рота розкрив, щоби зухвало плюнути їй в лице те, що безперервно повторював останні кілька годин: «Щоби ти була здохла, суко!», як Марта раптом хитнулася і повалилась поряд з механіком на підлогу. А й те! Не дівчинка, щоби отак немилосердно здоров’я не берегти. Наїлася на халяву донесхочу, перехвилювалася вкрай – у її віці, щоби перекинутися, більшого і не треба.
Механік враз протверезів. Смикнувся на підлозі, торкнувся недвижної коханки.
– Сонце…
Сонце ніби здохло. Макар вразився: як же так?! Зарано! А його плани? І взагалі… Він же без даху над головою лишиться!
– Марто! Марто! – жінку за плечі. Спробував підняти. Ніяк! А воно, дурне, ще на руках планувало її до вітальні занести. – Марто!
Ухопив коханку за руку, спробував намацати пульс. Застиг, насторожився: є? Стукає! Підхопився. Забігав по ванній. Що робити? «Швидку»? І як він пояснить оце все – пелюстки, непритомну бабу на підлозі?… Він їй хто? Колега? А-а-а… Колега… Блін! Ще Сердюк дізнається. Що робити? Підскочив до вмивальника, змив кров з долонь, ухопив Марту під пахви, поволік із ванної в хол. Рятівна думка виникла несподівано. Чен!