Цілком очевидно, що Арабелла з її темним, як у Брайоні, волоссям навряд чи походила від веснянкуватих батьків чи тікала б потайки з веснянкуватим чужоземним графом, винаймала кімнату в мансарді у веснянкуватого власника готелю, віддавала серце веснянкуватому принцу чи погодилася б, щоб її обвінчав веснянкуватий священик перед веснянкуватими парафіянами. Але нікуди від цього не дітися. Її родичі були надто рудими — аж світилися! — щоб це можна була приховати. Єдине, що можна було зробити, це сказати, що відсутність у Арабелли веснянок була знаком — ієрогліфом, як могла б написати Брайоні, — її обраності. Чистота її душі ніколи не викликатиме сумнівів, хоча вона й має справу з брудним світом. Ще однією проблемою були близнюки, яких жодна стороння людина не могла відрізнити один від одного. Чи добре буде, якщо підлий граф так явно нагадуватиме прекрасного принца або якщо вони обоє будуть схожими на батька Арабелли і на священика? А якщо Лолі дати роль принца? Джексон і П’єро здавалися типовими непосидючими хлопчиськами, які, схоже, робитимуть те, що їм скажуть. Але чи схоче їхня сестра грати чоловіка? У неї були зелені очі, гострі вилиці й запалі щоки, і щось у її холодній стриманості підказувало, що в неї сильна воля і її легко роздратувати. Якщо просто похапцем підсунути Лолі роль, це може спровокувати кризу, та й чи зможе Брайоні справді тримати її за руку перед вівтарем, поки Джексон декламуватиме слова з молитовника?
Лише о п’ятій пополудні їй вдалося зібрати всю трупу в дитячій кімнаті. Вона поставила рядком три ослінчики, а сама увіпхалася в старий дитячий високий стільчик — богемний штрих, що давав їй перевагу у висоті, як у тенісного рефері. Близнюки дуже неохоче прийшли з басейну, де провели цілих три години. Були вони босі, в майках і трусиках, з яких на підлогу капала вода. Зі скуйовдженого волосся по шиях також текли крапельки, і обидва хлопці ловили дрижаки й трусили колінками, щоб зігрітися. Від тривалого перебування у воді шкіра в них зморщилася й побіліла, тому в досить тьмяному світлі кімнати їхні веснянки здавалися чорними. Зате їхня сестра, що сиділа між ними, поклавши ліву ногу на праву, була незворушно спокійною, щедро скроплена парфумами, а зелена лляна сукня, в яку вона переодяглася, скрадала колір шкіри й волосся. Сандалики відкривали браслетик на щиколотці, а нігті на ногах були яскраво-червоними. Від вигляду цих нігтів у Брайоні перехопило подих, і вона одразу зрозуміла, що не зможе просити Лолу зіграти принца.
Усі розсілися, і письменниця вже готова була розпочати свою невеличку промову, щоб коротко переповісти сюжет і змусити похвилюватися через те, що доведеться виступати перед дорослою аудиторією завтра увечері в бібліотеці. Проте першим заговорив П’єро.
— Ненавиджу п’єси і все, що з ними пов’язане.
— Я теж їх ненавиджу, — докинув Джексон, — і ще переодягання.
Під час сніданку було пояснено: близнюків слід розрізняти по тому, що в П’єро з лівого вуха вирваний трикутний шматочок плоті — наслідок того, що він мучив собаку, коли йому було три роки.
Лола дивилася кудись убік. Брайоні розсудливо запитала:
— Як можна ненавидіти п’єси?
— Бо все це — кривляння. — П’єро навіть знизав плечима, сповіщаючи таку самоочевидну істину.
Брайоні відчувала, що він має рацію. Саме за це вона й любила п’єси, принаймні свою; всі будуть від неї у захваті. Вона дивилася на хлопців, під чиїми стільцями вода збиралася в маленькі калюжі, перш ніж всякнути в шпари підлоги, і бачила, що вони ніколи не зрозуміють її честолюбних поривань. Поблажливість пом’якшила її тон.
— Ти гадаєш, Шекспір теж просто кривлявся?
П’єро скоса глянув повз сестру на Джексона. Це войовниче ім’я було начебто знайомим, з якимось присмаком школи й дорослої впевненості, але близнюки звикли шукати підтримки тільки один в одного.
— Усі про це знають.
— Ясна річ.
Лола, коли заговорила, повернулася спершу до П’єро, а на половині речення перевела погляд на Джексона. В сім’ї Брайоні місіс Толліс ніколи не доводилося наказувати щось одночасно обом дочкам. Зараз Брайоні побачила, як це робиться.
— Ви гратимете в цьому спектаклі або дістанете по шиї, а я потім все розкажу батькам.
— Якщо ми дістанемо по шиї, то це ми все розкажемо батькам.
— Ви гратимете в цьому спектаклі, або я все розкажу батькам.
Те, що погроза була обачно пом’якшена, ніяк не вплинуло на її вагомість. П’єро закусив нижню губу.
— А чому ми повинні? — У відповіді був і бунт, і готовність до поступки. Лола легенько скошлатила його злипле волосся.
— Пам’ятаєте, що сказали батьки? Ми гості в цьому домі і повинні поводитися — як ми повинні поводитися? Ну? Як ми повинні поводитися?
— Прис-тойно, — хором відповіли нещасні близнюки, мало не затинаючись на незвичному слові.
Лола обернулася до Брайоні й усміхнулася:
— Розкажи нам, будь ласка, про свою п’єсу.
Батьки. Яка б узаконена сила не крилася в цій множині, вона готова була розпастися, а то й уже розпалася, але поки що цього не можна було визнавати, і навіть від наймолодших вимагали мужності. Брайоні раптом стало соромно за все, що вона з таким егоїзмом розпочала, оскільки їй ні разу не спало на думку, що родичі можуть не схотіти брати участь у «Випробуваннях Арабелли». У них були свої випробування, своє власне лихо, і зараз, будучи гістьми в її домі, вони вважали, що мають певні зобов’язання. А ще гірше, що Лола ясно дала зрозуміти: вона теж гратиме, роблячи ласку. Беззахисних Квінсі змушували до цього. І все ж Брайоні не могла позбутися неприємної думки, чи не було тут якоїсь підтасовки, чи не використовує Лола близнюків, щоб виразити щось від свого імені, щось вороже чи згубне? Брайоні відчувала всю невигоду того, що вона на два роки молодша від іншої дівчинки, на неї тиснули два повних роки відставання у вдосконалюванні вишуканих манер, і зараз власна п’єса видалася їй жалюгідною і недоречною.
Весь час уникаючи Лолиних очей, вона почала переказувати сюжет, хоча її чимраз більше охоплювало відчуття його безглуздості. У неї вже не було бажання переконувати кузенів, якою сенсацією стане прем’єра.
Не встигла вона замовкнути, як П’єро заявив:
— Я хочу бути графом. Я хочу бути поганим.
А Джексон просто додав:
— А я — принц. Я завжди принц.
Вона готова була обійняти й розцілувати їхні маленькі личка, але лише сказала; «Домовилися».
Лола випростала ноги, обсмикнула плаття й підвелася, наче збиралася вийти. Потім, сумно чи то покірно, сказала:
— Гадаю, що оскільки це ти написала п’єсу, то ти й будеш Арабеллою…
— Ой, ні, — сказала Брайоні. — Ні. Зовсім ні.
Вона сказала «ні», але мала на увазі «так». Звичайно ж, вона гратиме роль Арабелли. Заперечення викликало лише Лолине «оскільки». Вона гратиме Арабеллу не тому, що написала п’єсу, вона обрала цю роль, бо ніякі інші можливості навіть не спадали на думку, бо саме такою мав її побачити Леон, бо вона була Арабеллою.
Але вона сказала «ні», і Лола вже продовжувала солоденьким голоском:
— У такому разі ти не заперечуєш, якщо її зіграю я? Гадаю, в мене вийде дуже добре. Власне кажучи, з нас двох…
Вона не договорила, а Брайоні дивилася па неї, не в змозі приховати свій жах і не в змозі вимовити хоч слово. Усе вислизало з її рук, вона відчувала це, але не могла ні вигадати, ні сказати нічого, щоб усе повернути. Лола вміло використала мовчання Брайоні.
— Я довго хворіла минулого року, тому цю частину я теж добре зіграю.
Теж? Брайоні не встигала за старшою дівчинкою. Неминучість катастрофи туманила її думки.
Один із близнюків гордо заявив:
— А ще ти виступала в шкільному спектаклі.
Як їм сказати, що в Арабелли немає ластовиння? Її шкіра була блідою, волосся — темним, а думки її були думками Брайоні. Але як вона зможе відмовити кузині, яка так далеко від дому й сім’я якої розлітається на друзки? Лола наче читала її думки, бо тут же виклала свою останню карту, свого козирного туза.
— Будь ласка, скажи «так». Це буде єдина хороша річ з усього, що трапилося зі мною за стільки місяців.
Так. Неспроможна вимовити це слово, Брайоні змогла лише кивнути, відчуваючи, як гидкий дрож цієї самовбивчої згоди сковує їй спину й виривається назовні, і кімната стає чимраз темнішою, їй хотілося втекти, хотілося лежати самотньо на ліжку, долілиць, у своїй кімнаті, упиватися гіркотою того, що сталося, вертаючись подумки від жахливого розмаїття наслідків до моменту, коли все почало валитися. Їй треба було осягнути, заплющивши очі, весь безмір того, що вона втратила, що вона віддала, і усвідомити новий стан світу. Подумати не тільки про Леона, але й що буде з тією старовинною блідо-рожевою сукнею, яку мама розшукувала для неї, для весілля Арабелли. Тепер її віддадуть Лолі. Як зможе мама знехтувати рідну доньку, яка так любила її всі ці роки? Уявляючи, як сукня досконало облягає тіло її кузини, й бачачи безсердечну мамину посмішку, Брайоні розуміла, що найкращий для неї вихід — утекти, жити попідтинню, живитися ягодами й ні з ким, ні з ким не розмовляти, а зимовим світанком її знайде якийсь бородатий лісовик, скулену біля підніжжя величезного дуба, прекрасну й мертву, босу — чи, може, в бальних туфельках із рожевими стрічечками…
Ця жалість до самої себе вимагала повної зосередженості, і лише на самоті вона б змогла вдихнути життя в усі ці несамовиті деталі, але в ту ж мить, коли вона дала згоду — як один нахил голови може змінити все життя! — Лола підібрала з підлоги рукопис Брайоні, а близнюки зісковзнули зі своїх ослінчиків і пішли за сестрою в центр кімнати, який Брайоні розчистила попереднього дня. Як же вона могла зараз піти? Лола, притиснувши долоню до чола, ходила туди-сюди, швидко проглядаючи перші сторінки п’єси, бурмочучи рядки з прологу. Вона заявила, що все треба продумати від самого початку, і вже призначила близнюків на ролі батьків Арабелли, вже пояснювала їм вступну частину, наче знала все, що потрібно знати про цю сцену. Лола безжально захопила владу, і бідкатися над собою було безглуздо. Чи, може, страждання стане ще солодшим? — бо Брайоні не дістала навіть ролі матері Арабелли, і тепер вже, безумовно, настав час непомітно зникнути з кімнати й кинутися на ліжко, заритися лицем у темряву подушки. Але саме Лолина поспішність, її байдужість до всього, окрім того, чим вона зайнята, а також переконаність Брайоні, що її переживання навіть не будуть помічені, не кажучи вже про якесь почуття вини, надали їй сил повстати.
У зазвичай приємному й цілком захищеному житті вона раніше ніколи ні з ким по-справжньому не сварилася. Тепер же бачила: це як пірнати в басейн на початку червня; треба просто примусити себе. Коли вона виборсалася зі свого стільчика й підійшла туди, де стояла кузина, в неї неприємно калатало серце і важко було дихати.
Вона забрала у Лоли п’єсу й проказала тремтячим і різкішим, ніж зазвичай, голосом:
— Якщо ти Арабелла, то я буду режисером, красненько тобі дякую, але пролог я прочитаю сама.
Лола притисла до рота свою рябеньку руку.
— Виб-бач! — просичала вона. — Я просто хотіла, щоб ми вже почали.
Брайоні не знайшлася, як їй відповісти, тому обернулася до П’єро й сказала:
— Та й ти не дуже схожий на маму Арабелли.
Це скасування Лолиного розподілу ролей і сміх, яким вибухнули хлопці, внесли зміни із розподіл владних функцій. Лола демонстративно знизала худенькими плечима й, відійшовши до вікна, втупилася в нього. Можливо, вона сама зараз боролася зі спокусою вибігти з кімнати.
І хоча близнюки почали борюкатися, а їхня сестра вдавала, що в неї розболілася голова, репетиція усе ж розпочалася. Тиша, в якій Брайоні читала пролог, була напруженою…
Ось розповідь про легковажну Арабеллу,
Яка втекла з негідником безчельним.
Батьки у розпачі, що первісточка їхня
Дім кидає й от-от назавжди зникне
Без дозволу…
Стоячи разом із дружиною біля кованих воріт маєтку, батько Арабелли спершу благав доньку відмовитися від свого рішення, потім, у відчаї, наказував їй залишитися. Напроти нього поруч із графом стояла сумна, але непоступлива героїня, а їхні коні, прив’язані до найближчого дуба, іржали й били копитами, готові помчати чвалом. Тремтячий батьків голос бринів найніжнішими почуттями, коли він говорив:
Кохана доню, молода ти й гарна,
Та недосвідчена, й хоча гадаєш,
Що світ весь в тебе під ногами,
Він може здибитися і тебе розтопче.
Брайоні розставила своїх акторів; сама вона тримала за руку Джексона, Лола й П’єро стояли, рука в руці, трохи поодаль. Коли хлопці зустрічалися поглядами, їх тягло на хихички, а дівчата шикали на них. Було й без того багато клопотів, але Брайоні почала усвідомлювати прірву, що лежить між задумом і його здійсненням, лише тоді, коли Джексон із впертою монотонністю, наче кожне слово було ім’ям зі списку покійників, став читати свою роль і так і не спромігся вимовити «недосвідчена», хоча йому повторили це слово багато разів, і загубив у своїй репліці передостаннє слово — «він може здибитися і розтопче». Щодо Лоли, то вона читала свої репліки правильно, але недбало, і часом недоречно посміхалася власним думкам, прагнучи продемонструвати, що її майже дорослий розум зайнятий чимось іншим.
Так вони й тягли це, оті родичі з півночі, цілісінькі півгодини, невблаганно нищачи творіння Брайоні, тому справжнім милосердям стала поява її старшої сестри, яка прийшла забрати близнюків митися.
II
Частково тому, що вона була молода, а день — чудовий, частково через нагальну потребу покурити Сесилія Толліс мало не бігла з квітами стежкою, що тяглася вздовж річки, повз старий басейн для стрибків із його порослою мохом цегляною стіною, а потім губилася в дубовому гаї. Набридле байдикування протягом цих літніх тижнів після випускних іспитів теж підганяло її; після приїзду додому її життя завмерло, і гарний день, такий як сьогодні, породжував у ній неспокій, майже відчайдушність.
Густа прохолодна тінь діброви заспокоїла її, химерні різьблені стовбури здавалися зачарованими. Пройшовши через вузеньку залізну хвіртку, поминувши рододендрони під низенькою огорожею, вона перейшла лужок із декількома деревами, відпроданий місцевому фермерові для випасу корів, і опинилася позаду фонтана з опорною стінкою та вдвічі зменшеною копією «Тритона» Берніні з римської площі Барберіні.
Мускуляста постать, яка так зручно розсілася на своїй черепашці, видувала з мушлі струмінчик два дюйми заввишки — таким слабеньким був тиск, — і вода текла на голову, по камінних кучерях і далі жолобком на могутній спині, залишаючи блискучі темно-зелені пасма. Він був так далеко від дому в цьому чужому північному кліматі, але залишався прекрасним у сонячному ранковому світлі, і такими ж прекрасними були чотири дельфіни, котрі підтримували черепашку з хвилястими краями, на якій він сидів. Вона глянула на природно недостовірні лусочки на дельфінах і на Тритонових стегнах, потім перевела погляд на будинок. Найкоротший шлях до вітальні лежав через газон, терасу й високі засклені двері. Але там стояв на колінах її дитячий приятель і університетський колега Робі Тернер, прополюючи живопліт із дикої рожі, а їй не хотілося заводити з ним розмову. Принаймні не зараз. Після повернення ландшафтне садівництво було його передостаннім заскоком. Останнім стали розмови про вступ до медичного коледжу, що після бакалаврату з літератури здавалося досить претензійним. Та ще й безцеремонним, бо платити доведеться її батькові.