Витягла чотири тисячі гривень, що на Каштелу-Бранку відкладала вперто, татові віддала.
– Ми для Богданчика твою кімнату переобладнали, – сказав тато, як уже на Теребовлю їхав. – Ти ж не проти?…
Не проти… Дивиться – шлях на Теребовлю закритий. Нема куди подітися. Ганна Іванівна підтримувала, як могла. До церкви повела, до батюшки.
– Таке діло. Хочу хрещеною матір’ю дівчині стати. Як зробити?
– Коли дівчина хрещена, то має хрещених батьків.
– Далеко вони! І рідні, і хрещені… Хіба не можна дитині ще одну хрещену матір? Має ж бути якийсь вихід!
– Бог добрі справи бачить. Для того не треба формальностей, – сказав священик. Та час і молитви для Ганни Іванівни з Дорою знайшов – заприсяглася секретарка дбати про Дору перед Господом.
– Віднині довіку, – Дорі сказала. – Ти – моя дитина. От трохи грошей назбираємо – поїдемо до Каштелу-Бранку.
А про рідну донечку, що десь блукає світом, – ані слова. Дора в душу не лізла, хоч малий Славко давно розповів: мама кричала і побігла, а бабуся плакала, а потім сказала, що мама скоро повернеться… Каштелу-Бранку.
Ганна Іванівна – опора? Боронь Боже! Дора відчувала жінчин біль – сама для неї розрада.
А де?… Скніла біля хворих, а вони ж різні. Хто посміхнеться, а хто вовком. Особливо нестерпно стало, як у середині літа в окремій комфортній палаті з безліччю складної апаратури з’явився блідий старий пан з гострим хижим поглядом. Медперсонал перед ним – килимками. Старша медсестра Міла, якій усі пацієнти однакові, і та себе загнуздала:
– Сьогодні біля вас Дора лишиться. Та тільки на одну ніч. Завтра вам допомагатиме більш досвідчена…
– А ця чим погана?
– Наша Дора… глухоніма, – Міла обережно.
– Слава Господи! Хоч тут пощастило, – сказав пан. – Хай ця буде. Іншої не треба.
А гидкий же! Варто підійти – за спідницю смик!
– Отут сиди! – і не спить же вночі. – Давай… Заспівай мені…
«Ні», – хитала голівкою. Не можу.
– Уже хоч як спробуй, – наказувала Міла. – Бо цей дід не просто стерво! Дуже важливе і багате стерво. Захоче – усім нам погано буде.
Ах ти ж, підле старе хабоття! Сиділа вночі біля блідого пана, брівки зводила, видушувала з себе незрозумілі нечутні звуки: м-м-м-м… Ох, і пісня! І раз, коли пан задрімав під Дорине мичання, раптом збурилася, підхопилася.
– Бо-о-ов-дур! – сказала вголос.
Пан розплющив очі.
– Дурепа мала! – кинув.
Підлий! Думав, Дора не дізнається, як він її обізвав?! А Дора по вустах читає! Ясно тобі!
– Сам такий! – усі зусилля зібрала і вимовила. Хай чує!
– Корова!
– Сам… ко-о-ва!
– Коза!
– Сам… коса!
– Піпетка!
– Піпе-дка! – заглядала панові в рота. Не пропустить! Кожен звук розпізнає, відповість, не промовчить.
– Лялечка… – пан усміхнувся втомлено. Поманив до себе Дору.
Перелякалася. Відчай ущух. Що це вона?… Підійшла знічена. Пан ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
– Говори! То твій кадуцей…
– Не-е-е мо-у… – промичала майже незрозуміло: не можу!
Блідий пан посміхнувся хижо.
– Я і не таким язики розв’язував…
Макс повернувся в Україну в середині серпня. Майже два з половиною місяці мандрував просторами Російської Федерації в компанії педантичного австріяка Ернста Гразера, що контролював Перепечаєві активи на території сусідньої держави, старанно знайомився з дідовим майном, хоч і досі ледь охоплював уявою усі скрині, цехи, банки і виробництва, що переходили до нього. Макс знав, що дід багатий. Але щоб аж настільки! Банк у Москві, пасіка під Ярославлем, нафта в Сибіру і теплиці з помідорами на Далекому Сході. Ясно, що яйця у різні кошики, але як зумів наплодити стільки яєць! І це тільки в Росії, бо Перепечай пояснив: з українським майном пізніше розберуться, а з європейськими банками – просто. Перепечаєві рахунки вже на онука переписані.
З літака не до діда гайнув. У фонд, бо телефоном не наважувався розпитати в Августа: як там наш Макаров?
Замість Августа у «Силі добра» товкся батько.
– Максиме… – усміхнувся так певно-дозовано, ніби відміряв перед тим шматок радості для сина. – А чого не повідомив, що повертаєшся? Я б тебе зустрів.
– Зайве, тату. Я ж не хлопчик, – стримано обійняв тата. – Як справи? Як мама?
– Мама… скучила. Справи рухаються собі потроху. Заїхав, бо думав Августа навантажити трохи, а він у лікарні.
– Допомога потрібна? – Макс придивлявся до тата: ніби такий, як і завжди. А ніби й ні.
– Час маєш? Допоможи, бо не встигаю.
– Наказуй, – поблажливо. Сміх у душі: ні, більше тато не в змозі йому наказувати. Цікаво, здогадується, що саме змусило сина надовго залишити рідну землю?… Офіційна версія: подався у Гонконг слухати лекції відомого економіста Лан Сянь-піна. Невже вірить?
– У мене хлопець працював… Олександр Макаров… – почув голос батька, закляк, насторожився – що, що?
– Виробництво купив. Я через Новаковського держзамовлення для нього пробиваю. Треба б звозити Ярослава Михайловича на фабрику до Макарова, щоб на місці роздивився, що до чого.
– Радий буду… – Макс говорив, себе не чув. – …зустрітися з Ярославом Михайловичем. Тільки додому заїду, перевдягнуся.
Володимир Гнатович обійняв сина.
– Приємно… Що допомагаєш… Продовжуєш справу…
– Що це ти… Ніби приречений… – похмуро віджартувався Макс.
Провів батька до дверей. Додому не поїхав.
– У якій лікарні Закс? – наступав на секретарку. – Скачко до мене! Де вона? Чому я її й досі не бачу?!
– Юлія? – секретарку лякав спокійний категоричний голос шефа. – Звільнилася…
– Що?! – несподіванка за несподіванкою. Хотів було запитати: коли, чому? Насупився. – Адресу лікарні! Швидко!
Заксове бліде обличчя зливалося з білою подушкою. Тільки сині губи контрастом.
– Доброго дня, Максиме Володимировичу, – ледь чутно.
– Серце?
– Не вперше… Вночі спати не можу – оце погано. А так… оклигаю.
– Одужуйте, – формально. – А Скачко… Чому відпустили?
– А що я міг зробити? Відпрацювала два тижні й пішла.
– Чому?…
– Сказала: особисті причини. Шкода. Дуже вправна дівчина. Але я вже доручив кадровій агенції підшукати нову помічницю.
– Ви б краще на іншому зосередилися.
Закс аж відірвав голову від подушки.
– Ніяких хвостів, Максиме Володимировичу.
– А Макаров… І досі прекрасно почувається…
– Люди почали працювати наступного дня після нашої з вами розмови, – прошепотів Август кволо.
– Тільки не в тому напрямку! Я повернувся – а тут такі новини! Держзамовленням для фабрики Макарова нардеп Сердюк власною персоною займається.
– Ні, ні… До кінця осені Макарова на фабриці не буде. Повірте, без гарантованого результату люди за такі справи не беруться.
– Точно не буде? – перепитав. Задумався. – Але… навіщо тоді уся ця метушня із держзамовленням? Вона компрометує тата…
Август зиркнув вицвілими оченятами, відповів не менш холодно, ніж Макс:
– І відводить підозри від вас. Ваш дідусь… зацікавлений… у цьому.
– У чому саме? – не здавався. – Мене захистити чи батькову репутацію зіпсувати?
– Пану Перепечаю завжди подобалися складні багатоходівки, – вислизнув Август.
– А Новаковський? Новаковський дідові теж поперек горла?
– Новаковський не постраждає, – упевнено відповів Август. – Ви зараз його на фабрику Макарова повезете? Швидко знайдете… Двоповерхова споруда неподалік від прокуратури.
Все знав старий хрін!
Макс мчав до Генеральної прокуратури – там і домовилися з Новаковським зустрітися, сумніви збурювали: Скачко, батько… «Невже дід хоче батька знищити?! – думав. – Чому? Попередити батька? Натякнути, щоб відійшов, не поганився. Чи дослухається? Ні… Тато ж у нас краще за інших життя розуміє…»
Побачив акуратний двоповерховий будинок з вивіскою «Есфір» на фасаді – і думати про тата забув. Тут… Тут його ворог. Нікчемний покидьок без честі й шляхетності. Аморальна тварюка. Як… Як тільки у нього вистачило совісті заповзти у татове кубло, знаючи, що перед тим зганьбив Макса з Любою?! Як у нього з’явилася оця фабрика? Тільки підлістю! Покидьки інших шляхів не знають. Максу вистачить терпіння, аби пройтися згарищем.
– Оце і є твоя фабрика? – тільки і процідив, побачивши білявого гада. Уява вже руйнувала стіни, вивалювала з вікон рулони тканин, скидала на купу дорогі японські швейні машинки.
– Моя! – нахабно відповів Макаров.
Тріумф волі
Ох і тяжко мовчати, коли так кортить балабонити, – хоч серце вирви. Щоб залишилася тільки тверда, як зелене яблуко, воля робити, як треба, не як жадається.
Старий пан пролежав у стаціонарі приватної лікарні тиждень. З ночі у ніч зиркав на Дору грізно.
– Ну, що?… Розкриєш рота?
«Ні», – метляла кучерями спантеличено.
– От Дуня… – презирливо.
– Дора!
Старий пан дратував до відчаю.
– Дуня!
– Дора! – гнівалася. – Ти! Знай! Дора!
– Хочеш говорити – не думай про слова, – сварка вщухала, старий пан набундючено дивився на Дору, повчав: – Відкрила рота і пішла чесати.
– Не-е мо-у… – бідкалася.
– А як я дражню?
– Мо-у… – тобто «можу».
– От і тренуйся на тих, кого не любиш.
– Не-е мо-у…
– І де таких дебільних роблять?!
– Ти!.. Не можна! Ти… поганий! – й сама не помічала, як розмахувала руками, підкріплювала жести словами вголос. – Ти… гад!
Старий пан сміявся.
– От… А казала «не моу»!
В останню ніч перед випискою попросив:
– Заспівай, Доро… Яку знаєш…
Дора губку закусила – блідий, немічний, самотній. Ніхто не відвідує, а Міла казала – багатий… Невже сам-один на всьому світі?
– Поцілуймося, мила… Щоб нам нива уродила… Поцілуймося доволі… Щоб нам родило у полі… – ламала язика. У голові файно звучало, а пан насупився недобре. Рукою махнув.
– Досить! Не готова ще, – сказав. – Жуєш ті слова, як корова! За місяць знову на тиждень ляжу. Продовжимо.
– Не готова? – ледь стримуючи сльози, вимовила вголос.
– Ні! – гримнув пан.
Заліпив Дорі рота, не відкрити. Від того – ніби сил у Дори катма. Навіть Міла помітила – ноги волочить, очі долу.
– Все, скінчилися твої мордування, – обійняла дівчину. – Сьогодні випишеться твій мучитель, ніколи вже не повернеться.
Чому?! За блокнотик учепилася: «Повернеться. За місяць ще має лягти».
– Як доживе… – сказала Міла.
«Господи, дай старому панові сил, – того ж дня додому прибігла, перед іконою стала. – Дай йому ще життя, щоб за місяць знову зустрілися. Хай лається і дражниться, то він спеціально. Він добрий, Боже. Не забирай його, поки… говорити не зможу. А я потім… відпрацюю, Господи! Відмолю… Дай старому панові сил і часу. Хоч би кілька місяців… Від мене забери, щоб іще пожив… Бо без нього ніколи не наважуся сказати Данкові: “Моє життя – ти…”».
Данко повернувся – чорний, патли вигоріли, ніс облуплений, очі сяють – іскрив захватом. Не сумував! Коли? Падав від втоми і вражень, засинав за мить. Підйом о п’ятій. Знаєш, скільки важить апаратура? На горбі. Чайки, дельфіни, хвилі. Катакомби під Севастополем. Ні, не ті, про які всі знають. Маловідомі, з виходом до моря. Кинута військово-морська база радянських часів у бухті, схожій на піратський прихисток. Рибки-голки люблять щипати за пальці, медузи розігрівають адреналін. Не сумував! Розмовляв з Дорою СМС-ками щодня.
– Наче і не розлучалися, – сказав. Торкнувся Дориної щоки. Яке там. Так скучив, аж сльози ковтнув. І як міг без Дори? Знітився. А життя утришия.
– До експедиції ще мав сумніви, а тепер… Тільки до Карпенка-Карого вступатиму на операторське, – волокло, наче вітер в спину. – Готуватимуся, а ти… зі мною будеш.
Гарно ж придумав?… Порожня студія, мертві софіти. Данко сидить під ними на звичному пледі, вдумливо гортає альбом Брайана Александера, наче намагається розгадати таємницю метра: попереду творчий конкурс… Не схибити б.
Дора тут. Сидить навпроти, світлини Александера догори дриґом… І Данко. Перекинувся, наче пісочний годинник – повертає час у зворотному напрямку. Усе далі від Дори, далі. Он він, Данків шлях – інститут, цікава творча професія, пригоди, випробування. І людей… Навкруги так багато людей. Сміються, кличуть Данка за собою. Роззирається: «Доро! Ти де?!» А Дориної стежини й не роздивитися з широкого шляху: відро, швабра і… мертва тиша. Їй з Данком бути тільки там, де немає людей. Чи розірвати тишу власним голосом. Обережно розтуляє вуста – говори, говори! Страх паралізує кожен м’яз – так і клякне з напіввідкритим ротиком.
– Доро! Тобі зле? – питає Данко.
«Ні», – тріпотить кучерями. Без тебе зле. Без тебе… «Хоч би старий пан не помер! Він ого-го який сильний», – розраджує себе сподіваннями.
Дора вірить у сердитого старого пана, гортає дні: коли ж знову зустрінуться? Уже Данко до інституту вступив, украй заклопотаний. Як два рази на тиждень зустрінуться – ото й щастя. Розмовляти Дору не вчить – своїх уроків досхочу. Захлинається мріями.
– Опаную камеру, тебе навчу. Будеш помічником оператора Данка Діброви. Мандруватимемо світом, зніматимемо найцікавіші місця. Ти куди б хотіла спочатку, Доро?
«До Португалії», – пише у смартфоні.
– Ні! То банально! Почнемо з екстриму Забуримося в чорний континент. Пустелі, антилопи, нубійці… – Данко вже все вирішив. – Шляхами Лені Ріфеншталь. Класна ідея? Пройти тими самими місцями, які вона фотографувала майже півстоліття тому. І назва крута – «Шляхом Ріфеншталь».
Дора не чула про німкеню. Притулялася до Данка так, щоб не бачити його вуст. Раніше вони більше мовчали… І надсилали одне одному сто СМС-ок на день.
– Доро, останнім часом ти сумна. Чи мені здається? – запитав Данко одного разу. Мокрим жовтневим днем блукали Рибальським островом у пошуках натури для Данкової зйомки.
«Ні, все гаразд, – усміхнулася, відписала. – Скучаю… без тебе».
– І Боні не допомагає? – спробував віджартуватися Данко.
«Ні… Боні тільки нагадує…»
Знітився. Обійняв посеред вулиці.
– Доро… Образилася? Коли я сказав, що не сумував без тебе… В Криму. А я… не сумував, бо знав… Ти у мене є. Розумієш? Тільки ти… Не мовчи! Скажи що-небудь, – просить дурне.
Та Дора лише опускає очі долу: хоч би старий пан не помер. Назавтра примчала до фонтану в Маріїнському – вітер теплий. Усміхається, кружляє поміж гарячого листя.
– Доро, підемо завтра в кіно? – Данка збуджує відчайдушно веселий Дорин настрій. – А потім до студії… Там – тільки ми…
Ні! Дора зупиняється, похапцем дістає смартфон.
«Я… маю справу. Поки не зустрічатимемося», – рука тремтить, ледь знаходить потрібні літери у смартфоні. Бог почув! Вчора привезли старого пана до лікарні. Міла сказала: тиждень-два протягне, не більше.
– Чому? – Данко знічується. То йому літати! А Дорі віхою скніти, щоб знав, куди повертатися. – Ні… Не щезай. Не хочу… – щирий-схвильований. – Не зараз.
«Так треба», – усміхається, торкається долонею Данкової щоки.
– А я з тобою! Допоможу! – напружується, зиркає ревниво.
«Ні… – безмовно ворушаться вуста. – Сама…»
Макса вів кадуцей, гартував волю, бубнив: роби, що вимагатиму!
«А серце?» – питав подумки.
«Серце? Вирви!»
Красно… не чути глухий стукіт у грудях, роздивлятися життя як з небес – усе під ногами. Не виправдовуватися, ні – аргументувати холодними в’їдливими запитаннями: хіба я створив такий світ?! Божевільне від безвиході суспільство, де кожен прагне вчепитися в омріяний кадуцей, щоб відгородитися від проблем божевільного від безвиході суспільства. І давити кожного, хто зазіхне… Макаров? Купити біле шкіряне крісло. Усістися посеред провулка навпроти двоповерхової будівлі «Есфірі»… Дивитися. Скоріше б!
Справи маячать – Росія, Європа, Штати… Аби не пропустити забаву! Дід як сказився! Наче ще суворіший став, як віддав онукові все.
– Сьогодні щоб у мене був, бо завтра до лікарні лягаю.
– Так я до лікарні прийду.
– Не потрібні ви мені там! Ні ти, ні Женя! Відпочиватиму, і щоб не смикали! – примхливий, як дитина.
Тато королем ходить.
– Ох, розвернуся після виборів, – усміхається зверхньо, наче вхопив-таки Бога за бороду.