— Це нічого, синочку! Все буде добре! Потерпи…
— Мамочко, я хочу бачити сонечко!
— Ти побачиш, синочку! Ти побачиш…
А потім… білі привиди лікарів, тіні на скляних дверях. Світ померк для неї, розтанув. Тільки нескінченна тужлива нота очікування.
Маленьке тільце борсалося в постелі, ніби безпомічне звірятко, кинуте в хвилі бурхливого потоку. Очі були прикриті пов’язкою. Хлопчик метався, тягнувся рученятами до бинтів. Христина м’яко відводила його пальці, тамуючи біль в душі, прислухалася до гарячкового шепоту:
— Мамочко, зніми пов’язку… Я хочу бачити сонечко…
— Зажди, мій ласкавий, мій єдиний… Вава загоїться. Ти побачиш сонечко.
— Мамусю, чому так гаряче в голівці? Я лечу кудись. Мамо, матусю… Тримай мене… Не пускай…
Не втримала, не втримала! Лишилися тільки спогади. І кам’яна плита на вершині піщаного горба.
Христина погладила камінь долонями, мовби хотіла передати синкові у таємничий вирій краплю материнської любові й тепла. Поцілувала могилку, підвелася з землі і рушила вниз.
Тихо йшла мимо озера, захованого в гущавині. Тут було глухо, пустельно. Лілеї цнотливо красувалися на спокійному дзеркалі води. Вона проминула кущі терну і раптом злякано скрикнула. Перед нею на гіллі дуба два дебелі браконьєри підвісили щойно вбиту косулю і вже почали її білувати, здираючи шкуру. На галявині палахкотіло багаття. Христина одразу відзначила: це ті самі злочинці, котрих затримав батько із поважним браконьєром. Вона, шаленіючи, кинулася до них.
— Мерзотники, що ви робите?!
Браконьєри на мить отетеріли. Потім побачили, що Христина сама, перезирнулися. Почали усміхатися. Один з них — червонопикий, носатий — підморгнув дівчині.
— Привєт, красавиця! Гуків пагінець. Як там поживає предок?
— Бандити! — задихнулася від ненависті Христина. — Як вас земля тримає?
— Вєрно! — видихнув червонопикий і зареготав. Другий підтримав його. — Вєрно! З трудом носить нас матінка-земля. Го-го-го! Може, ти нас піддержиш на собі? Га? Ого-го! Га-га-га!
Христина задерев’яніла. Не чула гидких слів, а лише бачила оскалені пащі, масні губи, волохаті пальці, що стискували закривавлені ножі, якими білували косулю.
Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали.
Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо.
— Невдалий в тебе ниньки моціон, — реготнув червонопикий. — Ой невдалий, дівонько!
— Нікуди не годиться, — згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи.
— Широкий світ, — просторікував червонопикий, — а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!». Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?
— Заспіваємо, — згодився другий браконьєр.
— А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!». Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!
Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лунав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…».
А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…».
— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.
Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.
Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.
— Кого вам?
— Олега… Іванова…
— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.
Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.
Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.
Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися…
— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!
— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.
— Про що ви? — здивувалася Христина.
— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…
— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.
— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.
— Сволота!
— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?
— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.
— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?
…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.
— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник «Надія»! Го-го-го!
…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…
…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.
… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.
— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…
…Самотня могилка на вершині дюни.
…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…
Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.
— Тримай її за ноги, — ревнув він.
А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.
— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?
— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.
— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!». Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!
— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?
— А потім?
— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…
— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина.
— Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?
Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.
— Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…
…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.
— Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму!
За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!
Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.
Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:
— Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!
Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.
— Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.
— Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…
— Дякую, — заплющивши очі, мовила Христина. — Як добре, що ти прийшов. Як добре…
— Йому дякуй, — кивнув на спанієля Сава. — Він розшукав сліди. Якби не він…
Христина накинула сорочку на себе, вона сягала їй майже до колін. Дівчина простягнула руку хлопцеві. Він несміливо взяв тонкі тріпотливі пальці в свою долоню.
Вірний біля їхніх ніг дружелюбно бив хвостом по траві.
ЧАСТИНА
ТРЕТЯ
Вогнесміх
Дитя принесло мені повні долоні трави
і спитало: «Що це таке?».
Що я міг відказати дитині? Я знаю не більше
від нього про сутність трави…
Може, це стяг моїх почуттів, зітканий
із зелених тканин — барви надії.
Чи, може, трава і сама є дитя –
немовля улюблене зелен-дива…
Уолт Уїтмен «Пісня про себе»
В грудях заграв, заспівав урочисто орган…
клавіші в серці, клади на них пальці страждання,
Ти вже не тіло людське, а думок океан,
Море надій таємничих, вітрило жадання.
Грай, мій органе, вічності старанно грай!
У всебуття хай покотяться звуки хоралу.
В грудях у тебе всерадості згублений край!
Просто як слід капітани його не шукали…
…На заході сонця до сторожки прибіг сполоханий Гриць. Уздрівши Христину й Саву, котрі мирно вечеряли за столом свіжими огірками та суницями, полегшено зітхнув, радісно засміявся і кинувся обнімати сестру й свого побратима.
— Ну й чортяка ти! Ні словечка не сказав мені, не прийшов до лікарні. Де, що — ламаю голову. А він — осьдечки, залицяється до моєї сестрички, у пущу його потягло. Так порядні люди чинять? Га?
Сава винувато покашлював, Христина ласкаво гладила брата по схудлих щоках.
— Як ти схуд! Кощій Безсмертний. Батькам нічого не казав?
— Ти що? — злякався Гриць. — Не казав, та й надалі нема в цьому потреби. Матері лише натякни, вона в уяві такого навигадує. Та й батько вже не той, з серцем у нього погано. Гарно, що Сава прибув, змінить його. Батько наш скупенький на похвалу, а про Саву одразу компліментів наговорив.
— А що він сказав? — поцікавилася Христина.
— Хай покортить. А то носа задере Сава. А я оце прискочив на одну добу — повідомити батькам про Юрася і провідати, бо днями їду з редактором Товкачем у відрядження. Мама зраділа, побачивши мене, і одразу забідкалася, що послали молодого єгеря до Христини, а його й слід прохолов. Каже — по смерть такого посилати! І тривога якась її обняла. Щось, мовляв, погане з Христинкою діється, чує моє серце. Біжи та біжи! Ось я й прибіг. Бач, добре, що мамине серце дарма бідкалося.
— Недарма, — спохмурніла Христина. — Тобі можу сказати, братику, що коли б не Сава, мене б уже не було…
— Як то? — аж підскочив Гриць. — Що за страхи вигадуєш?
— Заспокойся, без емоцій. Кажу щиру правду.
І вона розповіла братові все, що сталося. Гриць вислухав, гостро глянув на Саву.
— Що думаєш робити? В район повідомив?
— Який там район. Я знайомим хлопцям у Київ повідомив, що і як. В районі у бандитів є поважні покровителі. Цей вузол треба розв’язувати обережно і вміло. Та й напасники, гадаю, триматимуться поки що подалі від наших місць…
— Дарма так гадаєш. Логіки злочинця передбачити неможливо. Все-таки тримайся насторожі, проведи нараду з єгерями, попередь. Як гадаєш — батькові можна сказати?
— Я б не казала, — озвалася Христина.
— Треба сказати, — помовчавши, заперечив Сава. — Матері не треба, а старому — необхідно. З такими людьми потрібна повна відвертість. Та й що ти зробиш без нього? Він тут господар, знає все до тонкощів. Пораджуся з ним.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Гриць. — Ну, я побіжу, заспокою маму. А ти як — заночуєш тут?
— Ні, ні, — злякано скрикнула Христина. — Він піде в село.
— Добре, добре, — засміявся Гриць. — У твоїй келії поки що нема місця для двох. Але поспішати Саві нема потреби. Хіба не так? Поговори з ним, розкажи про наш заповідник, про свої ідеї…
— А ти не боїшся тут ночувати сама? — ніяково запитав Сава.
— Тепер боятимусь. Але звикну. Попрошу батька, щоб дав рушницю. А втім — не треба!
— Стрільця з тебе не вийде, — згодився Гриць. — Краще добрячого пса завести.
— Це я зроблю, — втрутився Сава. — Привезу з Києва такого тигра, що браконьєри за кілометр обходитимуть сторожку.
— От і гаразд! — зрадів Гриць. — Тоді я побіжу. Саво, постарайся повернутися хоча б до світанку. Христинко, не метай блискавиць. Так воно й буде, бо ж я знаю — розмов вам вистачить до ранку. Раненько я виїжджаю, хотілося б з тобою перекинутися парою слів.
— Буду вчасно, — мовив Сава, ніжно глянувши на дівчину.