– Дім де? Далеко човгати? – питає Дон.
– Який дім?…
– Бомжуєш?
– Є таке.
– Давно?
– А-а-а…
– Горілка?
– …І що я мав робити?
– …Нормально. Тільки… самому…
– Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
– …У торбі мотлох…
– Борг…
– Що за борг? – а Дон, виявляється, балакучий.
– Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
– Наприкінці червня, – веде далі. – Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
– Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
– Та потонула…
– Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує – кожне слово.
– Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
– Навіщо?
– До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитовку прочитав.
– Не пішли?
– Та піду… Кажу ж – борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
– Щоб у першу ж церкву зайшов!
– Аби гроші… Хоч на свічку яку.
– Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
– Проп’єш – знайду й уб’ю, – обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку.
Макс не чує. М’язи, кістки, думки – все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?…
Підводиться Дон.
– Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
– Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд – залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить – мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
– Тут… посиджу… трохи.
– Як знаєш, – Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
– Вдягни. Бо ти у цих валянках – наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
– Гарні… – тупцює до заїмки за Доном.
Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища – Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває – мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?
Макс зацьковано зиркає у бік заїмки – зсередини долинає густе хропіння Дона.
– Спите?…
Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі – Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей – рюкзак і торба.
Макс хапає торбу – бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона – все треба брати! Піднімає – важкий! Суне до дверей.
Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів «Золоті розсипи», ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.
– Хліб! – шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. – Хліб…
Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…
Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…
– Паскуда, – схлипує спустошено.
Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…
Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки – усе ближче, ближче.
«Біжи! Біжи!» – подумки чи то собі, чи то полум’ю.
Смикає головою – та цить! Ані слова! Німий!
Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.
«Ди… витися буду», – думає затято.
Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви – дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно – сонце…
Здригається. Зараз тим двом у заїмці стане гаряче. Попідхоплюються. Вискочать з хатинки. «Герцог! Ти, мать твою, за вогнем стежиш?»
«Я спав…» – скаже. Вогонь у дзвони не б’є.
Полум’я охоплює кут, підлізає під підлогу, ширяє поміж палями. Як стрімко! Макс витягує шию: невже не відчувають небезпеки? Дон неодмінно прокинеться першим! Штовхне Ботву…
Вогонь не чекає, несподівано обіймає стіни заїмки широкими довгими биндами, вкутує миттєво, зав’язує на стрісі червоний ясний бант. Макс спинається на ноги. Тремтить.
«Суки… Прокидайтеся… Згорите…» – кричить подумки збуджено, тупцює. І не підійти… тепер.
Робить крок до заїмки – лице обпікає гарячим. «Стрибай! Стрибай!» – кричить у голові нещадний високий голос. Відсахується геть. У темряву.
Позаду – ба-бах! Наче хто у медвежу яму втрапив. Макс озирається – стріхи нема! Провалилася в заїмку.
Тремтить від незрозумілого захвату, тихо суне назад, до місця забави. Всередині хатинки щось відбувається. До тріску сухих дерев’яних стін додаються судомні слабкі вигуки, стогін. Усередині… Макс хоче бути всередині. Побачити… Що там? Скоріш за все провідника з Ботвою привалило колодою з перекриття.
– Вибирайся, Доне… – видає словом сподівання. Без Дона – гайки! Ботву… ніколи б не бачити!
Уявляє – Дон! Чорний, обгорілий… Виходить з вогню – Термінатор. Пощадить Макса?
«Нізащо…» – розуміє правду життя.
Смикається, наче Дон уже йде. Метушливо викидає з кишень консерву і пачку печива – та не брав я твого! Завмирає, збуджено вдивляється у палаючу заїмку. Ані стогону…
У голові щось з дитинства: капітан залишає корабель останнім, у бій йдуть тільки «старики». Хочеться надіти на голову офіцерський кашкет, віддати честь… загиблим. Прикриває обличчя долонею – жар лущить шкіру. По щоках невтримною рікою течуть гіркі колючі сльози: «Прощавайте, брати…» – щирий.
Озирається… Бігти зайве. Сам… Їжа є. Часу досхочу. Мізки наповнюються зарозумілими тоскними сентенціями. «Я смерть бачив…» – як же він розуміє всіх тих… що з воєн.
– Я смерть бачив… На власні очі… – катарсис не гарантує чистого результату. Логіка плете мереживо.
– Ніхто не бачив… – додає недобре. – Що я бачив смерть…
І тільки ридати від тієї невідворотності. Та вогонь уже дожер заїмку. Розповзається лісом. Ще трохи жалів – сам згориш. Макс кашляє від їдучого диму – геть, геть! Біжить чорним лісом навпростець, забувши на сухій траві рюкзак Дона, торбу Ботви, консерву, ніж, сірники, пачку печива – усе, що збільшувало шанси… вижити.
У ніч з шостого на сьоме березня пані Жені наснився білий, як лебідь, козел з крутими рогами. Двійко дужих чоловіків тримали козла за ноги, а вона сама натхненно спилювала йому роги, примовляла:
– Інакше у двері не пролізеш!
І двері ті поруч. Посеред світу – вітри, гори, луки навкруги… Пташки цвірінчать, комахи у ляжки впиваються, одна, паскудна, до щоки присмокталася… Пані Женя аж пилку кинула – та щоб тобі!
Чоловіки бачать таке діло, козлові роги недопиляні обламали, долоні простягають – платіть, упоралися. Кинула грошей, за мотузку вчепилася, козла до дверей потягла. Штовхнула їх:
– Отут твоє місце…
А за дверима ж файно. Вітри дозовані, сонце за бажанням, комахи не гризуть, коти не паскудять, пташки репертуар узгоджують, люди на безпечній одне від одного відстані – на кулачках не зійдуться, думками одне до одного дотягнутися силкуються.
Козел мекнув схвильовано, майнув було назад, до кусючих, та пані Женя двері заступила:
– Куди, мать твою?!
Козел, тварюка невдячна, пані Женю башкою безрогою у живіт буц – пусти! Вона йому поміж очі – ага, зараз! Ото б і зчепилися, та раптом Макс поряд. Пані Женю обійняв, на м’яке крісло під дозованим вітром усадовив.
– Мамо… Хіба козлам тут місце? – за мотузку, потяг тваринку за двері.
– А навіщо ж я мордувалася, роги йому пиляла? – тільки й встигла вигукнути пані Женя вслід, як двері – хрясь! І зачинилися. І табличка на них висить: «Харе смикати! Ми закриваємося і переїжджаємо у новий офіс!» Ані козла. Ані Макса. Тільки коти з зашитими дупами і горобці німі…
Прокинулася – простирадло мокре. На ліжку сіла, піт по обличчю долонею розмазала – ой, лишенько… Як підкинуло – до телефону. Набрала Макса – «поза зоною…» Пальці зціпила.
– До восьмого почекаю… – прошепотіла затято. Ще не було такого, аби синочок її з Восьмим березня не привітав. Як не відгукнеться, тоді вже…
Серце калатало – не відгукнеться.
Дев’ятого зранку мордовороти старого Перепечая виймали душу з Ганни Іванівни – де хазяїн був, що наказував, куди їздив… За годину зіпсували чаювання у родині Андрія Миколайовича Романова, за три уже нишпорили офісом таємничої «Весни». Молодик із «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку тремтячими руками гортав договір – усе за законом. Зелений туризм. Легка прогулянка. Поряд із Максом досвідчений провідник… Удвох так цікаво мандрувати горами… Чотирнадцятого під вечір побачите громадянина Сердюка М. В. живим і неушкодженим.
– Маршрут показуй! – Перепечай власною персоною приїхав допитувати молодика.
За десять хвилин у Івано-Франківську партнери Перепечая підняли на ноги всіх, хто міг організувати пошуки за вказаним маршрутом, та під вечір, коли рятівники, провідники й охоронці розбилися на групи і тільки від’їжджали у гори, отримали інформацію: під час лісової пожежі у мисливській заїмці згоріло двоє чоловіків.
Перепечай нічого не сказав доньці. Наказав до ранку відкласти пошуки і – хоч по небу! – до ночі доправити йому рештки загиблих.
О другій ночі пані Женя ще не спала. Як зранку прибігла разом із Перепечаєвими вовкодавами до синової квартири, так там і лишилася. Сиділа на дивані каменем – німа від горя. Ганна Іванівна й на крок не відходила. Операційна сестра з двадцятирічним стажем розуміла ясніше за будь-кого – пані щохвилини перекинутися може.
– Може, чаю вам заварити? Чи поїжте…
«Ні», – ледь помітно хитала головою пані Женя. І тільки коли лунав телефонний дзвінок – старий тато Перепечай інформував доньку про кожний крок пошуків, – зиркала на секретарку перелякано.
– Трубку візьмете?
«Так», – кивала Ганна Іванівна.
Під вечір обнадійливі новини про таємничі синові мандри й організацію масштабних пошуків не повернули пані Жені снаги. Так і скніла на дивані, тільки все куйовдила рукою волосся, ніби заважає, ніби зайве…
О восьмій вечора Перепечай передав, що наступна інформація надійде на ранок.
– Усе зробіть, щоб Женя виспалася, – наказав секретарці.
– Спробую, – Ганна Іванівна уже зателефонувала додому, попередила, що затримується, а як довго – невідомо.
Присіла біля пані Жені:
– Я постелю вам… У гостьовій.
Бідаха плечима знизала – тільки й того. Та о другій ночі раптом підхопилася з дивана, до дверей. Ганна Іванівна миттєво вкинула до сумки нашатир і корвалол з аптечки, прожогом услід. Пані Женя уже сідала за кермо свого «лексуса».
За двадцять хвилин підтримувала хазяйську матір під руку, допомагала долати сходинки, що вели на третій поверх відреставрованого старовинного будинку біля Житнього ринку, де старий Перепечай займав цілий поверх. Косувала у вікна парадного на вулицю – біля під’їзду скупчилося нелогічно багато для ночі автівок: у салонах сиділи міцні чоловіки, перемовлялися.
Пані Женя не постукала у двері. Ключем відчинила, швидко пішла на світло, що линуло з глибини хоромів. Ганна Іванівна сунула слідом, уже знала – біда… На ходу діставала з сумки нашатир, руки трусилися. «Без роботи лишуся…» – душив відчай.
Заклякли біля прочинених дверей Перепечаєвого кабінету. Ганна Іванівна виглядала з-за спини пані Жені, бачила – за столом старий дід насуплений, щелепи ходором. Навколо столу міцні чоловіки перешіптуються насторожено, а на столі, на самій його середині обгорілий черевик… З нього чорна кістка стирчить.
– Не факт, що це черевик вашого онука, – розрізає гнітючу тишу обережний голос одного з міцних чоловіків. – Ми з’ясуємо назву фірми, дізнаємося…
– «Фабі»… – глухо хрипить пані Женя. Штовхає двері. – «Фабі»! – стогне, очі з орбіт. Штовхає чоловіків, лупить кулачками по їхніх грудях. – «Фабі», «Фабі»…
– Синочок… – валиться, шкребе нігтями підлогу, кричить страшно і моторошно.
Під ранок після двох «швидких», божевільна від горя, сунеться з ліжка на підлогу у гостьовій кімнаті татових апартаментів.
– Тихо, голубонько, тихо… – Ганна Іванівна притримує пані Женю за руки. Усе товче: – Тихо, голубонько, тихо…
Жінка відштовхує секретарку з люттю. Суне до виходу. І тільки старий Перепечай слова знає.
– Куди, доню?
– До Максимка… Там маю на нього чекати…
– Добре, добре…
До автівки уже поспішає водій. Перепечай самим поглядом наказує секретарці слідувати за донькою.
У порожній Максовій квартирі пані Женя, як у лихоманці, відшукує ножиці, стає посеред вітальні, зрізає волосся під корінь. Кидає ножиці на підлогу.
Секретарка не квапиться прибирати. Обіймає зболілу.
– Присядь, голубонько…
Та довести пані Женю до дивана не встигає. Мобільний здригається – виклик, виклик!
Пані Женя кидається до мобільного, із подивом роздивляється незнайомий номер, що висвітлюється на екрані, притискає апарат до вуха.
– Максимко?…
– Забери мене, – чує глухий голос сина.
Частина друга
Кадуцей
Володимир Гнатович Сердюк – ні сном, ні духом щодо карколомних забав сина – залишив набридлу Європу 20 березня 2009 року, через десять днів після чудесного повернення Макса в обійми трепетної мами.
Приземлився у Борисполі – ніби не вистачає чогось… А і те! Тільки вчора врешті відірвав від себе, наказав Августу Заксу перевести на офшорний рахунок сина гроші з фонду. З гостинчиком, можна сказати, приїхав.
Ні, Володимир Гнатович для сина нічого не шкодував. «Аби не чокнувся», – думав, пригадуючи дикуваті витівки дурнуватих діточок своїх знайомих: як не зіб’ють когось на пішохідному переході, так шампанське по 2 тисячі євро за пляшку дудлять пихато і світять на вечірках камінцями, на один з яких цегельний завод купити можна. Псують репутацію поважним батькам, а тим потім утричі більше витрачати, аби перетворити бурю на штиль.
Проте і без грошей фонду у синових кишенях не гуло – хоч атомну електростанцію будуй! – тому настійливе бажання Макса самостійно розпоряджатися ще й коштами фонду викликало у Сердюка-старшого неабияке занепокоєння.
Та перший же погляд на дружину – увійшов до квартири, так і закляк – відсунув сумніви, й не роздивитися.
– Що з тобою? – запитав ошелешено.
Голомоза пані Женя у легкому шовковому халаті сиділа у кріслі, гортала не модний журнал і не новий каталог «Булгарі» – Біблію… Байдуже зиркнула на чоловіка.
– Таке ти падло, Вова, – сказала незвичним, тихим, утомленим голосом. – Нащо ти Толіка вбив?…
– За коханцем скучила? – У Сердюка очі кров’ю налилися. Не забув: і року не минуло, як випливли на поверхню інтимні стосунки дружини з її особистим стилістом, як той помер не без Сердюкових молитов, який мріяв задушити оце гладке стерво, і тільки тваринний страх перед її невмирущим всесильним татом змусив зберегти формальні ознаки сім’ї і здиміти до Брюсселя, аби не бачити оцю огидну, потворну…