— Тоді — гарної ночі. Не забудьте послухати транзистор або глянути в телек, весь світ вирує, про нашого Юрася говорять.
— Телевізор зіпсований…
— Тоді — радіо. Бувайте…
Гриць вибіг у сутінки вечора. І знову Христина з Савою лишилися наодинці. Дівчина якось раптово притихла, прибрала залишки вечері на столі, мовчки принесла й поставила перед Савою транзистора.
— Пошукай передачу. Про Юрка.
Хлопець почав нишпорити по діапазону. В тишу кімнатки вдерлися пісні, музика, свист, гомін ефіру. Христина запалила свічку, маленький вогник заколихався, оживив, одухотворив усі речі довкола.
— Люблю живий пломінь, — прошепотіла вона.
Стало затишно. Почувся голос диктора:
— Юрій Гук вважає, що радянська наука відкривав нову сторінку у вивченні Всесвіту. Людина виходить з материнської хати і народжується для небувалого життя у всеосяжності часу й простору. Наша праця, творчість, мрії, дерзання набирають глибинного значення й винятковості. Космічна ера не просто продовження віковічної дороги пізнання, а суджений ріст Людини у безмірність можливостей…
Сава глянув на Христину, очі в нього замерехтіли іскрами цікавості.
— Вражаючі оцінки. Хотілося б самому поговорити з ним.
— Встигнеш, — задумливо мовила Христина. — Повернеться з неба, прилетить до батьків. Тоді й побесідуєте. Він — щира душа, відкрита до всього шукаючого.
— Повернеться з неба, — повторив Сава, ніби прислухаючись до смаку тих слів. — Як просто це говориться. Ще не так давно вважалася б така фраза містичною. А тепер…
— Пошукай ще, — попросила Христина, дивлячись у вікно, де темніла стіна лісу, а понад нею — миготіли ласкаві зірки, і повновидий місяць викочувався з-за обрію.
З динаміка полилася органна мелодія Баха, а потім тихий, спокійний голос з прибалтійським акцентом сказав:
— Прихильник ідей професора Олександра Чижевського та академіка Володимира Вернадського радянський астробіолог і космонавт Юрій Гук вважає, що наука впритул наблизилася до відкриття фундаментального зв’язку Людини з найсокровеннішими глибинами світобудови. Він стверджує, що пора підтвердити не лише залежність Людини від Природи та її законів, але й безперервність та спільність їх космоеволюції. Таке всеохоплююче пізнання не лише трансформує течію життя на планеті, а й дасть змогу Людині взяти у власні руки завдання власного саморозкриття, самореалізації…
Очі Христини потепліли.
— Це його втаємничені думки. Тепер вони летять над світом. Як багато він мені говорив про це, а я, бувало, не розуміла його, заперечувала…
— Чому? — обережно запитав Сава, милуючись нею.
— Не знаю, — похилила голову дівчина. — Напевне, щось особисте. — Вона спохмурніла, ніби думала, чи говорити далі, чи ні. — Про це пізніше. Як-небудь оповім. Щоб відчути спільне, загальне, треба забути про себе, про свої дрібні болі й проблеми. А втім, для кого вони дрібні? Для зірки, галактики? А для людини… вони інколи закривають весь світ. Щось тяжко дихати. Вийдемо надвір, погуляємо трохи.
Сава вимкнув транзистора, рушив за дівчиною до дверей.
На ганку в сутінках бовваніла тінь лелеки. Христина погладила його по шиї.
— Що, Ахмеде? Не хочеться відлітати? Звик? Дивися — не прогадай! Твої браття вже летять.
Вони зійшли з ганку. Зупинившись біля ставочка, задивилися в таємниче дивоколо. Ласкавий місяць вже піднявся і тихо плив поміж прозорих хмаринок. Сава, зітхнувши, сказав:
— Ніби книга, написана таємничими знаками. Так і здається, що хтось залишив її для нас, а ми… не вміємо прочитати.
— Це ти гарно сказав, — згодилася Христина. — Дух захоплює. Серце завмирає. Але інколи мені страшно дивитися в небо.
— Чому?
— Не знаю. А втім, спробую пояснити. Ми виростаємо в затишних будиночках, оточені морем простих, звичайних предметів. Такі ж і наші слова, поняття, традиції. Послухай розмови людей у автобусі, трамваї, в метро, на вулиці, вдома: все це дрібно, нецікаво, суєтно. Про їжу, вбрання, футбол. Є, безумовно, винятки, але в основі — рутина, мізерність. Але інколи ми виходимо під зоряне склепіння, бачимо оці полум’яні світи. І тоді задумуємось. Прагнемо розумом обійняти цю безмірність, узгоджуємо із своєю буденністю, замість того, щоб самим піднятися до тієї полум’яності, таємничості. Дух знемагає, прагнучи полетіти у вирій, а тіло залишається тут, у темній безодні. Страхітлива роздвоєність. Хто зможе ліквідувати ту прірву?
— Але ж… це лише перші кроки, а вже які досягнення! Ось брат твій і його друзі обживають космос, а за ними полетять сотні, тисячі…
— І повернуться назад, — печально підхопила Христина. — Це не те. Мабуть, ти не зовсім збагнув, що я хотіла сказати. Космічні польоти, технологія — все це здорово, цікаво, але не по суті. Як би тобі пояснити? Ми у ракетах-човниках, у скафандрах, ніби слимаки, що не можуть одірватися від своїх равликів-будиночків. Тягнучи з собою зовнішню хатку, як ти збагнеш бездонність всесвіту? Треба обняти зоряну глибінь, ввійти в неї, як птах у повітряну течію. Розумієш? Польоти в ракетах — ніби уколи голкою у воду. Все залишається, як і раніше. Тілесно ми не міняємося, а, отже, суттєво теж. Навіть у найдивовижніших світах ми залишимося вульгарними землянами, як не можуть одірватися від своїх улюблених забобонів і звичок. Я певна, що навіть дехто з космонавтів відчуває острах, якщо дорогу йому перебіжить чорна кішка. Про що ж такому говорити з далеким братом по розуму? Ти розумієш?..
— Начебто розумію… але ж ніщо не стоїть на місці, ми передаємо, як то кажуть, естафету пізнання приладам, он уже які мудрі комп’ютери є, роботи, котрі зможуть вільно проникати в будь-яке середовище, куди нам вхід заказано. Про це пишуть учені, фантасти.
— Які дурниці! Передати своє завдання приладам, навіть найказковішим, — це ж самоусунутись від розвитку. Ми, станемо лише слугами машин. Гарно писав про це Максиміліан Волошин. Ти читав такого поета? Ні? Жаль. Прекрасний поет. В поемі «Путями Каина» є страшні рядки: «Был нужен раб, чтоб умащать елеем промежности машин…». Ти розумієш, яка перспектива чигає на людину, якщо вона перестане мінятися, рости? Не ми будемо планувати своє прийдешнє, а комп’ютери диктуватимуть нам. Я думаю про це, думаю і нічого не можу збагнути. Чому ми пішли по такому шляху? Тут — якась хитрість розуму й тіла. Може, ми облінилися, не бажаємо трансформуватися, як це завжди було в природі, отже, і формуємо підробки, імітації: прилади, аналізатори, мислячі машини… Бачу, бачу, тобі все це здається химерою й абсурдом.
— Та ні, я так не думаю. Але вчені будуть категорично проти.
— То й що? Хіба найученіші заперечення щось міняють! Ми повинні збагнути свою сутність, своє призначення і прийняти його в усій повноті. Якщо навіть це буде болісно чи жахливо. Може нам доведеться повністю перебудувати все — тіло й душу. Бо як інакше стати друзями природи?
— Це здорово, — прошепотів Сава. — Я трохи розумію тебе. Але це й страшно.
— Страшно, — згодилася Христина. — Але й прекрасно. І необхідно. Природа не буде жаліти нас якщо ми залишимося глухими до її волі. Ну що ж — ходімо, я покажу тобі свої володіння. Вночі все — ніби в казці. Ти вмієш мовчати?
— А хіба це так важко?
Хлопець здивовано глянув на неї.
— Дуже. Пуста людина не вміє мовчати, їй треба вічно базікати. Мовчати вдвох, або в гурті — велике осягнення. Ясно, що мовчання повинне бути радісним. І сповненим змісту. Так ти вмієш мовчати?
— Не пробував, — тривожно озвався Сава. — Але я постараюся. З тобою навіть мовчання буде щастям… для мене…
— Тихо, — попросила Христина. — Не треба зайвих слів. Ходімо. Спробуємо прочитати літери книги неба…
Поверталися вузенькою лісовою доріжкою на світанку. Сава не відчував, що з ним було, не знав, де він ходив. Було зоряне сновидіння, політ між віковими дубами, пісня чаклунської ночі. Пісня без слів.
В блідо-синьому небі вставало понад стіною темно-зеленого лісу багряне сонце. Самоцвітні краплі роси заграли на траві.
Христина глянула на обрій, тривожно промовила, вперше порушивши мовчання:
— Спека буде. Вчора гриміло, гриміло, а дощу нема. Все сухе довкола, мов трут. Кинь сірника — спалахне. Хоч би дощі пройшли.
Дорогу перебіг заєць. Зупинився, піднявши вуха. Не поспішаючи, пострибав далі. Сава засміявся.
— Приємно. Не боїться.
— І це лише за п’ятнадцять років. Раніше тут теж все було виглумлено, знищено. Порожній ліс був. Мисливці в сезон полювання винищували все, навіть по воронах стріляли.
— Лише п’ятнадцять років? — здивувався хлопець. — А великий у вас заповідник?
— Три тисячі гектарів. Крапля в морі. Кілька співробітників: я — еколог, є знавці флори, фауни. П’ять чоловік. Семеро єгерів. Але навіть за цю площу йде бій. Заготівельні організації кричать, що план у них горить, а в нас є, мовляв, багато дерева, котре можна, безболісно реалізувати. Слово яке страшне — реалізувати!
— А до чого тут їхній план? У них — свої ліси, у вас — свої.
— Заздрісно, що добро пропадає, — гірко всміхнулася Христина. — Та нічого. Ми воюємо. Тепер стало легше, газети підхопили ідеї захисту природи. Інститут ботаніки нам помагає. Та браконьєри не сплять. Сам бачив, які «красунчики» ходять. І перед убивством не зупиняються.
— Дивно. Є закон про захист природи, а люди…
— Головний закон — у душі. Там треба було формувати твердині краси, закону, любові. А ми ігнорували душу, все дбали про тіло, про черево. От і стала природа для багатьох людей джерелом насолоди, споживання. А переламати цю тенденцію? Ой, тяжко! Що таке наш заповідник, та й не лише наш? Крапелька серед океану споживацтва. Що там оцей ліс? На унікальний Байкал замахнулася бездуховність, на великі ріки, на культуру народну…
Вона гостро глянула на хлопця, і Сава зашарівся.
— Правду сказала. Сам недавно такий був. І якби не ти…
— Та ні, — заперечила дівчина. В тобі дрімало добре зерно. Просто ти спав, не замислювався, як і мільйони інших. А під грозою — пробудився…
— Ти гарно сказала! — підхопив Сава. — Саме — пробудити людей треба. Щоб душа заболіла, щоб болі всього живого стали твоїми болями.
— Чудово, — дружньо мовила Христина. Зупинилася, глянула довкола. — Потрібні заповідники в серці. Ще з колиски відкривати в душі джерела любові. Хай естафету підхопить школа. Сказати дитині: пожалій квітку, дерево, звірятко… Птаха пожалій, мурашку, метелика… Не вбий! Адже можеш обійтися без убивства? А ще краще — полюби. І тоді весь світ принесе тобі дарунки. Як у казках, пам’ятаєш?
— У казках, — сумовито відгукнувся Сава, — все гаразд. І я там був, мед-пиво пив. А в житті? згадай вчорашніх. Поговори з ними про любов…
— Такі не почують. І не лише вони. Є навіть вчені й діячі культури з глухими серцями…
Вони ще трохи пройшли мовчки по дорозі, і Сава відчув, як Христина зненацька відчужилася, охолола. Зупинилася. Не дивлячись на хлопця, сказала:
— Ну, тобі пора. Ти ж обіцяв Грицеві. А я піду до своїх звірят. Провідаю.
— А мені… можна приходити до тебе? — з надією запитав Сава.
Обличчя в Христини відсторонене. Очі — ніби темні провалля. Вона довго мовчала. Потім зронила:
— Приходь. Інколи… Якщо не можеш не прийти…
Савині щоки спалахнули. Дівчина, не відводячи погляду, додала:
— А тепер — іди. Скажи мамі, що я буду завтра, хай не турбуються. І ще… якщо хочеш глибше зрозуміти мої роздуми, зайди в сторожку, візьми в шухляді стола товстий зошит. Там записи про найголовніше, про те, що хвилює мене. Потім поговоримо…
Різко повернулася, пішла в бік від дороги. Зникла в сосновій посадці. А Саві все ще здавалося, що вона тут, поруч з ним, пливе у просторі повільно, мов хмаринка. І зграйка білих голубів над нею…
Отямившись, задумливо рушив далі. Різкий сигнал машини сполохав його заглибленість. Сава здригнувсь, оглянувся.
Поряд у хмарці пилу зупинився «бобик». З нього вискочив Сергій, заступив дорогу Саві. Той здивовано дивився на шофера.
— У чому справа? Вам щось треба?
— Послухай, ти… новоспечений єгер! — процідив Сергій, поїдаючи хлопця палаючим поглядом. — Може, ти Вибереш собі інші стежки-доріжки для прогулянок?
Біля ніг Сави грізно загарчав спанієль.
— Тихо, Вірний, — наказав Сава. — Замовкни. Хлопець жартує.
— Ні, не жартую! Христини не чіпай!
— Хто тобі сказав, що я її чіпаю? — здивувався Сава. — Вона тобі скаржилася?
— Ну, ти! — Сергій потемнів від шаленства. — Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!
— Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, — серйозно відповів Сава. — Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?
Сергій відступив, пильно дивлячись у очі Саві. Усміхнувся. Сів у машину. Виглянув з віконця.
— Чорт з тобою! Дивися на сонце. Та гляди — коли що, я тебе й під землею знайду.
Машина рвонула, щезла в переліску. А Сава ще довго стояв на місці і усміхався сам до себе.
(Роздуми Христини Гук)
…Вітаю тебе, Друже.
Ти перегорнув сторінки моїх роздумів. Ти підійшов до воріт мого Саду. Пам’ятаєш прадавню легенду про втрачений Едем? Людина має повернути собі й спадкоємцям втрачений скарб, згублену цілість, омріяну радість. Боги, як би вони там не називалися, вигнали нас із Саду і прокляли. Що ж нам далі робити з ними? Плакати, проситися, випрошувати крихти жалості? Дарма, як казав наш кобзар, дарма! «За що тебе, світе-брате, в своїй ясній, чистій хаті оковано, омурано… Премудрого одурено, багряницями закрито і розп’ятієм добито? Не добито — стрепенися і над нами просвітися!».
Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих и кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів. Нас змушували бути прислужниками руйнаторів і брехливих жерців шахрайського бога, котрий люто ненавидить Матір-Природу та її творчих синів. Ми звільняємося від його претензійної опіки і хочемо говорити з Матір’ю лицем до лиця. Як давно ми не розмовляли з нею, не чули благословенного її голосу. Чуєш, Друже? Лише вона, правічна Мати-Природа, допоможе нам стати крилатими істотами.
Зайди, шукачу радості. Ти прийшов додому, до друзів. Я проведу тебе стежинками заповідного краю, а від тебе вимагається лише одне — відкрий навстіж серце своє.
Тобі ласкаво усміхаються квіти, привітно схиляють віття сосни та ялини, могутні дуби і красуні берези. Прийми причастя живої краси, насити душу земною веселкою Матері-Природи — іскристими преображеннями сонячного променя. Ти станеш мудрішим, добрішим, спокійнішим. Твого слуху торкнеться гармонія сфер, про яку згадував великий Піфагор. І ще глибше ти збагнеш велич людської творчості, що перетворює дикі стихії в сади розуму й краси. А збагнувши, легше знайдеш суджене місце, неповторне місце поміж будівниками спільного прийдешнього.
Отже, зайди. А втім — зажди ще хвильку. Нам треба з тобою серйозно домовитися про основне, бо Сад, в який ти вступаєш, — понад всі рукотворні храми й творення, і в ньому належиться сповнитися урочистістю.
Ти готовий до цього? Чи знаєш ти, до чого покликаний своїм народженням на Землі, в цьому народі, в цю унікальну епоху? Що маєш зробити, сформувати з себе, що залишити на стежині свого Проходження? Але спочатку простіші запитання: що для тебе зелені шати Землі? Що таке дерево, травина, квітка, квітучий сад? Я вже не питаю про Сад моєї душі. Якщо ти правильно відповіси на перші запитання, тоді і в моєму Саду ти знатимеш, як поводити себе й діяти, і не потолочиш невидимих квітів, не скаламутиш прозорої води в криниці серця.