І Дора не рухається… Тільки руде кроленя навколо скаче…
Злякався. Закляк, гукнув:
– Доро…
Пішов до неї тихо, коліна підгиналися. Упав поряд навколішки, уже простягнув руку, аби торкнутися Дориної щоки, та побачив – вії тремтять. Дора спала. Міцно, як дитина. Усміхалася – радість на вустах. І тільки напружені долоні і досі окреслювали простір, з якого давно втекло кроленя Боні.
Данко відклав камеру, схрестив ноги, як той турок, і так сидів біля Дори увесь час, поки вона відсипалася за всі свої безсонні випрацювані ночі. Очей не зводив – і сам не знав, чому для нього так важливо дивитися на Дору.
Дора спала б до ранку, та за годину пухнасте кроленя скочило дівчині на ногу, причаїлося біля коліна. Дора розплющила очі, усміхнулася – Данко…
Він дивився на неї дивно, спідлоба, крізь прядку русявого волосся. Вона простягнула руку, аби прибрати ту прядку. Він потягся їй назустріч, торкнувся щоки. Вона зашарілася, бо бачила тільки його очі і то було до дідька прекрасно і незрозуміло. У вухах загуло – вітер, на чорні бездонні очі набігли сльози, як ті мурахи на цукор – і де взялися звідусіль… Невідома сила повернула на спину, розпластала руки крилами, розлила тілом весняний гарячий сік, і Дора відчула таке відчайдушне щастя сеї миті, що і порівняти нема з чим.
Данко повів долонею по Дориній шиї, торкнувся ґудзика на кофтині, та вона раптом рвучко перехопила його руку, зупинила – сама… Розстібала ґудзики, бачила тільки сині Данкові очі. І хай би так було вічно…
Музика… Підхоплювала Дорину кофтинку, Данків светр, розвішувала на софітах. Виникала від граціозних рухів, невтримних поцілунків, сяючих очей, всепоглинаючого жертовного радісного щастя, що воно все тільки в одному і є: вона помре без нього, він не житиме без неї… «Ну що ж ти наробив? – шепотіли Дорині очі. – Тепер я люблю не життя, а тільки тебе…» – «Давай залишимося тут назавжди…» – просили Данкові очі.
Треба сильно подорослішати, аби впевнитися, що життя важливіше. Та вони, хвала Господу, були юні… Спустошливе виснаження фізичної близькості не змусило розімкнути обіймів, відкинутися, заспокоїтися – все кружляли легким божеством із вісьмома руками-ногами, двома головами і одним… серцем.
Отямилися нескоро, тільки коли змерзли, як цуцики. Лежали – голі і щасливі – трусилися від холоду, навколо них плигала руденька Боні. Дора повернула лице до Данка, запитала жестами:
– Ти привів мене сюди для того, аби я стала твоєю?
– Ні…
– А навіщо?
– Я навчу тебе говорити… – сказав Данко. – Тут…
Ані слова! Слова забирають силу. Тільки на шостий день божевільних мандрів знесилений Макс врешті усвідомив: кожного наступного дня ставатиме все важче. Непотрібні роздуми годин на п’ять вдумливого монологу залишилися у минулому житті, оперативно мінімізувалися у конкретні, короткі тези. «Подохну! – билося. – Тікати! До людей…»
Здичавів… Волосся скуйовдилося. Колюча щетина не додавала обличчю мужності, дратувала – змокала, як жадібно пив гарячий чай з того, що траплялося під ногами, тієї ж миті обмерзала, і шкіра під нею пульсувала від болю. Ноги несли від страху, бо раз упав і постановив:
– Все! Аут!
Дон посунув далі, та не відчай заблукати підкинув Макса. Розпарений важкою ношею, враз став холонути, за мить уже трусився, слабшав і байдужів: а пофіг… І тільки коли тілом раптово розлилося неприродне оманливе тепло, зрозумів – зараз заплющить очі і… помре.
Та не зранені ноги, не стомлена спина, не порепані нігті з запасом бруду і не сіре, як тлін, волосся на пиці правили бал. Шлунок! Голодний лютий шлунок давно залишив постійне місце проживання, залишив там лише хронічний SOS: «Їсти! Їсти! Їсти!», переселився у голову, жер мозок. Нездійсненною розкішшю залишився у мріях перший день з гречкою, печивом, смаженою на вогні рибою. На другий день знайшли сухі гриби під снігом, а потім три дні поспіль – тільки густий відвар з березових бруньок. Дон, падло, наче навмисне вів такими стежками, що тут не те що людей, скоро й беріз не зустрінеш.
– Усе одно березові бруньки більше трьох днів краще не вживати. Печінку садять… – спокійно відповідає Дон. Голову до землі, сліди на снігу вивчає.
– А де білки? Чому тут немає білок? Чи їжаків… – знесилений Макс сидить під смерекою, притулився до стовбура, нишпорить поглядом по гілках.
– Багаття розведи, бо звалишся.
«Багаття, багаття… Та пішов ти! Досить! Я йду! Сам запалюй своє багаття!» – думає зухвало, підводиться на тремтячих ногах, та сил вистачає дійти лише до сухого стовбура зламаної вітром сосни. І трісок не треба колоти – суха хвоя зійде.
– Дика вишня… – Дон стоїть біля невеличкого дерева, обдирає зі стовбура смолу, жує. – Ходи, бо сам усе з’їм.
– Ти… Ти кепський інструктор! І провідник! – Макс суне до вишні, труситься від істеричного відчаю. Стискає пальцями найбільшу краплю смоли, та відірвати від стовбура не може. – Ми не на маршруті… Ти заблукав! Якби ми рухалися правильно – були б і потічки, і білки, і печери…
– Нормально. Маршрут такий.
– До людей треба! Їсти… попросити…
– То режим жебраків! А ми працюємо в режимі подвигу. – Дон однією рукою відсуває Макса від вишні, другою легко відриває велику краплю смоли – Максову краплю! – і кидає до свого рота.
Усе! Це остання крапля! Макс закляк – неконтрольована червона лють зароджується в районі скрученого голодом шлунка, одночасно вистрілює у п’яти напрямках – заповнює голову, кінцівки – народжує червону зірку невтримного гніву.
– Сука! Ти паскуда і сука! Ти… ти звільнений! – белькоче чортзна-що, не кидається на Дона, ні! – куди там з Доном боротися. Спостережливим зайцем зиркає по боках, ніби під кожним кущем скатертина з наїдками розкинута, а йому лише вибрати, до якої підсісти, йде геть – без рюкзака, намету… А до сраки! Доповзе до людей. Договір… про екстрим-тур… розірвано! Через форс-мажорні обставини.
– Мажор… – чує за спиною презирливий голос Дона.
Не смій! Ніколи не смій називати мене мажором! Що ти знаєш про мене, виродку? Хто тобі сказав, що чесноти людини вимірюються її здатністю тупо брьохати… життям… і мріяти тільки про шмат хліба?! Паскуда…
Планів нема! Рафінований випускник «Інституту ауф дем Розенберг» і Лондонської школи економіки кладе на плани… Геть! Ламає гілки ногами, розмахує руками – з дороги! Немає у горах абсолютно безлюдних місць. То Дон спеціально петляє, а Макс ітиме навпростець і врешті-решт знайде людей… І сил вистачить… І доведе…
Очі обмацують ліс, ноги наштовхуються на горбок. Макс уже піднімає ногу, аби забратися на нього, скошує очі долу і завмирає – то не горбок… То людина. Лежить сірим каменем, снігом зверху припорошений, як торт цукровою пудрою…
– Доне… – шепоче вражено.
Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.
– Доне!
Підскакує, озирається і раптом ціпеніє – крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!
Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…
Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!
Макс падає долілиць. «Я більший… за білку…» – сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. «Як піде… не дожену…»
Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.
– Живий?
Макс бачить, як чоловік розплющує очі…
– Від самогонників? – Дон нахиляється, мацає пульс на шиї. «Так», – самими повіками підтверджує чоловік.
– Погано, – говорить Дон.
Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко – вирішив? – вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що – скільки на нього не накидай – подужає.
Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.
Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони – Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.
– Нормально, – чує Дона. – Далі самі.
Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить – чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим шаликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.
– Як звешся? – Дон простягає сірому невеличку флягу.
– Ботва, – чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.
– Давно від самогонників утік?
– Три дні тому.
– Недалеко відійшов.
– Собак потравив…
– Розумний… – Дон роздивляється бідаху. – Вживаєш?
– Є…
– А чого ж дременув?
– Били, суки…
Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.
– Не відставайте, – ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.
Макс силкується підвестися – е-е-е… ти! стояти! – та тільки сідає, спирається на руки. Третій – зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові паморочиться. Їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…
Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.
– Палити… Палити маєш?
– Ти…
– Сигарети є?
– Ні.
Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.
– Тримайся.
А-а-а… Третій – добрий? Бог послав? Випростовує руку – спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.
– Давай, братику…
– Ти… У тебе є ім’я? – Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.
– Ботва, – криво всміхається той. – Що важче – рюкзак чи намет?
– Намет… – зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується – від Ботви тхне не тільки смородом.
– Ти… Що тобі Дон пити давав?
– Спиртяка… – Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. – Командир суворий… – зі співчуттям дивиться на Макса. – Сам йти зможеш?
– Спробую, – відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.
– Нормально, – каже словами Дона.
Ліс схлипує – бідахи! – пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.
– Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…
– Де він зник? – Ботва дивиться вперед по курсу.
– Крива сосна… Бачиш?
– Так.
– Туди, – пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.
Біля кривої сосни Ботва остаточно охляв. Сидів на землі, набирав сніг у жменю, тер мордяку, вдивлявся у темний ліс. Макс притулився до нього, як до рідної мами, чи то блажив, чи то марив.
– Я Герцог… Чуєш? Віддячу… Тільки доведи мене до Дона.
– Командира звати Дон?
– Дон, – шепоче Макс порепаними вустами. – Ти був на Балі?
– Це що?
– Рай!
– Поживу краще…
– Добре. Ти… Ти житимеш краще від усіх. Слово Герцога. Підводься! Підемо… Ти зможеш… Це я… Я… – Макс хоче сказати: «Я знайшов тебе! Без мене ти б здох…» Замовкає.
– Герцог – поганялово? – Ботва через силу підводиться, кидає намет на землю.
– Ім’я… – Макс не зводить з Ботви очей. Вивільняє плечі від рюкзака. Простягає руку…
– Красиво, – Ботва допомагає Максові зіп’ястися на ноги. Роззирається. – Куди?
– Туди, – навмання махає рукою Герцог.
День зникає несподівано, як англієць. Лісу нема – ні дерев, ні кущів, ні стежок. Тільки їдуча, як запах Ботви, безпросвітна чорна порожнеча.
– Дванадцять… Дванадцять мільйонів! Анджеліна стільки отримала… За Лару Крофт, – Макс і сам не знає, що верзе. Інстинкт самозбереження самознищився – меле язиком, останні сили розпорошує. Вчепився рукою у плече Ботви, волочиться. – Поїдемо до Парижа… Піднімемося на верхівку Ейфелевої вежі, з парашутами… Чи до берберів у Марокко. А краще зафрахтуємо яхту… З тобою не страшно… У море… Ти… Ти – Ботва. Ботва фореве!
– Герцог! Дивися… – Ботва зупиняється, вдивляється у темряву.
Макс на мить відпускає плече чоловіка, витягує шию, примружує очі. Що?
– Ніби вогник…
– Не бачу, – шепоче спустошено і падає в чорноту.
– Нащо ти його тягнув?
– Ну, не кидати ж…
– Не чіпай. Хай отямиться…
– Від гарячого скоріше повернеться.
Макс чує голоси впереміш із теплою ласкою вогню і гарячим пійлом: хтось підносить кружку до його вуст, намагається влити рідину в рота.
– Як до самогонників прибився?
– Підпоїли, в автівку заштовхали і привезли.
– Довго батрачив?
– У серпні попалився… Тільки… то не самогонники. Горілку ліву розливають нелегально. Щотижня дві фури відправляють.
– Знаю.
– Звідки?
– Буваю тут. Час від часу.
– Одного разу цигани заблукали. На базу припхалися…
– Повбивали?
– Усіх. А як хто з рабів слабшає, тих теж…
Ботва замовкає, нахиляється ближче до Макса.
– Герцог… Ти як?
Макс отямлюється від різкого смороду Ботви. Розплющує очі.
– Ну… От і файно! – Ботва всміхається, підхоплює Макса, допомагає йому сісти.
Макс мимоволі спирається руками на землю, дивується – а де сніг? Велике багаття тріщить дровами посеред широкої, вкритої сухою травою галявини. У світлі вогнища Макс не відразу помічає невеличкий дерев’яний сарайчик під деревами. Він схожий на відьмине кубло з казок – стирчить за метр над землею на міцних дерев’яних палях, як на курячих ніжках.
– Дім? Тут дім?
– Мисливська заїмка, – відповідає Дон. – Сіль знайшов. І чай…
– Справжній? – не вірить Макс.
Дон не відповідає, прискіпливо дивиться на Ботву.
– Харч маєш?
Ботва киває, дістає з торби брудну газету, обережно розгортає – всередині окраєць хліба з долоню і грудка пшоняної каші.
– Сховай! – розпоряджається Дон.
– Ні! – Макс смикається, подається до Ботви. – Дай!
– Сховай. – Дон без емоцій дивиться на чоловіка. – Зранку підеш. До людей більше доби дибати. Покажу, куди йти. Впораєшся. І харч згодиться.
Ботва розгублено дивиться на провідника.
– А як же ви?
– Нормально. У нас свій маршрут. Зранку розійдемося.
Макс приголомшено усвідомлює нову біду, по-звірячому хижо пригинається, Ботві в очі:
– Дай… їсти…
Ботва – то на Дона, то на Герцога.
– Командире… Можна я Герцогу трохи хліба дам?
– Кашу віддай.
Дякую! Дякую, брате! Макс ковтає пшоно маленькими крихтами. Смачно… Господи, як смачно… Ця Ботва – свята… Святий… Нащо йде? З ним… не пропадеш. Дотягне. Нагодує…
– Дякую…
– Чай будеш? – питає Дон.
– Дякую…
– То ти Герцог?
– Дякую, дякую… – Макс похапцем притуляє до рота гарячу кружку, вдихає сумнівний аромат дешевої чайної пилюки, забутої мисливцями. Посміхається, як дурний. – Чай…
Допиває до сухого денця, валиться біля вогнища.
– У хаті не спатимеш? – питає Макса Дон. – Там лежаки є… І подушки з сіном.
– Тут полежу трошки… Гарно…
Тілом розливається блаженний спокій. Очі злипаються. Слова чоловіків біля вогнища прориваються у свідомість окремими короткими уривками.