Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
– Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
– Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися – ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?…
– Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? – питає Август.
– Провели, – похмуро відповідає Макс. – Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.
– А ви стратег!
– Мене зараз знудить, – відповідає Макс. – Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
– Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу…
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
– Тисяча гривень, – телеграфно доповідає Юлія Скачко. – Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає – у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
– А Дора… Чому Дора не вдягнена?
– Не знаю, – знизує плечима Скачко. – Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати – то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний – СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі – самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань – цілий світ.
– Тридцять дев’ять? – ворушаться Максові вуста.
– Сорок, – відповідає Ганна Іванівна. – Треба «швидку», Максиме Володимировичу.
«Ні…» – хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
– Ненавиджу! – читає Дора.
– За що? – кричать її очі.
– Ми поговоримо про це!
– Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
– Ти взялася вчити? Мене?!
– А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.
– Змерзла?
Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…
– Зігрію…
Отак? Щоки палають – хіба так можна?
Біля Дори виникає Ганна Іванівна.
– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.
«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.
«А хтозна…» – думає.
…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…
На долоню лягає Максова рука.
– Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
– Добре, – одними повіками.
– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?
– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
– …Як ти?
– У мене є мама, – пише Дора.
– Ну, зрозуміло…
– Мені треба до неї!
– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
– Треба!
– Гаразд! Коли?
– Зараз же!
– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!
– Я тут не можу! – пише Дора. – Мене тут нема.
– А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
– Треба працювати. Заробляти…
– От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна – ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?… Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичайними… У чому каверза?…
– То що?! – обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
– Добре! – Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
– Що «добре»?! Ти про гроші чула?
– Ні…
– Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
– Так…
– Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
– Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
– Ні, ні…
– Та що з тобою, Доро?! – Макс раптом знічується, подається до дівчини. – Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… – веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється – нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
– Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
Супчик із сумнівів
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах – ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, – та мізки працювали.
– Женити його, чи що?
Повеселішала – логічно: сім’я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула – саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
– Вово, ти Новаковського добре знаєш?
– Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
– Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
– Навіщо? – буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
– А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! – процідила. – Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
– Казиться він… – роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. – Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
– Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
– Працює хай!
– Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася – може бути. Як її звати?
– А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
– Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв’яжися, – наказала пані Женя. – Чи мені татові зателефонувати?…
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп’ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: «Небезпека!»
Видихнув шумно.
– Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
– Хіба у тебе за Максима душа болить?
Володимир Гнатович відсунув валізку.
– Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.
– Ну… – підштовхнула пані Женя чоловікові думки.
– Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…
– Навесні?…
– А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.
Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє – хто друг, хто ворог.
– Добре, Вово, – лагідно так. – Тобі видніше…
Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!
– Максові зателефонуй! – вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. – А то поїдеш і «до побачення» синові не скажеш.
Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у найфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?
Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з’явилося.
– Що змусить людей схаменутися?! – бурмотів роздратовано. Сам – як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.
Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем’єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп’янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.
– Подвійний виграш, – казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. – Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.
– Одна панянка ковдру забрала, – чув голос Юлії Скачко.
– То Нані Новаковська, – відповів Август.
Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз’їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…
– Максиме Володимировичу… – Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. – Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.
– А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! – віджартувався похмуро.
Август усміхнувся уїдливо.
– З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.
– Пожаліли бідах?
– Згадали дев’яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.
– Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?
– Достатньо, – сказав Август.
Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF – міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як «Сила добра».