Вони стояли, не рухаючись, десь із півхвилини. Довший час вимагав би володіння могутнім мистецтвом тантризму. Вони знову стали кохатися, спираючись на полиці з книжками, які порипували в такт їхнім рухам. Дуже часто в такі хвилини фантазуєш, що знаходишся в якомусь віддаленому й високому місці. Він уявляв, що йде гладенькою заокругленою вершиною гори, яка стоїть між двома вищими піками. Він нікуди не спішить, уважно все розглядає, має ще час, щоб підійти до кам’янистого краю і зазирнути в майже вертикальну прірву, куди незабаром вимушений буде скочити. Йому кортіло вже зараз кинутися в цей чистий простір, але він — людина, навчена досвідом, він може відійти й почекати. Це нелегко було зробити, бо його тягнуло назад, і він вимушений був опиратися. Поки він не думатиме про край, він не наближатиметься до нього й не відчуватиме спокуси. Він примушував себе пригадувати найнудніші з відомих йому речей — гуталін, вступні анкети, мокрий рушник на підлозі в лазничці. А ще перекинута кришка відра для сміття, і в ній трохи дощової води, і напівкругла пляма від склянки з чаєм на обкладинці віршів Гаусмена. Цей вишуканий інвентарний список був перерваний звуком її голосу. Вона кликала його, запрошувала його, муркотіла щось йому у вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він разом із нею заглядав у прірву, і вони бачили, як безодня обривається вниз крізь пелену хмар. Тримаючись за руки, вони падатимуть горілиць. Вона знову щось повторила, бурмочучи йому у вухо, і цього разу він ясно почув слова.
— Хтось зайшов у кімнату.
Він розплющив очі. Бібліотека, будинок, повна тиша. На ньому його кращий костюм. Так, усе повернулося відносно легко. Із зусиллям повернувши голову, він глянув через плече й побачив лише слабо освітлений стіл, на тому ж самому місці, наче спогад зі сну. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І не було ніяких звуків, взагалі нічого. Вона помилилася, він відчайдушно хотів, щоб вона помилилася, і так воно й було. Він обернувся до неї, щоб сказати їй про це, і тут вона стиснула йому руку, а він знову обернувся. В поле їхнього зору повільно увійшла Брайоні, зупинилася біля столу — і побачила їх. Глупо стояла там, дивлячись на них, а руки звисали по боках, як у ґанфайтера в якомусь вестерні. У цю коротку мить він виявив, що досі ні до кого не відчував ненависті. Це відчуття було таким же чистим, як і любов, але спокійним і раціонально холодним. У ньому не було нічого особистого, бо він так само ненавидів би кожного, хто зайшов у кімнату. У вітальні чи на терасі були напої, і саме там повинна бути Брайоні — з мамою, з братом, якого вона так любить, з маленькими кузенами. У неї нема жодних причин бути зараз у бібліотеці, хіба що аби знайти його й відняти те, що належить йому. Він ясно бачив, як це було: вона відкрила запечатаний конверт, прочитала його записку, їй стало гидко, й вона немовби відчула, що її зрадили. Вона шукала сестру — без сумніву, з твердим наміром захистити чи застерегти її, і почула якісь звуки за зачиненими дверима бібліотеки. Підштовхувана повною необізнаністю, нерозумною уявою та дівчачою прямолінійністю, вона увійшла, щоб покласти цьому край. І їй навіть не довелося цього робити — вони з власної волі відсунулися одне від одного, відвернулися, і зараз обоє крадькома обсмикували свої одежі. Все скінчилося.
***
Тарілки з-під головної страви давно вже винесли, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Чи йому тільки так здавалося, гадав Робі, чи вона дійсно злостиво зробила порції дорослих удвічі більшими за дитячі? Леон вже розливав третю пляшку вина. Він зняв піджак, дозволивши таким чином двом іншим чоловікам зробити те саме. Від вікон долинало тихеньке постукування, коли різні летючі нічні істоти вдаряли у скло. Місіс Толліс торкнулася серветкою губ і розчулено подивилася на близнюків. П’єро щось шепотів Джексону на вухо.
— Ніяких секретів за столом, хлопчики. Якщо ви не заперечуєте, ми всі з радістю послухаємо.
Джексон, якому доручено було говорити, проковтнув слину. Його брат дивився на свої коліна.
— Тітонько Емілі, чи не могли б ви нас відпустити? Можемо ми піти у вбиральню?
— Звичайно. Але треба казати «можна нам», а не «можемо ми». І не треба так детально розказувати, куди ви зібралися.
Близнюки зісковзнули зі стільців. Коли вони вже були біля дверей, Брайоні раптом заволала, показуючи пальцем:
— Мої шкарпетки! На них мої шкарпетки з полуничками!
Хлопчаки застигли на місці, обернулися й соромливо перевели погляд зі своїх ніг на тітку. Брайоні вже підводилася зі стільця. Робі здогадався, що це могутні емоції шукають у дівчинці виходу.
— Ви були в моїй кімнаті й узяли їх із моєї шухляди.
Уперше за весь обід озвалася Сесилія. Вона теж дала вихід притлумленим емоціям.
— Та заткнися ти, Бога ради! Не вдавай із себе капризну примадонну. У хлопців не було чистих шкарпеток, і я взяла твої.
Брайоні ошелешено дивилася на неї. Її зрадила, на неї напала та, кого вона так хотіла захистити. Джексон і П’єро все ще дивилися на тітку, яка добродушно кивнула їм, дозволивши нарешті піти. Вони зачинили за собою двері з перебільшеною, навіть комічною обережністю, і як тільки вони відпустили клямку, Емілі взяла в руки ложечку, і всі інші зробили те саме.
Вона м’яко сказала:
— Не варто так кричати на сестру.
Коли Сесилія повернулася до матері, Робі вловив запах поту з-під пахви, який нагадав йому запах свіжоскошеної трави. Незабаром вони вже будуть надворі. Він на мить заплющив очі. Біля нього поставили великий глек із заварним кремом, і він навіть здивувався, що спромігся його підняти.
— Вибач, Емілі. Але вона весь день якась навіжена.
Брайоні заговорила спокійно, наче доросла.
— Дуже дивно чути це саме від тебе.
— Що ти маєш на увазі?
Цього питання, подумав Робі, не треба було ставити. На даному етапі свого життя Брайоні перебувала в невизначеному, перехідному просторі між дитячим і дорослим світом і непередбачувано переступала з одного в другий. У даній ситуації вона була менш небезпечна як обурена маленька дівчинка.
Власне кажучи, Брайоні й сама не усвідомлювала, що вона має на увазі, але Робі цього не міг знати й швидко втрутився, щоб змінити тему. Він повернувся ліворуч, до Лоли, й сказав, прагнучи залучити до розмови всіх, хто сидів за столом:
— Ваші брати — хороші хлопці.
— Ха! — Брайоні не приховувала агресивності й не дала кузині можливості відповісти. — Це лиш показує, як погано ти їх знаєш.
Емілі відклала ложечку.
— Люба, якщо це негайно не припиниться, я вимушена буду просити тебе вийти з-за столу.
— Але ж подивися, що вони з нею зробили. Подряпали обличчя і влаштували їй китайські тортури!
Всі погляди звернулися на Лолу. Вона почервоніла під своїм ластовинням, і подряпина стала не такою помітною.
— Все це виглядає не так страшно, — сказав Робі.
Брайоні люто зиркнула на нього. Її матір сказала:
— Дитячі нігті. Треба накласти мазь.
Лола трималася мужньо.
— Та я вже сама змастила. Я вже почуваюся значно краще.
Пол Маршал прочистив горло.
— Я сам це бачив — вимушений був втрутитися й відтягти їх від неї. Мушу сказати, я був здивований — щоб оті малюки так себе повели. Вони так на неї накинулися…
Емілі підвелася зі свого місця. Вона підійшла до Лоли й узяла її за руки.
— Подивися на свої руки! Це не просто подразнення. Тут же синці до самих ліктів. Як вони змогли таке зробити?
— Я не знаю, тітонько Емілі.
Маршал знову відкинувся на стільці. За спинами Сесилії й Робі він звернувся до дівчинки, яка дивилася на нього повними сліз очима.
— Тут зовсім нема чого соромитися. Ти мужня дівчинка, але тобі добряче дісталося.
Лола докладала всіх зусиль, щоб не розплакатися. Емілі притулила племінницю до себе й погладила по голові.
— Ви маєте рацію, — звернувся Маршал до Робі, — вони хороші хлопці. Гадаю, на них просто багато всього звалилося.
Робі цікаво було знати, чому Маршал мовчав про все це раніше, якщо Лола так серйозно постраждала, але тут усі за столом заворушилися. Леон через стіл звернувся до матері: «Хочеш, я подзвоню лікарю?» Сесилія підвелася з-за столу. Робі торкнувся її руки, вона обернулася, і вперше після бібліотеки їхні очі зустрілися. Вони просто глянули одне на одного, на інше не було часу, бо вона тут же поспішила до матері, яка вже давала розпорядження приготувати холодний компрес. Емілі, дивлячись на племінницю згори, примовляла щось заспокійливе. Маршал залишився сидіти й наповнив собі склянку вином. Брайоні теж підвелася, а тоді знову пролунав її пронизливий дівчачий скрик. З Джексонового стільця вона взяла конверт і підняла, показуючи всім.
— Лист!
Вона вже збиралася відкрити його. Робі не втримався, щоб не запитати:
— Кому він адресований?
— Тут написано: «Всім».
Лола вивільнилася з тітчиних рук і витерла серветкою обличчя. Емілі вирішила і в цьому випадку утвердити свою владу.
— Ти не будеш відкривати його. Зробиш так, як тобі сказано, і віддаси його мені.
Брайоні вловила в голосі матері якісь незвичні нотки й слухняно пішла до неї з конвертом. Емілі відступила на крок від Лоли й витягла з конверта аркушик розлінованого паперу. Поки вона читала його, Робі й Сесилія через її плече теж змогли прочитати, що там було написано.
Ми хочимо втикти бо Лола і Бетті знушчаються з нас а ми хочимо до дому. Вибачьте ми взяли трохи фруктів І пьєси теж не було.
Обидва поставили підписи з кривулястими розчерками.
Коли Емілі вголос прочитала це, запала тиша. Лола підвелася, зробила кілька кроків до вікна, потім передумала й повернулася до столу. Вона розгублено озиралася на всі боки й тихенько повторювала: «О чорт, о чорт…»
До неї підійшов Маршал і поклав їй на плече руку.
— Все буде добре. Ми зараз організуємо кілька пошукових груп і моментально знайдемо їх.
— Безперечно, — сказав Леон. — Вони ж усього кілька хвилин, як пішли.
Проте Лола не слухала їх і начебто вже щось вирішила. Ідучи до дверей, вона сказала:
— Мамуся мене вб’є.
Коли Леон спробував затримати її, взявши за плече, вона відсахнулася, а тоді вийшла з кімнати. Вони всі чули, як вона біжить холом.
Леон повернувся до сестри.
— Сі, ми з тобою підемо разом.
— Місяць не світить, — сказав Маршал. — Там же зовсім темно.
Усі разом рушили до дверей. Емілі сказала:
— Хтось повинен лишитися тут, це можу бути я.
— У підвалі є смолоскипи, — згадала Сесилія.
Леон звернувся до матері:
— Гадаю, тобі варто подзвонити констеблю.
Робі виходив з їдальні останнім і був, як гадав, останнім, хто змирився з цією новою ситуацією. Першою його реакцією, яка так і не зникла, коли він вийшов у відносну прохолоду холу, було відчуття, що його обдурили. Він не вірив, що близнюкам загрожує якась небезпека. Вони злякаються корів і повернуться додому. Весь безмір ночі за межами будинку, темні дерева, гостинні тіні, прохолодна свіжоскошена трава — все було готове, він же вирішив, що це належатиме тільки йому і Сесилії. Все це чекало їх, мало їм слугувати, стати їхньою власністю. І раптом дім вивернув усе, що в ньому було, в цю ніч, яка тепер належала напівкомічному домашньому непорозумінню. Вони ходитимуть там годинами, гукатимуть, розмахуватимуть смолоскипами, близнюків врешті-решт знайдуть, брудних і втомлених, Лола заспокоїться, і після взаємних поздоровлень із чарками в руках цей вечір закінчиться. Через декілька днів чи навіть годин він стане лиш забавним спогадом, до якого вертатимуться на різних сімейних посиденьках: та ніч, коли втекли близнюки.
Пошукові групи вже вирушали, коли він підійшов до вхідних дверей. Сесилія з братом трималися за руки, і коли вони рушали, вона озирнулася й побачила його, як він стоїть, скупаний світлом. Глянувши на нього, вона знизала плечима, наче кажучи — зараз ми нічого не можемо зробити. Перш ніж він устиг дати їй якийсь знак, що любить її і все розуміє, вона вже відвернулася, і вони з Леоном рушили вперед, гукаючи хлопчиків по іменах. Маршал був уже далеко попереду, пішов він головною дорогою, і видно було тільки смолоскип. Лоли ніде не було. Брайоні завертала за ріг будинку. Вона, звичайно, не схоче бути разом із Робі, і це лише до кращого, бо він уже вирішив: якщо він не може бути з Сесилією, з нею і тільки з нею, то він також, як і Брайоні, вирушить на пошуки сам. Це рішення, як йому ще не раз доведеться визнати, змінило все його життя.
XII
Попри всю елегантність старого будинку в стилі Роберта Адама, попри те, як чудово він вписувався колись у парк, його стіни не могли зрівнятися в міцності зі стінами майже феодальної будівлі, яка постала на його місці, а його кімнати ніколи не знали такої гнітючої тиші, яка іноді заповнювала дім Толлісів. Емілі відчувала її незриму присутність зараз, коли зачинила вхідні двері за пошуковими групами й обернулася, щоб пройти через хол. Вона вважала, що Бетті та її помічники все ще їдять у кухні десерт і не знають, що в їдальні вже нікого немає. В домі не чулося жодного звуку. Стіни, обшивка, повсюдна масивність майже нової арматури, величезні підставки для дров у камінах, самі каміни з нового світлого каменю, в які можна було зайти не згинаючись, — усе це відсилало на багато століть назад, у часи поодиноких замків у дрімучих лісах. Вона гадала, що наміром її тестя було витворення атмосфери солідності й сімейних традицій. Людина, яка все життя присвятила вигадуванню залізних засувів і замків, добре знає ціну усамітненості. Шум з-поза будинку був усунутий повністю, і навіть усілякі домашні звуки були приглушені, а часом навіть якимось чином заглушалися зовсім.
Емілі зітхнула, не почула сама себе й зітхнула знову. Вона стояла біля напівкруглого телефонного столика з кутого заліза коло дверей бібліотеки, поклавши руку на телефонну слухавку. Щоб поговорити з констеблем Вокінсом, їй спершу доведеться розмовляти з його дружиною, дуже балакучою жіночкою, яка любила говорити про яйця і все, що з ними пов’язане, — і ціни на корми для курчат, і лисиць, і ненадійність нових паперових пакетів. Її чоловік не квапився виявляти тієї поштивості, якої очікуєш від поліцейського. Застебнутий на всі ґудзики, він щедро сипав банальностями, примушуючи їх звучати так, наче це перлини набутої важким трудом мудрості: якщо дощ, то як з відра; ледачий завжди робить двічі; паршива вівця все стадо псує. В селі ходили чутки, що перш ніж поступити в поліцію і відростити собі вуса, він був профспілковим діячем. У часи Загального страйку хтось навіть бачив, як він у поїздах роздавав листівки.
А крім того, чого вона проситиме у сільського констебля? Поки він розкаже їй, що хлопці — це хлопці, поки сформує пошукову групу з півдесятка місцевих жителів, піднявши їх з ліжка, мине година, й близнюки вже самі повернуться, до смерті перелякані тим, яким величезним є світ уночі. Власне кажучи, думала вона зовсім не про близнюків, а про їхню матір, свою сестру, а радше навіть про її втілення в тоненькій і гнучкій Лолі. Коли Емілі встала від столу, щоб заспокоїти дівчинку, її саму здивувало почуття обурення. І чим більше вона його відчувала, тим більше бідкалася над Лолою, щоб приховати його. Подряпина на її обличчі була беззаперечною, жахливими були й синці на руках, особливо якщо подумати, що зробили це маленькі хлопчики. Але Емілі охопив давній антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювача — Герміону, яка завжди була на першому плані, яка вже змалечку так майстерно влаштовувала спектаклі, пригортала вона до своїх грудей. І як і колись, чим більше Емілі закипала, тим дбайливішою була. І коли нещасна Брайоні знайшла хлопчачого листа, саме отой антагонізм примусив Емілі так різко повестися з малою. Яка несправедливість! Але думка про те, що її донька чи будь-хто, молодший за неї саму, відкриватиме конверт і ще й загострюватиме ситуацію, роблячи це дещо сповільнено, потім читатиме всім вголос, сповіщаючи новини й опиняючись таким чином у самому центрі драми, викликала старі спогади й ниці помисли.