Annotation
Надзвичайно яскрава і вкрай захоплююча своїми описами дитинства, кохання та війни книжка, в основі якої лежить глибоке — і глибоко зворушливе — дослідження сорому й прощення, спокути й непростого виправдання.
Роман отримав кілька літературних премій в різних країнах та увійшов до шорт-листа Букера.
Іен Мак'юен
Частина перша
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
Частина друга
Частина третя
Лондон, 1999
Подяки
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
Іен Мак'юен
З англійської переклав Віктор Дмитрук
Присвячується Анналіні
— Дорога моя міс Морленд, подумайте про жахливу сутність підозр, які ви плекаєте. З чого ви виходили? Згадайте країну, час, коли ми живемо. Згадайте, що ми англійці, що ми християни. Порадьтеся з власним сумлінням, зі своїм відчуттям можливого, з власними спостереженнями над тим, що діється навкруги. Хіба наше виховання готує нас до таких страхіть? Хіба наші закони потурають їм? Чи ж можуть вони лишитися непоміченими в такій країні, як наша, де громадське життя і друковане слово так тісно поєднані, де кожна людина оточена добровільними шпигунами і де дороги й газети на все відкривають нам очі? Найдорожча міс Морленд, звідки у вас подібні думки?
Вони дійшли до кінця галереї, і вона, плачучи від сорому, побігла в свою кімнату.
Джейн Остін «Нортенґерське абатство»
Частина перша
I
П’єсу, для якої Брайоні виготовила афіші, програмки й квитки, спорудила з перевернутої набік розкладної ширми квиткову касу й обклеїла ящичок для грошей червоним гофрованим папером, вона написала протягом двох днів творчого пориву, який примушував забувати про перші й другі сніданки. Коли вся підготовка була завершена, їй вже нічого не залишалося, окрім як розмірковувати над готовим творінням і чекати появи кузенів із далекої півночі. Тільки один день залишиться для репетицій до приїзду її брата. Часом моторошна, аж кров холоне, часом розпачливо сумна, п’єса розповідала історію кохання, головна ідея якої, викладена у віршованому пролозі, полягала в тому, що любов, яка не основана на здоровому глузді, — приречена. За свою безрозсудну пристрасть до облудного графа-іноземця головна героїня, Арабелла, жорстоко покарана тим, що захворіла на холеру під час поспішної втечі зі своїм любасом у містечко на березі моря. Покинута ним і мало не всіма іншими, прикута до ліжка на якомусь горищі, вона виявляє, що зберегла почуття гумору. Доля дарує їй ще один шанс в особі бідного лікаря — насправді ж переодягненого принца, який прагне працювати для нужденних. Вилікувана ним Арабелла чинить цього разу розважливий вибір і винагороджується примиренням зі своєю родиною та весіллям із принцом-медиком у «вітряний, сонячний день навесні».
Місіс Толліс прочитала сім сторінок «Випробувань Арабелли» у себе в спальні, за туалетним столиком, а письменниця весь цей час стояла поруч, обіймаючи її за плечі. Брайоні вдивлялася в материне обличчя, шукаючи найменших відтінків зміни емоцій, і Емілі Толліс слухняно робила великі очі від переляку, потім весело хихотіла, а в самому кінці прихильно усміхнулася і схвально, з розумінням покивала головою. Вона обняла доньку, посадила собі на коліна — ах, це гаряче гладеньке тільце, яке вона пам’ятає ще з часів немовляцтва і яке ще не забулося, ще не зовсім — і сказала, що п’єса «дивовижна», і одразу погодилася, шепочучи в тугий завиток дівочого вушка, щоб це слово було процитоване на афіші, яка буде виставлена у вестибюлі на мольберті біля квиткової каси.
Брайоні в ту мить навряд чи й здогадувалася, що це був кульмінаційний момент усього проекту. Ніщо більше не принесло такого задоволення, усе інше — то були тільки мрії й розчарування. У літніх сутінках, після того як світло вже вимикали, бували хвилини, коли вона, занурившись у чарівну пітьму свого ліжка з балдахіном, відчувала, як її сердечко стукотить від світлих, млосних фантазій, власне кажучи, маленьких сценок, головним героєм яких був Леон. В одній його велике добродушне обличчя було скривлене горем, коли Арабеллу охоплювали самотність і відчай. В іншій вона чує, як він у якомусь модному міському барі, з келихом у руці, хвастається компанії приятелів: «Так, це моя молодша сестра, Брайоні Толліс, письменниця, ви, безумовно, чули про неї». У третій він тріумфально здіймав угору руки, коли опадала фінальна завіса, хоча насправді ніякої завіси не було, її неможливо було почепити. Її п’єса призначалася не для кузенів, вона була для її брата, щоб відсвяткувати його повернення, викликати його захоплення і скерувати від легковажної низки приятельок до відповідної дружини, яка переконає його переїхати в сільську місцевість і ласкаво попросить Брайоні бути дружкою на весіллі.
Вона належала до тих дітей, котрі прагнуть бачити світ упорядкованим. Якщо в кімнаті її старшої сестри панував розгардіяш порозкриваних книжок, розкиданих одеж, ліжко було незастеленим, а попільнички переповненими, то кімната Брайоні виглядала святилищем демона дисципліни: на ляльковій фермі, влаштованій на великому підвіконні, були звичайні тварини, але всі вони дивилися в один бік — на свою господиню, — наче збиралися дружно заспівати, і навіть кури на фермі слухняно купчилися в загороді.
Власне кажучи, кімната Брайоні була єдиною охайною кімнатою нагорі в будинку. Ляльки рівненько сиділи в своєму багатокімнатному будиночку, наче дістали суворий наказ не притулятися до стін; різні, завбільшки з палець, фігурки, розставлені на туалетному столику, — ковбої, водолази, людиноподібні миші — стояли рівненькими рядами й шеренгами, нагадуючи народне ополчення, що чекає наказів.
Любов до всього мініатюрного була лиш одним із проявів схильності Брайоні до порядку. Ще одним була пристрасть до секретів: потайна шухлядка в улюбленій лакованій шафці відчинялася, якщо правильно натиснути на хитромудро виточене з’єднання «ластівчин хвіст»; там вона тримала свій щоденник, що застібався на пряжечку, і зошит, списаний вигаданим нею самою шифром. У ляльковому сейфі, що відчинявся шістьма секретними цифрами, зберігалися листи й поштові картки. Стара бляшана шабатурка для дрібних грошей була схована під мостиною під ліжком. У шабатурці зберігалися скарби за чотири роки, які вона почала збирати після дев’ятих уродин: подвійний жолудь-мутант, золотистий шматочок мідного колчедану, куплений на ярмарку амулет для викликання дощу, легенький, наче листочок, череп білочки.
Проте потайні шухлядки, щоденники із замочками й складні шифри не могли приховати від Брайоні простої істини: секретів у неї не було. Її прагнення гармонійно організованого світу позбавляло її можливості необачно чинити щось погане. Зруйнувати, покалічити — як на неї, це було надто хаотично, їй не була притаманна жорстокість. Фактичний статус єдиної маленької дитини в сім’ї і водночас ізольованість будинку Толлісів тримали її осторонь — принаймні протягом довгих літніх канікул — від дівчачих пустощів із приятельками. В її житті не було нічого достатньо цікавого чи сороміцького, що варто було б приховувати; ніхто не знав про череп білочки під ліжком, але ніхто й не прагнув дізнатися. І все це не було якимось особливим нещастям; воно радше лиш здавалося таким у спогадах, коли все вже було вирішено.
Їй було одинадцять років, коли вона написала перше своє оповідання — дурненьку історію, яка нагадувала з півдесятка народних казок і якій бракувало (це вона зрозуміла пізніше) того суттєвого розуміння життя і світу, котре заслуговує на повагу читача.
Але ота перша незграбна спроба показала їй, що уява сама по собі є джерелом таємниць: як тільки вона починала оповідання, про це вже нікому не можна було розказати. Прикидання в словах було надто непевним, надто уразливим, надто хвилюючим, щоб когось до нього допускати. Навіть написання слів «вона сказала» чи «а потім» примушувало її здригатися, і їй було ніяково вдавати, ніби вона знає щось про почуття вигаданої істоти. Щойно вона починала описувати слабкості персонажа, як вже неможливо було уникнути самовикриття; читач просто повинен був думати, що вона описує себе. Які ж могли в неї бути інші джерела? І лише коли оповідання було завершене, усі долі простежені, всі кінці в інтризі зав’язані, так що воно — принаймні щодо цього — нагадувало всі інші закінчені оповідання, Брайоні почувалася захищеною і готового проколоти дірочки в полях, зв’язати розділи мотузочками, розмалювати фарбами чи намалювати олівцем обкладинку й піти показати закінчену роботу мамі чи батькові, коли той бував удома.
Її зусилля заохочувалися. Їм, фактично, всіляко сприяли, коли Толліси почали розуміти, що їхня дитина має нестандартний розум і здібності в оперуванні словами. Довгі дні, які вона проводила, гортаючи різноманітні словники, породжували конструкції, що були недоладними, але западали в пам’ять: монетки, які лиходій ховав у кишеню, були «езотеричними»; бандит, якого піймали на викраденні автомобіля, ридав у «безсоромному самовиправданні»; героїня на породистому жеребці вирушала в «перебіжну» нічну мандрівку; нахмурені брови короля були «ієрогліфом» його незадоволення. Брайоні підохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці; її батьки й старша сестра здивовано слухали, як сміливо робить це їхня тиха дівчинка, енергійно жестикулюючи вільною рукою, підводячи брови, коли читала репліки персонажів, і відриваючи іноді очі від тексту під час читання, щоб ковзнути поглядом по обличчях, беззастережно вимагаючи від сім’ї повної уваги, коли вона дарує їм своє нараторське натхнення.
Проте навіть без уваги, похвал і неприхованого задоволення родичів Брайоні не могла б утриматися, щоб не писати. У кожному разі, вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався дещо перебільшеним, можливо, забарвленим поблажливістю, та ще й докучливим; її старша сестра хотіла, щоб усі оправлені оповідання були каталогізовані й розставлені на полицях у бібліотеці між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це мав бути жарт, то Брайоні його проігнорувала. Вона вже вийшла на свій шлях і знаходила задоволення на інших рівнях; писання оповідань не тільки передбачало секретність, воно ще й давало насолоду від мініатюризації. Світ можна було створити на п’яти сторінках, і він був ще кращим, ніж лялькова ферма. Дитинство розбещеного принца вміщалося в півсторінки, втеча в місячну ніч через поснулі села передавалася одним-єдиним ритмізованим реченням, а стан закоханості виражався всього двома словами — «спалах очей». Сторінки щойно завершеного оповідання немов пульсували в її руці тим життям, яке там містилося. Її пристрасть до охайності також була винагороджена, бо непокірний світ міг бути упокорений і влаштований так, як належить. Кризу в житті героїні можна було супроводити градом, буревіями й громом, а шлюби й весілля благословлялися м’яким світлом і легеньким вітерцем. Любов до порядку визначала також і принципи справедливості, коли смерть та одруження є головними рушіями домашнього укладу, причому перша призначалася виключно для морально сумнівних осіб, а друге було винагородою, котра чекала на останній сторінці.
П’єса, яку вона написала на честь Леонового приїзду, була її першим екскурсом у царину драми, і цей перехід видався їй зовсім безболісним. Вона з полегшенням сприйняла те, що не треба виписувати всі ці «вона сказала» чи описувати погоду, прихід весни чи обличчя героїні — краса, як вона виявила, має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів. Всесвіт, у якому все зводиться лише до того, що в ньому говориться, справді був взірцем упорядкованості чи не на найелементарнішому рівні, тому, щоб компенсувати це, кожна репліка подавалася як крайнє вираження того чи іншого почуття, а для цього просто необхідними були знаки оклику. «Випробування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторці вже був відомий цей термін. Твір повинен був викликати не сміх, а жах, полегшення і повчання, саме в такому порядку, і те наївне завзяття, з яким Брайоні готувала спектакль — афіші, квитки, квиткову касу, — робило її особливо вразливою до провалу. Вона з легкістю могла б написати до приїзду Леона ще одне оповідання, але звістка про те, що з півночі до них приїздять жити родичі, підштовхнула цей стрибок у новий жанр.
***
Брайоні мала б більше перейнятися тим, що Лола, якій було п’ятнадцять, і дев’ятирічні близнюки Джексон та П’єро були біженцями від запеклої домашньої громадянської війни. Вона чула, як мати ганила імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, бідкалася з приводу ситуації, в якій опинилися троє дітей, і картала свого м’якотілого, безпринципного зятя Сесіла, який втік у безпеку коледжу Всіх душ в Оксфорді. Брайоні чула, як її мати й сестра обговорювали найостанніші вибрики й скандали, взаємні звинувачення, і знала, що кузени приїздять на невизначений строк, може, навіть на цілий навчальний триместр. Вона чула, як, казали, що будинок легко помістить ще трьох дітей і що Квінсі можуть жити тут стільки, скільки захочуть, за умови, що батьки, якщо їм трапиться навідувати дітей одночасно, утримуватимуться від сварок у будинку Толлісів. Дві кімнати поряд із Брайоні гарненько поприбирали, повісили нові фіранки й позносили з інших кімнат меблі. За нормальних умов вона б теж доклалася до цих приготувань, але вони якраз збіглися з її дводенним нападом натхнення і з початком підготовчих робіт у вестибюлі. Вона невиразно усвідомлювала, що розлучення — це біда, але не сприймала його як справжню тему, а тому не замислювалась над ним. Це була мирська суєта, якої не можна змінити, а тому воно не давало ніяких шансів оповідачеві: воно належало царині безладу. Інша справа — шлюб чи радше весілля з його ритуальною дбайливістю у винагородженні добра, з його пишнотою, його бенкетами, із запаморочливою обіцянкою поєднання на все життя. Гучне весілля було неусвідомленим втіленням немислимого поки що сексуального блаженства. Ідучи проходами сільських церков і величних міських соборів, у присутності всіх без винятку родичів і друзів, її герої та героїні досягали свого невинного апогею, який не вимагав продовження.
Якби розлучення являло собою ницу антитезу до всього цього, то його легко можна було б кинути на іншу шальку терезів разом зі зрадою, хворобою, крадіжкою, насильством і брехнею. Але воно лиш демонструвало непривабливі риси нудної ускладненості й безустанних суперечок. Подібно до переозброєння, абіссінської проблеми чи садівництва, воно просто не цікавило її, і коли після довгого очікування в суботу вранці Брайоні почула, нарешті, шурхіт коліс по гравію під вікнами своєї кімнати, схопила свій рукопис, скотилася сходами вниз і вирвалася з будинку на сліпуче полуденне світло, то не стільки бездушність, скільки вкрай загострені творчі амбіції примусили її закричати назустріч розгубленим юним гостям, затиснутим у куток своїми речами:
— Ось ваші ролі, я їх переписала. Прем’єра завтра! Репетиція починається через п'ять хвилин!
Мати й сестра негайно втрутилися, запропонувавши поблажливіший розклад. Гостей — усі троє були руді, вкриті ластовинням — відвели в їхні кімнати. Денні, син Гардмена, повносив нагору валізи, в кухні приготували напої, потім екскурсія будинком, плавання в басейні й сніданок у садочку на південному боці в тіні винограду. Емілі й Сесилія Толліс весь час говорили навперебій, безперечно, позбавляючи гостей тієї невимушеності, яку начебто прагнули створити. Брайоні була переконана, що якби це вона приїхала за двісті миль у чийсь чужий будинок, то нарочито бадьорі запитання й жартівливі репліки пригнічували б її. Нікому не спадало на думку, що найбільше дітям хотілося б, аби їх залишили в спокої. Проте Квінсі робили все можливе, вдаючи, що їм цікаво, що вони почуваються невимушено, і це було доброю ознакою для «Випробувань Арабелли»: ці троє явно мали схильність прикидатися тими, ким вони не є, хоча й зовсім не нагадували персонажів, котрих повинні були грати. Перед другим сніданком Брайоні непомітно прослизнула до порожньої дитячої кімнати, призначеної для репетицій, і міряла кроками фарбовані дошки підлоги, обмірковуючи розподіл ролей.