– Цікаві перспективи? – насторожено питає Макс.
– Чого це тебе так цікавить? Ти «Силою добра» займайся… А мої перспективи колись… однаково твоїми стануть.
А Макс ще хотів попередити, щоб тато тримався подалі від держзамовлення для Макарова…
– Мені твого не треба!
– А ще недавно два мільйони тобі замало було! – Володимир Гнатович наче втратив інтуїцію. Легковажив.
Зате Август – твердиня. Наче сидить у фонді цілий день без діла, а все під контролем: Макарова точать за графіком, благодійні грошики на Максів рахунок осідають, минаючи тата, з Перепечаєм на зв’язку цілодобово. От тільки нову помічницю молодому шефові ніяк не знайде. Яка не прийде – не те Максові.
– Скачко поверну! – упевнений, кулі відскакують.
Набрав колишню помічницю.
– Юлю?
Скачко мовчки відрубала зв’язок. Не очікував. Розгнівався. А дайте її адресу! Певно, на околиці доведеться розшукувати?…
Юля жила з батьком у старовинному будинку на Пушкінській. Фасад – людям, під’їзд у дворику, до нього – тільки через арку-горлянку. «Як на Костянтинівській», – хмикнув Макс. Коти, квіти, старі жінки на лавках насіння не плюють – чистий дворик. Чужих цинкують: до кого?
Нормально… Йшов до під’їзду: запропонує вдвічі більше грошей. Скачко погодиться.
Двері навстіж. Протяг колише довге русяве Юлине волосся. До справи, Максе!
– Чекаю вас завтра на робочому місці, Скачко.
– Я звільнилася.
– А! Важлива деталь. Піднімаємо зарплатню вдвічі.
– Дякую.
– От і добре. До зустрічі.
– Ні. Я не повернуся.
Макс клякне на мить, зазирає в Юлині очі. А вона красуня.
– Невже образилася? – переходить на «ти» зухвало. – А застібку сама розстібала.
– Думала, жартуєш… Не очікувала, що ти… тварина.
Двері – хрясь! Сам у під’їзді. Роззирається роздратовано: хтось бачить?! Ніхто не бачить! Проїхали! Котра година? Уже третя? Запізнюється… Дід, певно, уже брови супить.
– Ти схуд, – сидить у Перепечаєвому кабінеті, роздивляється діда, а у мізках уперта Скачко застрягла.
– Дієта клята, – чує старого. – Завтра знову до лікарні.
– Погано почуваєшся, діду? – питає задля годиться: дідо вічний, він усіх переживе.
– Нормально! – роздратовано сичить Перепечай. – Я там від справ відпочиваю та сестер по ляжках ляскаю, коли масаж роблять.
– Гарно придумав, – подає голос. Протяг куйовдить русяве волосся Скачко.
«Дюка неможливо образити чи покинути, тільки зрадити, – вилуплюється геніальна сентенція. – Був би час дідові розповісти, він би підказав, як… таких… навертати у віру!»
– Женися! – наказує Перепечай.
Макс повертається у реальність, дивиться на діда здивовано.
– Чи ще долі своєї не знайшов? А мати казала – є… – веде своє Перепечай.
У Макса в голові ще Скачко. Не дивується: а мати до чого?!
– Діду… Давай спочатку зі справами, а потім…
– Ти ще мені не наказував! – гримає старий. – Женися! Оце твоя справа зараз. Бо почнеш дівок чпокати прямо на столі в кабінеті! – замовкає, усміхається хтиво. – Як я свого часу…
Тягнеться до пляшки лікеру на столі, та пляшка надто далеко. Молодому, здоровому – легка справа, а немічному… Макс не помічає, як дід обурено супиться. Підхоплює пляшку, наливає лікер у чарку. Подає дідові.
– Сонька… – недобре хмикає Перепечай, ковтає лікер. – Комсомолка! Давно було… На столі прямо чпокнув… Сто років не згадував, а оце у лікарні… санітарка… Одне лице з Сонькою. Очі – як ліхтарі. Красива, зараза. Наче хто спеціально підсунув!
Огида перекриває горло Дюка – білий стіл, червоні плямки, русяве волосся Скачко. «Не очікувала, що ти тварина…»
– Сподіваюся, ти її не…
– Ні… Вона мені для іншого потрібна, – бурмотить Перепечай.
Зірка сяяла. Несподіваний хід старого Перепечая – бери все! – не приспав мрій. Дайте час! Дюк нагадає про себе. Прекрасна людина більше, ніж професія, – місія! «Дідо має рацію… – керувала тверда воля. – Женитися зопалу – маячня, звичайно, а от подругу хочу. Красиву і розумну. Гідну. Нані? Нані! Її ворожка побачила».
Виструнчив дівчат. Люба, Дора, дурненька Олюня, гордячка Скачко… Аж почервонів від прикрощів. Із жодною не склалося! Нані не треба про те знати. Нані – особлива. Їй поміж інших не тертися. Нані має право мріяти… про Дюка, не про якийсь непотріб.
Не завівся. Вирішив зосереджено завершити справи дня, та білий стіл муляв око. Навіщо купив білий стіл?! Повернув крісло до вікна, очі у Дніпро, що за вікном.
– Хай стіл звільнять від паперів і винесуть зараз же, – наказав секретарці через плече.
Навіть не озирнувся, коли до кабінету увійшли двоє працівників фонду, заходилися виконувати шефову забаганку. Дивився у річку… Білі крокуси замовити? Заїхати до Наниного бюро. Сама запрошувала. Контакт є. Час викликати у дівчини банальну довіру.
Підхопився з крісла – нормально! Усміхнувся блідому Заксу, що зайшов до шефового кабінету, ошелешено зиркав на стоси паперів – акуратно лежали на підлозі.
– Переходимо на японський стиль? – запитав старий мляво. – Підлога, каліграфія, філософський спокій?
– У вас кислий вигляд, Августе Альфредовичу, – усміхнувся задерикувато. Що не кажи, а настрій підвищується, коли жінка оселяється в голові.
– Все думаю, чим для нашого… поглинання обернеться палке кохання Макарова і Нані Новаковської… – забурмотів Август. – Підтримкою… Чи перепоною… Невідомо, як Ярослав Михайлович відреагує. Аби не зіпсував усе…
Зірка згасла. Ніч. Кров у скроні. Серце не прокинулося, факти цеглинами: клятий виродок забрав спочатку Любу! Тепер вихопив з-під рук і Нані! Макс майже не знав білявого спритника. Та він, певно, народився тільки задля того, аби псувати Дюку життя!
– Не збирайте плітки, Заксе, – мовив глухо. – То заважає справі.
– Які плітки? Уже й переїхала до нього, – відповів Август роздратовано. – А як Новаковський візьметься захищати коханця своєї доньки? Ми… не дуже до того готові.
– Так підготуйтеся! – гаркнув, скло у вікнах затремтіло. – Хай цей Макаров скінчиться… разом з цією осінню! Назавжди!
Осінь ніби чула: поспішала притишувати червоно-жовте до сірого, готувалася зиму зустрічати. Затятого атеїста Перепечая від нестерпного болю відволікав тільки один приголомшливий факт – із Богом став розмовляти. Запросто, як зі старим знайомцем, якому можна довірити найпотаємніше. Сил аналізувати дивні зміни не вистачало, мовляв, чого це я раптом базікаю з тим, у кого ніколи не вірив. Вів собі бесіду – сказати є що – без сподівань на едем і прощення.
Півроку тому, видушивши із лікарів страшну правду про причини настійливого болю в хребті, зрозумів: час збиратися. І, як з будь-якою іншою справою, які Перепечай завжди доводив до логічного завершення, і тут собі не зрадив – вибудував план відступу. Доки сил вистачало, потайки від близьких мордував себе життєвідновлювальними процедурами вдома. І тільки коли почувався краще, дозволяв доньці та онуку навідуватися. А як домашня «швидка допомога» вже не рятувала, піддався умовлянням лікарів лягти у стаціонар, де можливостей підтримати згасаюче тіло набагато більше. Роти медикам грішми міцно позакривав.
– Не дай вам Боже хоч словом обмовитися доньці чи онуку, чому я тут насправді! Знищу, як тих сявок! – слів не добирав. – Відпочиваю я тут. Від справ. Вітаміни мені колете… Завдання зрозуміле?!
План відступу діяв. Тиждень відлежався, відчайдушними стараннями лікарів трохи набрався сил і додому. Вдавати із себе вічного, рухати важелями, аби встигнути без метушні все на потрібні полички порозкладати.
У долі інші плани – у жовтні знову закинула старого до приватної клініки. Міркував: з тиждень відлежуся, наковтаюся хімії, повернуся додому та ще хоч трохи всім хвости понакручую. Зайшов до просторої комфортної палати…
– Е, дядьку… – зізнався сам собі. – Здається… звідси тебе вперед ногами винесуть.
Опустився на ліжко: хребет вогнем, на ногах не встояти. Роззирнувся.
– Годиться, товаришу Бог, – видушив ледь чутно. – Акуратненько, чистенько… На вході медсестри-цербери – нікого не пропустять, аби мені тут останні хвилини псували. Можна і тут…
Розпластав змучене тіло на постелі. Уп’явся поглядом у стелю, наче з неї – око всевидюще.
– Е-е-е… – буркнув. – І не чекай… Не каятимуся.
Перед очима життя довге товстелезним томом. Іч, як швидко гортається. А то не головне, бо куди пальцем не ткни – справи. Будував, руйнував, вбивав, чпокав, відроджував. Прокладав, повертав, заступав, відкривав, докупи збирав, розпорошував, за горлянки тримав… На слова часу не гаяв. Нема за що каятися! Ото хіба що комсомолка Сонька, яку чпокнув прямо на робочому столі… Шкода дурепки. Наклала на себе руки, наче завтра сонце не зійде. І не згадав би – хіба одна комсомолка партійному керівникові дупою стіл начищала? А Бог йому санітарку Дору – нікого не нагадує?
«Ти, Боже, не крути… – дратувався подумки. – Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…»
До палати обережно зазирає Міла.
– Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? – як у ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.
– Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, – гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. – Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.
Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі – близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть – їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини… І нащо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими кадуцеями забезпечив – на армію вистачило б. А без діла мокрі очі бачити – тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…
– Привіт, – напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.
– Пі-іт, – Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.
– Мене слухалася? Як мене не було – мовчала?! – кинув різко.
– Мочала! – повторювала, у рота старому заглядала.
– А що робила? Чекала?
– Чекала! Ти… Ти чекала!
– Тебе!
– Те-бе…
Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.
– А йди за жопку вщипну!
– Ти… Тебе… Не можна! – руки залітали, вуста повторюють.
– От холєра!
– Холєра…
– Ти дивись! А лаєшся чисто, – тихіше. Перепочити б. – Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… – прошепотів безсило.
– Дора… бі-іть, – почув. «Біжить» – здогадався.
Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. «Мій характер, – промайнуло. – Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…»
Данко днів п’ять усе сподівався – пожартувала. Зараз напише їй: «Чекаю…», вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: «Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім». Як у воду канула.
Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха – все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.
– В інституті проблеми? – Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.
Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.
– Ма… Я про Дору не знаю нічого, – сказав раптом.
Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться – кожному своє.
– Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… – пожалівся, як дитина.
– На Троєщині! Сам казав…
– А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!
– Триста п’ятдесят шість… тисяч, – недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. – Запитай… У Дори.
– Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.
Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися – а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, – чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.
– Дора сказала: є справа, – почула голос сина. – Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.
– До лікарні подзвони, – запропонувала обережно. – Де Дора працює. Може, знають.
– Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок – смартфон. Місце зустрічі – фонтан у Маріїнському…
«Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить», – подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:
– Може, маму поїхала шукати?…
Данко глянув на матір здивовано.
– Куди?
Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!
– А… хіба Дора тобі не розповідала? – тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк – давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все – і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. – Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, – уже набирала номер.
– Зачекай, Свєто Сергіївно, – сказав Данко. – Звідки ти все про Дору знаєш?
– З Ганною… знайома, – опустила трубку.
– А я… Чому мені не розповіла?!
– Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, – розхвилювалася. – Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.
– Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… – прошепотів спустошено.
– Навчив? – не втрималася.
«Ні», – хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти – не проблема. Чи варто?…
– Я таки зателефоную Ганні, – видушила.
– Не треба, мамо, – сказав Данко. – Сам знайду…
Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі – зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом «ANGEL» на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки – одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.
– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.
– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?
– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!
Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».
Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.