Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.
– Що з вами, Максиме Володимировичу?
Макс уп’явся поглядом у вицвілі Августові оченята.
– Я сам розподілю фінансові пожертви.
Закс дуже здивувався.
– Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.
– Тобто за десять відсотків?!
– Немало, Максиме Володимировичу! Немало!
– А дев’яносто…
– Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.
– Пральня?
– Ненавиджу жаргон! – Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. – Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.
– Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? – запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.
– Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, – крижаним голосом відповів Закс.
Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.
– Зараз же і поговорю…
– Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, – нагадав той. – Вам телефонував, але ви не відповіли.
Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:
– Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.
А нелегка справа… До Нового 2009 року – два дні. Білетів – фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.
– На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так, Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.
– Зрозуміло!
Пані Женя почула, ледь не впала.
– Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!
– Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…
– Добре! Збирайся. Буде тобі літак, – пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.
Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!
– Квиток один? – Макс забув подякувати спритній мамці. – Я із Дорою хотів летіти.
– Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, – лагідна. – Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…
31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний – дзеньк! «Хто дзвонить – до того й подамся!» – вирішив.
– Ти де? – почув голос батька.
Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.
– Не чекав? Може, плани були? Не перебив? – Макс ходив просторою вітальнею номера «люкс» п’ятизіркового готелю «Аміго», що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.
– А ти хіба надовго? – спитав врешті.
– Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, – Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.
– Ну! То кажи, що за гарячка, – буркнув Сердюк-старший.
– Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?
Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.
– Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.
– Зараз і обмізкуємо.
– Ну, добре, добре… – недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.
– Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?
– Сто відсотків!
– Ні!
– Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.
– А десяти відсотків тобі мало?!
– Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…
– А інші – теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.
– І тобі?
Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.
– Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка – недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них – десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! – замовк, розстроївся. – Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…
– А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? – Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.
Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.
– Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?
– З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.
– То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.
– Тату… Ми не про свята!
– Та чого ж ти такий упертий?! Усе «тату» і «тату»! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.
– Упораюся…
– Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… – зиркнув на сина із прикрістю. – І що тебе муляє?
Макс усміхнувся тоскно.
– Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага – важка.
Чонган замахнувся на надважку Готель «Radisson SAS Royal». У «люксі» італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети – як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!
– Дюк, друже! Мій перший секс! – знущається. Обнімає Макса, очі сміються.
– Ще раз згадаєш…
– Ані слова! Забули! – посмішка не торкається губ, зітхає-бідкається. – Та хіба таке забувається?…
– Ти став геєм? – дивується Макс.
– Чого б це? – Чонган врешті не втримується, регоче. – А ти? Я ж теж – твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?
– Чого б це?
– А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап’юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?
І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!
– Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?
– Так! – киває. Задумується. – Ні! – дратується. – Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…
Макс дивується безмежно.
– Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!
Чонган сміється:
– Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!
Хапає Макса за руку – годі вже, спішімо святкувати, поки знову не розбіглися на роки: китайський ресторан – там файна компанія чекає, потім у «Sea Grill», бо столик замовив ще півроку тому, а звідти до Чонганового земляка, що у нього тут вілла з усіма вигодами для цілодобового бешкетування. І жодної камери спостереження. І жодної шпарини для папараці. Перевірено – отам усе і помирає. Чонган спеціально зі Штатів прилетів, аби розтрощити власний мозок у мотлох: ані думки… Суцільні інстинктивні жадання…
– Ти чого хочеш, Максе?
– Поговорити…
Чонган – друг. Чонган тільки прикидається, що його мозок уже у мотлох.
– Поговоримо, – обіцяє у салоні «роллса», що він мчить їх до китайського ресторану. – Завтра під вечір. Коли свято відхаркаємо. Для мене, взагалі-то, ваш Новий рік не свято. Так – привід. Але гріх не скористатися.
– Довго чекати, – цідить Макс.
– Є заради чого! – переконує Чонган. – Яка зараз розмова? Спішимо! Друзі чекають! А опісля… Опісля ми станемо набагато відвертішими. От побачиш! Після неподобств – таке спустошення. Тільки й вистачає, що на відверті розмови.
Макс не жадає неподобств. Та вигадливий Чонган заздалегідь розставив пастки: і не хочеш, а вляпаєшся. Китайська горілка ханшина, що у Піднебесній її з гаоляна (а по-нашому з проса) женуть, смердить, підла, немилосердно, але мізки паралізує вправно: опісля ханшини усе – тільки гуд і кльово! Качка по-пекінськи? З цими… дівчатками у бікіні? Несіть! Дикі танці посеред китайського ресторану, кальян і телепортація до «Radisson SAS Royal», що тут і є той славетний ресторан «Sea Grill», у якому Чонган півроку тому замовив столик і окуня з мідіями. Оце – морський окунь? Серйозно?! А можна струшувати сигаретний попіл окуню в порожні очі?! Ні? А якщо заплатити? Кому? Ну, окуню, звичайно. Перепрошую! А ви не знаєте, від чого він помер?! Він, часом, не потонув?…
Коли перекочували до вілли Чонганового земляка, перед очима Макса коливалися чудернацькі геометричні хвилі – ніби на чисту воду хтось накидав сміття, та чимраз більше кубиків, пірамідок, довгих цеглинок і тенісних м’ячиків, і все те добро коливалося, билося одне об одне, розліталося і знову збивалося докупи.
– Час тверезіти! – постановив Чонган. – Бо пропустимо Новий рік.
– Тверезіти… нереально, – Максів язик ледь ворушився. Чонган кивнув, мовляв: так, ні, не знаю… Обійняв Макса, поволік до басейну.
Там теж хлюпалася усіляка бридота: голі баби, кубики і цеглинки, тенісні м’ячики і пірамідки.
– Пір… наємо! – наказав Чонган.
Макс не встигає вигукнути: нізащо! Китаєць хапає Дюка за руку, стрибає у воду, тягне за собою товариша.
Макс виривається з-під води на поверхню, озирається… Чонган регоче, штовхається, борсається – біда, тверезію! Обіймає Макса і ще якихось панянок – підпливають оперативно, присмоктуються, не відірвати! Макс хапає за руку чорняву, як донбаський вуглик, худу шпалу з нахабними цицьками, притискає до стінки басейну… Ґвалтує люто й без жалю, та шпалі у кайф і за мить вона бере верх. Рухається так агресивно і затято, що Макс губиться. Звільняється від збудження, вчіплюється у чорну шпалу і так висить на ній – безвільний і спустошений, наче ганчірка чи целофановий пакетик, що його вітром занесло на електричні дроти: усіх струм убиває, а він собі майорить…
Десь поряд верещить Чонган:
– Так! Так!
Макс хоче обернутися до китайця, та всіх сил всесвіту замало для того простого руху. Макс припадає мокрою щокою до чорної шкіри худої шпали:
– Чонгане…
Чонган пливе до Макса голяка – білі труси плавають у басейні.
– Ти як?
– Чонгане… – тверезо і спустошено шепоче Макс. – Як справи?
4 січня по обіді у люксовому номері «Radisson SAS Royal» Чонган розплющив очі, вхопився обома руками за макітру, бо існувала окремо, не бажала відриватися від подушок, отак і підвівся – тримав башку руками, зиркав на Макса, промимрив слабко:
– То як справи… багатію…
Макса прибило до килима посеред кімнати, гриз стелю очима – не спав. Ні. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би Чонгану: просто багатієш? То добре, то геть усе спрощує. Автоматично анульовує сотні питань. Усе, що заважає меті. А Дюку прості цілі геть нецікавими стали. Із такими батьками, як у них із Чонганом, бордюри золотом викладати – проблема лише часу, який знадобиться трударям зливки рівним рядком виструнчувати. А що робити, коли Дюк бачить себе не просто багатим? Ще й незалежним і шанованим… А кожен новий день із хірургічною точністю роз’єднує ті дві мети, як сіамських близнюків, і життєздатною лишається лише одна… Яка?! Макс і сам не второпає, а люди… Деякі ниці люди вважають його просто багатим! Не бачать, суки, Дюка! Тільки його гроші!
Думки збурюються, просяться на язик. Макс сідає на підлозі і тільки тепер помічає – Чонган уже давно кружляє кімнатою, щось балабонить, балабонить…
– …А позаторік тато письменника купив. З півроку надик-товував йому свою біографію. Усі таємниці порозкривав. І як з піратами судна у Жовтому морі потрошив, ще як підлітком був. І як кулькові ручки з голими бабами у підвалі штампував. І як з цінними паперами махлював, коли на ноги став. Той письменник на основі татових одкровень роман написав. Ім’я головному герою, звичайно, інше вигадали. Дещо підкорегували його теперішнє… Крутий трешняк вийшов. Я читав. Кіношники зацікавились – фільм зніматимуть. Шкода, письменник книжки не побачив… Курив багато… Заснув із цигаркою. Увесь дім згорів. І письменник, і його кішка, і його колекція висушених квітів… Кішка дурна! Могла б і дременути… Я коли дізнався – в той же час відніс свою Френсіс у притулок для тварин. Ні, ну навіщо мені кішка, коли я палю… Одне з двох!
Одне з двох?! Макс смикнувся: Чонган відповідав на його думки.
– Тато підтримав… – Чонган не помітив. Прорвало – не зупинити. – Сказав: синку, ти своєчасно приймаєш вірні рішення. Чи то він щодо квартального звіту по компанії? Не пам’ятаю нині. Голова розвалюється. Скоріше б уже переводив мене зі Штатів кудись до Європи. Не люблю Детройт! Але найбільша філія нашої компанії там. Тато каже: синку, я довірив тобі найважливіше! Півтори тисячі працівників. Ні! Уже менше. Скоротили торік двадцять відсотків. Криза… Але всі, хто лишився, – поважають мене…
– Поважають?! – Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. – Чому?
– Вони там подуріли… Куди не поткнися: «Ми – команда!», «Наш командний дух переможе!» Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас – не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас – армія! Я – командир! Усі інші – солдати! У полон нікого не беремо – знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п’ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! – Чонган усміхається. – Усі залишилися. Питаю: чому?! «Поважаємо вашу філософію!» – кажуть. Отак! Знайшов слово!
Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:
– Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?
– Я?!
Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути – ніби спогади розганяє, а вони бджолами: «мазераті», Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, «мазераті», батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…
– А друзі?… Теж – солдати? – питає тоскно.
– Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене – ти один. Та й то тільки тому, що пов’язані… Нашою ідіотською таємницею, – гигоче. – Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?